— Вечеря твоя перекинулась, Анріо. Ходім зо мною, ти закінчиш її в іншому місці. Я забираю тебе на цей вечір.
— Як, сір? — сказав Генріх. — Ваша величність робите мені честь!..
— Так, моя величність робить тобі честь вивести тебе геть з Лувра. Позич мені його, Марго, я приведу тобі його назад завтра вранці.
— Ах, брате! — сказала Маргарита. — Вам не треба мого дозволу, ви тут господар.
— Сір, — сказав Генріх, — я тільки забіжу до себе та візьму інший плащ і зараз же вернуся.
— Не треба, Анріо, добрий і той, що на тобі.
— Але, сір... — сперечався беарнець.
— Кажу тобі не вертатись до себе, тисяча чортів! Не чуєш ти, що я кажу? Ну, ходімо!
— Так, так, ідіть! — сказала раптом Маргарита, стискаючи чоловікові руку; якийсь незвичайний вигляд Карла дав їй зрозуміти, що відбувається щось чудне.
— Іду, сір, — сказав Генріх.
Але Карл зупинив погляд на Коконна, що виконував далі обов'язки освітлювача, запалюючи свічки.
— Хто цей дворянин? — спитав він у Генріха, з голови до ніг оглядаючи п'ємонтця. — Чи не пан де Ла Моль часом?
— Хто говорив йому про Ла Моля? — спитала сама себе Маргарита.
— Ні, сір, — відповів Генріх, — пана де Ла Моля тут нема, і я шкодую про це, бо мав би честь відрекомендувати його вашій величності разом з другом його паном де Коконна; вони нерозлучні, і обоє на службі у герцога д'Алансона.
— А! Наш великий стрілець! — сказав Карл. — Добре!
Потім додав, насупивши брови:
— Пан де Ла Моль не гугенот?
— Навернений, сір, — сказав Генріх, — і я ручуся за нього, як за самого себе.
— Коли ви ручитесь за кого, Анріо, я не маю права сумніватись після того, що ви зробили сьогодні. Але все одно, я хотів би бачити пана де Ла Моля. Ну, хай потім.
І, пильно оглянувши кімнату востаннє, Карл поцілував Маргариту і, взявши короля Наварського під руку, повів його з собою.
В Луврських воротях Генріх хотів був зупинитись поговорити з кимсь.
— Ходім, ходім! Виходь швидше, Анріо, — сказав йому Карл. — Коли я кажу, що луврське повітря недобре для тебе сьогодні ввечері, вір мені, чорт візьми!
— Чорти б його взяли! — промурмотів Генріх. — Що ж робитиме де Муї сам у моїй кімнаті?.. Бо коли це повітря недобре для мене, то чи ще не гірше воно для нього?
— Ага! — сказав король, коли вони з Генріхом перейшли звідний міст. — Тобі байдуже, Анріо, що придворні пана д'Алансона залицяються до твоєї жінки?
— Як саме, сір?
— Так, цей пан де Коконна, здається, заграє з Марго?
— Хто вам це сказав?
— Ну, от! — відповів король. — Сказали!
— Чистий жарт, сір. Пан де Коконна справді заграє, але з пані де Невер.
— Ну, от!
— Можу ручитись вашій величності за свої слова.
Карл вибухнув реготом.
— Ну, — сказав він, — хай герцог де Гіз прийде ще раз до мене з своїми натяками, я гарненько накручу йому вуса, розповівши про походеньки його невісточки. А проте, — сказав король, поміркувавши, — я не знаю, про кого саме мені говорили — про пана де Коконна чи про пана де Ла Моля.
— Ні той, ні той, сір, — сказав Генріх, — і я ручуся вам за почуття моєї дружини.
— Добре, Анріо, добре! — сказав король. — Мені більше до вподоби бачити тебе таким, як ти є, ніж іншим. Слово честі, ти бравий хлопчина, і, здається, скінчиться тим, що я не зможу обійтися без тебе.
Сказавши це, король свиснув якимсь особливим манером; на свист підійшло четверо дворян, що чекали в кінці вулиці Бове, і вони всі вкупі пішли до центральної частини міста.
