– Безлюдний острів у Середземному морі! Цікаво.
– Нічого дивного, ваша ясновельможносте. Той острів – суцільне каміння, там і клаптя родючої землі не знайти.
– Та й кому він належить?
– Тоскані.
– І яка ж там дичина?
– Сила-силенна диких кіз.
– І вони живляться тим, що лижуть каміння, – з недовірливою усмішкою сказав Франц.
– Ні, вони обгризають верес, миртові й мастикові дерева, що ростуть у шкалубинах.
– А де ж я буду спати?
– У печерах на острові або в човні, загорнувшись у кирею. Утім, якщо ваша ясновельможність захоче, ми зможемо відчалити відразу ж після полювання, бо, як ви знаєте, ми ходимо під вітрилами й удень, і вночі, а як треба, то й на веслах підемо.
У Франца було чимало часу до призначеної зустрічі з приятелем, а притулок у Римі був готовий, тож він погодився на ту пропозицію й вирішив винагородити себе за невдале полювання.
Коли він сказав про це, моряки почали перешіптуватися.
– Про що це ви? – поспитався він. – Якісь завади є?
– Та ніяких, – відказав господар. – Проте ми мусимо попередити вас, що острів перебуває під наглядом.
– Що це означає?
– А те, що Монте-Крісто безлюдний і там часом ховаються перемитники й пірати з Корсики, Сардинії та Африки, і якщо дізнаються, що ми там побували, нас у Ліворно замкнуть на шість днів до карантину.
– А нехай йому! Це інша справа. Шість днів! Рівнісінько стільки потрібно було Господові Богу, щоб створити світ. Це забагато, друзі мої.
– А хто ж скаже, що ваша ясновельможність побувала на Монте-Крісто?
– Принаймні не я, – вигукнув Франц.
– Та й не ми, – сказали моряки.
– То гайда на Монте-Крісто!
Господар подав команду. Обернувшись до Монте-Крісто, барка полинула як вітер.
Франц зачекав, аж повернули, і, коли вже пішли новим напрямком, коли вітер напнув вітрило і всі чотири матроси посідали на своїх місцях – троє на носі й один коло стерна, – він знову озвався.
– Любий Ґаетано, – сказав він господареві, – здається, ви сказали мені, що острів Монте-Крісто служить притулком для піратів, а це дичина іншого штибу, ніж дикі кози.
– Еге ж, ваша ясновельможносте, так воно і є.
– Я знав, що існують перемитники, та гадав, що, відколи взяли Алжир і впало берберійське Регентство, пірати трапляються тільки в романах Купера і капітана Марієтта.
– Ваша ясновельможність помиляється: з піратами сталося те саме, що з розбійниками, яких панотець Лев ХІІ буцім винищив дощенту і які проте грабують мандрівців біля самісіньких римських застав. Хіба ви не чули, що півроку тому французького порученця у справах при найсвятішому престолі пограбували за п'ятсот кроків од Веллетрі?
– Та чув.
– Якби ваша ясновельможність мешкала, як оце ми, у Ліворно, то часто чула б, що якесь судно з товарами чи ошатна англійська яхта, яку чекали в Бастії, у Порто-Феррайо чи в Чівіта-Веккії, пропала безвісти і що вона, либонь, розбилася об скелю. А скеля та насправді – лиш вузька й низенька барка, із шістьма чи вісьмома людьми, які загарбали і пограбували її темної бурхливої ночі біля якогось пустельного острівця, як ото розбійники зупиняють і грабують поштовий ридван на узліссі.
– Проте, – сказав Франц, загортаючись у кирею, – чому ж пограбовані не скаржаться? Чому вони не закликають на тих піратів помсти французького, чи сардинського, чи тосканського уряду?
– Чому? – всміхнувся Ґаетано.
– Еге ж, чому?
– А тому що спершу із судна чи з яхти переносять усе добро на барку, потім тим морякам скручують руки і ноги, на шию кожному прив'язують двадцятичотирифунтове ядро, у днищі загарбаного судна пробивають дірку завбільшки з барило, вилазять на палубу і переходять на барку. За десять хвилин судно починає схлипувати, стогнати і помалу занурюється у воду спершу одним боком, потім другим. Воно піднімається. Потім знов опускається і дедалі глибше поринає у воду. Раптом лунає наче гарматний постріл – це повітря проламує палубу. Судно борсається, немов топільник, хляне з кожною хвилиною. Незабаром вода, що не знаходить собі виходу в перегородках, виривається з отворів, буцім якийсь велетенський кашалот пускає з ніздрів водяний струмінь. Аж судно передсмертно харчить, ще раз перевертається і врешті поринає у морську безодню, утворюючи величезний вир: спершу видно кола, потім поверхня вирівнюється, і все зникає. За п'ять хвилин тільки Боже око може знайти на дні те судно.
– Тепер ви розумієте, – усміхнувшись, докинув господар, – чому судно не повертається в порт і чому залога не подає скарги.
Якби Ґаетано розповів усе те передніше, ніж запропонувати полювання на Монте-Крісто, то Франц, певне, подумав би, чи варто вдаватися до такої прогулянки, та вони вже були в дорозі, і він вирішив, що відступати означало б виказати себе боягузом. Він був одним із тих людей, котрі самі не шукають небезпеки, та якщо зіткнуться з нею, то незворушно дивляться їй в очі: то був чоловік твердої волі, що для нього небезпека – мов суперник на дуелі: він угадує всі його порухи. Оцінює його силу, зволікає рівно стільки, щоб звести дух і водночас не здатися боягузом, і, вміючи одним поглядом оцінити всі свої переваги, убиває одним ударом.
