— Не звертай уваги, Мену вередує, як усі старушенції.
Насправді я знаю, чому докоряє йому Мену: сорок сім років тому він потягнув її чоловіка до Аделаїди, після чого вже не було спокою в її родині. Спересердя Мену відтоді всі свої льохи називала Аделаїдами. Майже півстоліття минуло, але вона не може забути цього. "Як ти тільки можеш приймати його в своєму домі? — скаже вона мені ввечері, коли ми сідатимемо вечеряти. — Отого гультяя, п'яничку, ледащо!" — "Та що ти, Мену, — відповім я їй, — Пужес не так уже багато й гуляє, хіба що на своєму велосипеді ставить спортивні рекорди. А п'є не більше за тебе".
Пужес розповідає мені ла-рокські новини. В неділю в каплиці під час проповіді Фюльбер викрив моє дворушництво, саме так він і сказав, а також кинув не дуже чемне слівце на адресу Каті. "А мені зразу спало на думку: Фюльбер провокує. На щастя, Марсель стояв біля Жюдіти, з якою, сподіваюсь, добре порозумівся. Одне слово, коли вона побачила, як він почервонів, схопила його за руку вище ліктя, сама обернулася до Фюльбера й гостро сказала: "Пане священик, даруйте мені, але я ходжу до церкви слухати молитви, а не розповіді про ваші особисті чвари з паном Контом з приводу якоїсь дівчини". І знаєш, як він заговорив: уїдливо й сухо. За твоє здоров'я".
— За твоє теж.
— Наступного дня він урізав її порцію, — провадить далі Пужес. — Тоді Жюдіта пішла містом з цією порцією, показуючи її людям, а Фабрелятрові сказала: "Пане Фабрелятр, перекажіть священикові, що я вдячна йому за це. Однак, якщо завтра не одержу нормальну порцію, то піду жебрачити до Мальвіля". Не повіриш, Емманюелю, наступного дня вона одержала порівну з усіма.
Це доказ того, що протест не буває марним, — кажу я, дивлячись на нього.
— Авжеж, авжеж! — лаконічно відповідає Пужес, добуваючи з кишені хустинку, й дбайливо витирає з обох боків свої жовтувато-білі вуса.
Власне, він робить це не тільки задля того, щоб його вуса були чисті. Цим натякає мені, що його склянка порожня. Я вщерть наливаю її вдруге й байдуже закорковую пляшку: хай більше не сподівається.
Коли Пужес смакував першу склянку, то розмовляв зі мною. Другу він випиває мовчки — певно, вважає, що заплатив достатньо. Друга склянка, так би мовити, безкоштовна, як у Аделаїди. Йому хочеться зосередитися на ній. А я, скориставшись із його мовчанки, пишу Марселеві листа, якого Пужес опустить у поштову скриньку біля башти. Ключ від скриньки у Марселя. В листі я раджу Марселеві організувати дві опозиції: одну відкриту і помірковану — її вестиме Жюдіта проти Фюльбера, і другу — таємну й агресивну — проти Фабрелятра.
З нас усіх мав рацію Пейссу, коли сказав, що пшениця в Рюнах візьме своє. Десь 15 серпня, — це, правда, з великим запізненням, — з'явилися колоски, а 25 серпня вони вже були напівдостиглими. І саме тоді якось пополудні Пейссу помітив на межі поля біля самої річки потолочені стебла, залишки погризених колосків і сліди якогось звіра.
— Це, мабуть, борсук, — каже Пейссу, — і то дуже великий: глянь, які широкі сліди.
— Борсук їсть кукурудзу, — мовить Колен, — або виноград.
Пейссу знизує плечима.
— Я не наполягаю, — мовить він, таки наполягаючи на своєму. — Подумай, а якщо нема кукурудзи! Ця клята тварина в день вибуху бомби, мабуть, сиділа в своїй норі. Борсук заривається глибоко.
— А чим він харчувався досі? — питає Жаке.
Пейссу знову знизує плечима.
— Він не їв, він спав.
Гадаю, що Пейссу має рацію. Правда, в нашій місцевості, де морози помірні й легко добувати їжу, борсук не впадає в зимову сплячку. Та все ж у голодний рік це звіря може спати на дні своєї нори, живучи за рахунок запасів жиру.
Починається воєнна нарада. Колись, щоб вижити борсука, вдовольнялись тим, що розкладали край поля вогнище, дим від якого проганяв тварину. Але нам здається, що зараз цього замало. Нам не тільки хочеться прогнати цю брудну тварину, нам потрібна її шкура. Гнів селянина, якому зіпсовано врожай, закипає в наших серцях.