Пробило десять годин.
— Ну, — сказала Маргарита, коли король з Генріхом пішли з кімнати, — сядемо знову за стіл?
— Ні, — сказала герцогиня, — я надто налякалась. Хай живе домок на вулиці Клош-Персе! Туди не ввійти інакше як облогою, і наші відважники мають там право пустити в діло шпаги. Але чого ви, пане де Коконна, шукаєте там під меблями та по шафах?
— Шукаю мого друга Ла Моля, — сказав п'ємонтець.
— Шукайте коло моєї опочивальні, пане, — сказала Маргарита, — там є такий кабінет...
— Добре, — сказав Коконна, — піду туди.
І увійшов до опочивальні.
— Ну, — сказав голос в темряві, — що там?
— Чорт візьми! Десерт!
— А король Наварський?
— Нічого не бачив. Він чудесний муж, бажаю такого моїй жінці. Боюсь тільки, що вона здобуде такого після другого одруження.
— А король Карл?
— А, король, це інша річ. Він забрав мужа з собою. — Справді?
— Я тобі кажу. Більш того, він зробив мені честь оглянути мене скоса, коли дізнався, що я служу у пана д'Алансона, і боком, коли довідався, що я твій друг.
— Ти думаєш, з ним говоритимуть про мене?
— Боюсь, що навпаки: йому надто багато говорили вже про тебе. Але справа зовсім не в тому. Дами, здається, збираються відбути прощу на вулицю Руа-де-Сісіль, і ми маємо супроводити прочанок.
— Це неможливо, ти сам добре знаєш.
— Як неможливо?
— Атож, сьогодні наша черга бути при його королівській високості.
— Чорт візьми, твоя правда. Завжди забуваю, що ми тепер люди з становищем і з дворян мали честь стати лакеями.
І друзі пішли до королеви й герцогині з докладом, що їм неодмінно треба бути принаймні при тому, як пан герцог лягатиме в постіль.
— Ну, що ж, — сказала пані де Невер, — а ми собі рушимо.
— А можна довідатись, куди? — спитав Коконна.
— О, ви надто цікаві, — сказала герцогиня. — Quaere et invenies[84].
Молоді люди попрощались і квапливо пішли до пана д'Алансона.
Герцог, здавалось, дожидав їх у себе в кабінеті.
— A, — сказав він, — пізненько ж ви, панове!
— Десята година тільки, монсеньйор, — сказав Коконна.
Герцог подивився на годинника.
— Правда, — сказав він, — а в Луврі всі вже полягали.
— Так, монсеньйор, але ми до послуг ваших. Покликати до опочивальні вашої високості присутніх при ляганні дворян?
— Навпаки, підіть до малої зали й відпустіть усіх.
Молоді люди виконали наказ, який нікого не здивував, бо вдача герцога була всім добре відома, і вернулись до нього.
— Монсеньйор, — сказав Коконна, — ваша високість, певне, зволите лягти в ліжко, чи працюватимете?
— Ні, панове, ви вільні до завтра.
— Ходім, ходім, — тихо сказав Коконна на вухо Ла Молю, — двір сьогодні, здається, не ночує вдома. Ніч буде сласна до біса, візьмімо й свою пайку від ночі.
І молоді люди побігли сходами до себе, плигаючи через чотири приступці, взяли плащі та шпаги, пішли з Лувра слідом за своїми дамами і наздогнали їх на розі вулиці Кок-Сент-Оноре.
Тим часом герцог д'Алансон, напруживши зір і нашорошивши вуха, дожидав, замкнувшись у себе в кімнаті, обіцяних йому несподіваних подій.
III. Бог помишляє
У Луврі, як сказав молодим людям герцог, панувала найглибша мовчанка.
Справді, Маргарита і пані де Невер вирядились на вулицю Тізон. Коконна і Ла Моль пустилися за ними слідом. Король і Генріх блукали по місту. Герцог д'Алансон сидів у себе в приміщенні з непевним і тоскним почуттям, чекаючи обіцяних йому королевою-матір'ю подій. Катерина лежала в ліжку, а пані де Сов, сидячи у неї в головах, читала їй збірник італійських оповідань, що викликали сміх у королеви-матері.