– Я проїхав усю Сицилію і Калабрію, – сказав він, – двічі плавав архіпелагом і жодного разу не зустрічав навіть сліду розбійника чи пірата.
– Та ж я не тому розповів усе це вашій ясновельможності, – відказав Ґаетано, – щоб вас відмовити, ви запитали мене, і я відповів, та й годі.
– Та й правда, любий Ґаетано, і розмова з вами дуже цікава мені. Хочеться послухати вас іще, тож їдьмо на Монте-Крісто.
Тим часом вони хутко рухалися до мети своєї мандрівки, вітер віяв добрячий, і барка йшла зі швидкістю шість чи й сім миль за годину. Мірою того, як вони наближалися до острова, він буцім виростав із моря: у вечірньому небі чітко вимальовувалися, наче ядра в арсеналі, нагромаджені одна на другу скелі, а в шпаринах бескидів червонів верес і зеленіло деревляччя.
Хоч моряки й не виказували тривоги, проте вочевидь вони були насторожі й пильно вдивлялися у дзеркальну гладінь, якою линув човен, і оглядали обрій, де біліли тільки вітрила рибальських човнів, що скидалися на чайок, які гойдаються на гребенях хвиль.
До Монте-Крісто залишалося миль із п'ятнадцять, аж сонце почало спускатися за Корсику, що її гори бовваніли праворуч, упираючись у небо своїми похмурими зубцями, це камінне громаддя, що скидалося на велета Адамстора, загрозливо виростало над морем, гонячи перед собою прозоре світло згасаючої днини: останні промені, сягнувши вершини скелястого конуса, затрималися на мить і спалахнули, мов огненний султан вулкана. Аж пітьма, здіймаючись дедалі вище, поглинула вершину, як передніше поглинула підніжжя, і острів обернувся сірою брилою, що помалу почала чорніти. За півгодини настав непроглядний морок.
На щастя, гребцям той шлях був знайомий: вони вздовж і впоперек знали тосканський архіпелаг, а то Франц не без тривоги дивився би на глибоку пітьму, що огортав човна. Корсика зникла, навіть острів Монте-Крісто несила було побачити, та моряки бачили у пітьмі, мов коти, і стерновий провадив барку упевнено і твердо.
Минуло з годину після заходу сонця, аж Франц помітив по ліву руку, на відстані у чверть милі, якусь темну купу, та обриси її були такі невиразні, що він побоявся насмішити моряків, узявши хмару за тверду землю, і волів мовчати. Раптом на березі зблиснуло яскраве світло: земля могла скидатися на хмару, та вогонь, звісно ж, не був метеоритом.
– Що то за полум'я? – запитав Франц.
– Цитьте! – прошепотів господар барки. – То багаття.
– А ви казали, що острів безлюдний!
– Я казав, що там нема постійних мешканців, та казав і про те, що він служить притулком для перемитників.
– І для піратів!
– І для піратів, – підтвердив Ґаетано, – тим-то я звелів поминути їх: як бачите, багаття позаду нас.
– Та мені здається, – сказав Франц, – що багаття радше має заспокоїти нас, аніж стривожити: якби люди боялися, що їх побачать, то не розклали б вогнища.
– Це ще нічого не означає, – сказав Ґаетано. – У пітьмі ви не можете розгледіти положення острова, а то помітили б, що багаття не можна розгледіти ні з берега, ні з П'янози, а тільки з відкритого моря.
– То ви гадаєте, це вогнище провіщає нам недобре товариство?
– А ось ми дізнаємося, – відказав Ґаетано, не зводячи очей із того земного світила.
– А як ви про це дізнаєтеся?
– А ось побачите.
Ґаетано почав перешіптуватися зі своїми приятелями, і після короткої наради човен тихенько ліг на інший галс і знову подався у зворотному напрямку; за кілька секунд вогонь зник за якоюсь височиною.
Тоді стерновий покерував далі, і маленьке судно помітно наблизилося до острова, аж небавом опинилося від нього за якихось п'ятдесят кроків.
Ґаетано згорнув вітрило, і човен зупинився.
Усе це вчинили у цілковитому мовчанні, втім, відтоді як човен повернув назад, ніхто і слова не промовив.
Ґаетано, що запропонував цю прогулянку, узяв усю відповідальність на себе.
Четверо моряків не спускали з нього очей, тримаючи напоготові весла, щоб налягти на них і сховатися, скориставшись пітьмою, якщо станеться лихо.
Що ж до Франца, то він із відомою вже нам незворушністю оглядав свою зброю. У нього були дві рушниці з двома цівками і карабін, він їх набив, перевірив затравки і почав чекати.
Тим часом Ґаетано скинув куртку і сорочку, підтягнув очкур на шароварах, а оскільки він був босий, то роззуватися йому не довелося. У такому вбранні (чи радше без нього) він плигнув у воду, передніше притуливши палець до вуст, і так обережно поплив до острова, що не чутно було ані однісінького хлюпання. Тільки за світляною стягою, що залишалася за ним на воді, можна було за ним стежити. Незабаром і та стяга зникла. Певне, Ґаетано був уже на березі.
Півгодини ніхто на човні й не поворухнувся, потім од берега простягнулася та сама світляна стяга і почала наближатися. За хвилю Ґаетано був у човні.
– Та й що? – поспиталася хором Франц і моряки.
– Та це іспанські перемитники, і з ними два корсиканські розбишаки.
– А як це корсиканські розбишаки опинилися у товаристві іспанських перемитників?
– Ох, ваша ясновельможносте, – сказав Ґаетано тоном щирого християнського милосердя, – треба ж помагати один одному! Розбійникам часом не з медом доводиться на суходолі від жандармів і карабінерів, от вони і знаходять коло берега човна, а в човні таких добрих людей, як ми оце.