Російському уряду начхати на кілька абзаців в американській урядовій доповіді про права людини. Російська влада активно покривала масштабний злочин, і єдине, на що їм було не начхати, — це реальні наслідки.
Кайл Скотт дивився на мене, очікуючи на реакцію.
— Чи можу я ознайомитися з текстом?
Він простяг мені аркуш. Я прочитав текст — він звучав досить жорстко, але це лише слова. Я глянув на Скотта й чемно сказав:
— Це чудово. Я вдячний вам. Але я маю ще одне прохання.
Скотт змінив позу, ніби через незручність, а його помічниця відірвала погляд від своїх записів.
— Так, звичайно, я вас слухаю.
— Річ у тім, пане Скотт, що мені стало відомо про нормативний акт, що, як я вважаю, буде дуже доречним у справі Магнітського. Йдеться про президентський указ за № 7750, який можуть застосовувати для заборони на в'їзд до Сполучених Штатів корумпованим іноземним чиновникам.
Скотт випростався і відрізав:
— Мені відомо про цей указ. Але який стосунок він має до цієї справи?
— Указ можна застосувати в нашому випадку, оскільки очевидно, що чиновники, відповідальні за вбивство Сергія, є корупціонерами й, отже, підпадають під дію указу. Держсекретар має заборонити їм в'їзд до США.
Помічниця гарячково записувала за мною, ніби я наговорив втричі більше слів. Вони не очікували, що розмова набере такого оберту. Джонатан Вайнер мав рацію.
Це було не те, що їм хотілося чути, оскільки відтоді, як 2008 року президентом США став Барак Обама, Білий дім щодо Росії вів політику утихомирення. Американська адміністрація навіть вигадала їй особливу назву — "перезавантаження". Вона була покликана відновити зіпсовані відносини між Кремлем і Вашингтоном, але насправді це означало, що Америка готова заплющувати очі на обурливі епізоди в Росії, поки Кремль демонструє співпрацю у сфері торгівлі, ядерного роззброєння та інших сферах. Уряд Сполучених Штатів міг, звісно, внести кілька речень у доповідь, щоб висловити свою "заклопотаність" порушеннями прав людини, але головна політична лінія зводилася до того, що США активно не діятиме з цього приводу. Я просив про речі, які суперечили цій політиці, і Скотт несподівано опинився на тонкому льоду.
— Жаль, пане Браудер, але... я, як і раніше, не бачу, як указ № 7750 можна застосувати в справі Магнітського, — сказав він ухилисто.
Я розумів, що Скотт опинився в незручному становищі, але замість того щоб відступити, я вирішив виявити наполегливість:
— Як ви можете так говорити? Ці чиновники викрали в росіян 230 мільйонів доларів, а потім убили людину, яка розкрила цей злочин. Вони "відмили" вкрадені гроші, і тепер низка державних структур займається великомасштабним приховуванням слідів злочину. Указ № 7750 видано саме для таких випадків!
— Але, пане Браудер, я не... неможливо буде довести, що згадані особи справді зробили те, про що ви розповіли, — твердо заявив він.
Я намагався зберігати спокій, але що далі, то важче це давалося.
— У двох абзацах, які ви мені щойно показали, деякі ці чиновники названі поіменно, — сказав я з притиском.
— Так... але ж...
Я підвищив голос:
— Пане Скотт, від розпаду Радянського Союзу це найкричущіший і найзадокументованіший випадок зневажання прав людини. Незалежні експерти визнали причетність конкретних російських чиновників до смерті Сергія. Я ладен викласти вам факти.
Наша розмова відхилилася від сценарію, який запланував Скотт, і тепер він хотів якнайшвидше завершити зустріч. Він дав знак помічниці, та припинила робити записи й встала. Я теж підвівся.
— На жаль, пане Браудер, — сказав він, проводжаючи мене до дверей, — але я маю йти на наступну зустріч. Радий обговорити з вами подробиці іншого разу, але не зараз. Ще раз дякую за візит.
Я потиснув йому руку, чудово розуміючи, що інших зустрічей з ним не буде. Помічниця Скотта мовчки провела мене до виходу.
Я покинув будівлю Держдепартаменту, відчуваючи злість та розчарування. Пішовши на схід у бік Капітолійського пагорба до місця наступної зустрічі, я незабаром опинився в Національній алеї. Наді мною нависло сірувато-брудне небо. Назустріч, щось жваво обговорюючи, наближалися двоє чоловіків, років двадцяти, у синіх піджаках з мідними ґудзиками та бежевими штанами. У них ще підліткові прищі не пройшли, а вони вже працювали у Вашингтоні, граючи в управління державою. Я був чужий цьому світові. Хто я такий, що думаю, ніби маю шанс чогось добитися у Вашингтоні? Коли я зустрівся з Джонатаном, то вже зрозумів, як мало я знаюся на політиці. Це підтверджувала моя неприємна зустріч із Кайлом Скоттом.
Того дня в мене відбулося ще кілька зустрічей, але всі вони минули як у тумані — жодна не дала конкретних результатів. Я тільки й думав про те, щоб якнайшвидше повернутися додому у Лондон. Залишалася остання зустріч перед від'їздом із Вашингтона — з Кайлом Паркером із Гельсінської комісії США. Саме він вирішив не вносити питання про Сергія в добірку матеріалів для президента Обами, коли Сергій ще був живим, тому на теплий прийом я не розраховував. Я пішов на цю зустріч тільки тому, що Джонатан Вайнер наголошував на її важливості, коли ми обговорювали план дій у Вашингтоні.