Давно вже Катерина не була в такому доброму настрої.
З апетитом повечерявши з своїми придворними жінками, поконсультувавшись з лікарем, звівши щоденні рахунки по дому, вона замовила молебень за успіх якоїсь серйозної справи на користь, як сказала вона, її дітей; це був звичай Катерини, — звичай, зрештою, чисто флорентійський, — звертатися в серйозних випадках з молебнями та месами, мету яких знала тільки вона та бог.
Нарешті знову побачилася з Рене і вибрала чимало новин серед його запашних сашеток та багатого асортименту парфумів.
— Хай довідаються, — сказала Катерина, — чи в себе дочка моя, королева Наварська, і якщо вона вдома, хай попросять прийти побути зо мною.
Паж, до якого був звернений цей наказ, вийшов і за хвилину вернувся з Жільйоною.
— Ну, от! — сказала королева-мати. — Я питалася пані, а не служницю.
— Пані, — відповіла Жільйона, — я визнала за обов'язок прийти сама сповістити вашу величність, що королева Наварська вийшла з Лувра з своєю подругою герцогинею де Невер...
— Вийшла в такий час! — сказала Катерина, насуплюючи брови. — Куди ж вона могла піти?
— На сеанс алхімії, — відповіла Жільйона, — що має відбутися в готелі де Гіза, у флігелі, де живе пані де Невер.
— А коли вона вернеться? — спитала королева-мати.
— Сеанс протягнеться до пізньої ночі, — відповіла Жільйона, — отже, дуже може бути, що її величність зостанеться до ранку у своєї подруги.
— Щаслива ця королева Наварська, — пробурчала Катерина, — має подруг і — королева; носить корону, її звуть вашою величністю, і — не має підданих; дуже щаслива.
По цій вихватці, від якої присутні самі собі посміхнулись, Катерина сказала:
— А втім, коли вона вийшла, — адже вона вийшла, кажете?
— З півгодини вже, пані.
— Тим краще. Ідіть, собі.
Жільйона вклонилась і вийшла.
— Читайте далі, Шарлотта, — сказала королева.
Пані де Сов знову почала читати.
Хвилин через десять Катерина урвала читання.
— Ах, до речі, — сказала вона, — звеліть зняти сторожу з галереї.
Це був сигнал, якого чекав Морвель.
Наказ королеви-матері виконали, і пані де Сов почала читати знову.
З чверть години читала вона без зупинки, як раптом до опочивальні королеви донісся довгий, протяжний страшний крик, аж волосся на голові присутніх знялося вгору.
Зразу ж по тому пролунав пістолетний постріл.
— Що там таке, — сказала Катерина, — і чому ви не читаєте, Шарлотта?
— Хіба ви не чули, пані? — сказала, збліднувши, молода жінка.
— Що? — спитала Катерина.
— Крик.
— І пістолетний постріл! — додав капітан гвардії.
— Крик, пістолетний постріл, — сказала Катерина, — я нічого не чула... А втім, хіба крик і пістолетний постріл така вже незвичайна річ у Луврі? Читайте, читайте, Шарлотта.
— Але слухайте, пані, — сказала пані де Сов, тим часом як пан де Нансей, не сміючи вийти з кімнати без дозволу королеви, вхопився за ручку своєї шпаги, — слухайте, чути ходу, прокльони.
— Накажете довідатись, пані? — спитав де Нансей.
— Нічого не треба, пане, лишайтесь тут, — сказала Катерина, підводячись на одній руці, ніби щоб надати більшої сили наказові. — Хто захистить мене на випадок якої тривоги? Певне, п'яні швейцарці побилися.
Спокій королеви так контрастував з переляком усіх присутніх, що пані де Сов, хоч яка була несмілива, глянула запитливим поглядом на королеву.
— Але, пані, — скрикнула вона, — можна подумати, що когось убивають.
— Кого ж, думаєте ви, можуть убивати?
— Короля Наварського, пані.