Кайл Паркер запам'ятався мені як чоловік років за тридцять, з бездонними очима, у яких, попри молодий вік, ніби відззеркалився весь смуток світу. Він чудово знав російську мову й добре знався на всьому, що відбувається в Росії. Він однаково міг би працювати не в маловідомому урядовому комітеті з прав людини, а десь на престижній посаді в ЦРУ.
Я дістався офісної будівлі "Форд-гаус" на вулиці Ді-стріт, усього за квартал від залізничних колій та автомагістралі. Ця похмура сіра будова без ознак архітектурної думки на фасаді була далеко від центру Капітолійського пагорба. Мабуть, найгіршої нерухомості уряд не мав. Заходячи всередину, я подумав, що саме сюди виселяють усі допоміжні структури Конгресу, які не належать до владного кола.
Кайл Паркер зустрів мене біля прохідної служби безпеки й провів у переговорну кімнату — там було прохолодно, а на книжкових полицях розташовувалася колекція пам'ятних речей та сувенірів із СРСР. Він сів на чолі столу, і на якийсь час у кімнаті запанувала незручна тиша. Я зробив вдих, щоб порушити її, але Паркер випередив мене:
— Білле, мушу вам сказати, я глибоко шкодую про те, що минулого року ми не доклали більше зусиль, щоб допомогти Сергію. Не можу навіть передати, як часто я думаю про це відтоді, як його не стало.
Я не сподівався почути від нього такі слова, і мені знадобився якийсь час, щоб зібратися з думками й сказати:
— Ми намагалися, Кайле.
І раптом він сказав фразу, яка так суперечила всім канонам офіційного Вашингтона, що я досі не можу в це повірити:
— Коли після смерті Сергія ви опублікували матеріал його пам'яті, я їхав у метро і перечитував його знову й знову. Я був убитий горем. Адже за чотири місяці до цього ви приїжджали сюди й просили про допомогу. Я розплакався просто там, у метро. Вдома я прочитав статтю дружині, і вона також розплакалася. Це вбивство — одна з найбільших трагедій, з якими мені довелося зіткнутися від початку роботи тут.
Я був приголомшений — ніколи не чув, щоб американський чиновник говорив настільки по-людськи й з такими почуттями.
— Кайле, не знаю, що й сказати. Для мене це теж стало жахливим потрясінням. Вранці мене підіймає тільки одна думка — протягом дня я можу щось зробити, аби ті, хто заподів це Сергію, постали перед законом.
— Я знаю. І допоможу вам.
Я глибоко зітхнув. Цей Кайл Паркер відрізнявся від усіх, з ким мені доводилося зустрічатися у Вашингтоні.
Я хотів розповісти йому про зустріч у Держдепартаменті, але не встиг — він уже сам шукав рішення.
— Білле, я хочу скласти список усіх причетних до незаконного арешту, тортур і загибелі Сергія. Не лише Кузнєцова з Карповим й інших працівників МВС, а й лікарів, які ігнорували звернення про допомогу, суддів, які проштампували рішення щодо тримання Сергія під вартою, податківців, які вкрали гроші в співгромадян. Усіх, хто мав прямий стосунок до вбивства Сергія.
— Це нескладно, Кайле. У нас є ця інформація та підтверджувальні документи. Але що ви думаєте робити?
— Я вам скажу: організую поїздку до Москви представників Конгресу для вивчення фактів, і посольство США зателефонує всім за цим списком, щоб влаштувати зустрічі, на яких йтиметься про справу Магнітського. Не думаю, що багато хто погодиться, але російський уряд, напевно, сильно стривожиться тим, що Америка звернула таку пильну увагу на смерть Магнітського.
— Думка хороша, хоча я бачу безліч причин, чому це не спрацює. Однак такий список можна використовувати іншим способом.
— Слухаю вас.
Я розповів йому про свою зустріч з Джонатаном Вайнером, про указ № 7750 і про візит до Кайла Скотта з Держдепартаменту. Поки я говорив, Кайл Паркер записував.
— Це чудова ідея... — він постукав ручкою по блокноту. — Якою була реакція в Держдепартаменті?
— Налякана. Варто мені вимовити "7750", як Скотт напустив туману й ледь не виставив мене з кабінету.
— Я ось що скажу. Я поговорю з сенатором Карденом і попрошу його надіслати листа держсекретареві Гілларі Клінтон із клопотанням про застосування указу № 7750. — Він зробив паузу й подивився мені прямо в очі. — Подивимося, чи вони відмовлять сенаторові США.
33. Рассел, 241
Після повернення до Лондона я зібрав колег, щоб поділитися новинами з поїздки до Вашингтона. Я знав, що їм зараз потрібні хороші звістки, адже все, що ми робили в Росії, не дало результатів. Я не став поспішно підбадьорювати колег, поки вони розсідаються в кріслах, і вирішив просто розповісти їм вашингтонську історію цілком, насамкінець залишивши ідею про візові санкції та звернення сенатора Кардена до Гілларі Клінтон.
— Білле, ти розумієш, як це важливо? — сказав Іван, коли я закінчив розповідь. — Якщо це вдасться, то на нашому боці буде уряд США!
— Знаю, Іване, знаю.
Це підняло бойовий дух, особливо російської частини нашої команди. Ті, хто читав Чехова, Гоголя чи Достоєвського, знають, що російські історії не мають щасливих кінцівок; про це казав нам і Сергій. Росіяни звикли до негараздів, страждань і відчаю й стали сприймати як належне те, що успіх та справедливість — це не їхня доля.