На схилі пагорка, що по той бік Рюнів, десь за двадцять кроків од нашої нивки, ми викопали в землі невелику заглибину й накрили її дашком з фашин, потім поділилися на групки, які по черзі вартуватимуть уночі. Винятку не становили й жінки, принаймні обидві молодиці, що їх за два останні місяці ми навчили стріляти. Звісно, Каті стоятиме на варті разом з Тома. Я сподівався, що М'єтта обере мене, проте вона віддала перевагу Жаке. Це примушує Пейссу, оскільки Жаке вже був з М'єттою, вартувати з Коленом, а мене — з Мейссоньє. Потім Евеліна — мабуть, саме цього побоювалася М'єтта — влаштувала мені сцену: мовляв, я мушу вартувати з нею, а коли я відмовив їй, вона оголосила голодовку, що примусило мене здатися.
Минає тиждень. Борсука немає. Хоча він сам смердючий, проте, певно, має тонкий нюх. Правда, цілком імовірно, що, з його погляду, це від нас неприємно тхне. Дарма, ми далі сидимо в засідці.
Час спливав повільно, наче спокійна ріка. Я прокидаюсь удосвіта, ранкове світло не дає мені спати. Відтоді, як випогодилося, я не зачиняю вікно. Люблю, прокинувшись, милуватися рослинністю, яка чимдалі рясніше вкриває пагорок навпроти. Хто міг би повірити, що за два місяці вдасться побачити стільки трави й листя. Листя вкриває не дерева — їх дуже мало вціліло, — а численні маленькі кущики, які скористалися з загибелі своїх великих сусідів і тепер дуже швидко розростаються. Дивлюсь також на Евеліну, вона спить на канапі Тома.
В ту хвилину, коли Евеліна, відчувши на собі мій погляд, розплющує очі, лунає постріл. За ним — другий, а ще за мить — третій. Мене охоплює подив, а потім — тривога. Цієї ночі в курені в Рюнах ночували Пейссу й Колен, але о цій порі вони мали б повернутися додому. Вдень борсук не полізе на поле. А втім, якщо навіть він і з'явився б, то Коленові й Пейссу не довелося б витрачати на нього аж три набої. Я підводжуся й швидко натягаю штани.
— Евеліно, біжи до надбрамної башти й скажи Мейссоньє, щоб він узяв рушницю, відчинив браму й чекав на мене.
Місяць тому я справді сказав, щоб кожен мав власну зброю й тримав її у своїй кімнаті. На випадок нічного нападу ми мали б три рушниці в надбрамній башті, три в головній башті й одну, яка належала Жаке, в будиночку.
Евеліна біжить боса, в самій сорочечці, а я, навіть не застібнувши гудзиків, вискакую й собі. Томa виходить у піжамі.
— Що тут робиться?
— Ви обоє беріть рушниці й ідіть стерегти надбрамну башту. Вартуватимете Мальвіль. Швидше, швидше! Не гайте часу на одягання!
Я щодуху мчу крученими сходами й стикаюся з Жаке, який виходить з М'єттиної кімнати. Жаке зреагував швидше, ніж Тома: він у штанях, зі зброєю в руках.
Коли ми добігаємо до середини першого двору, в Рюнах знову лунає постріл. Я зупиняюсь, заряджаю рушницю й стріляю в повітря. Сподіваюсь, вони зрозуміють, що ми йдемо. Біжу далі. Бачу, як попереду Мейссоньє зі зброєю в руці відчиняє браму. Кричу йому:
— Біжи, біжи! Я наздожену тебе!
Жаке, який не переставав бігти, коли я зупинився заряджати рушницю, випередив мене. Я слідом за ним проскакую в браму, спускаюся вниз схилом і, почувши позаду себе чиєсь хекання, озираюсь — то Евеліна, боса, в сорочечці, щодуху біжить за мною.
Мене охоплює шалений гнів, я зупиняюсь, хапаю її за руку й кричу:
— Хай йому біс! Чого тобі тут треба? Марш додому! Додому!
Вона відчайдушно вигукує:
— Ні, ні! Не хочу тебе кидати!
Я горлаю:
— Марш додому!
І, перекинувши рушницю з правої руки в ліву, даю їй ляпаса. Вона скоряється, наче побита тварина, задкує, злякано дивлячись на мене. Я репетую:
— Додому!
Я втрачаю дорогоцінні секунди! А Каті й Тома не видно, нікому її передати! Доручити її Мену не можна, та бореться з Момо на порозі брами; вчепившись йому в сорочку.
Я хапаю Евеліну, підкидаю її собі на плече, поспішаю до порталу й кладу, наче тюк, за брамою.
В цю хвилину бачу, як на Момо рветься сорочка й він, звільнившись, кидається вперед і мчить униз доріжкою.
— Момо! Момо! — безнадійно волає Мену й собі кидається за ним.
А ті двоє ще й досі не прибігли! Мабуть, вона там фарбується, а він чекає на неї.
Я залишаю Евеліну, обганяю Мену, яка дріботить худими ніжками, й гукаю: "Момо! Момо!" Та я знаю, що не наздожену його. Він біжить, наче дитина, чіпляючись ногами за землю, однак дуже швидко.
На крутому повороті, що веде до русла потічка, я бачу, як, вибиваючись із сил, дріботить Мену, а її наздоганяє Евеліна. Мене зовсім деморалізує така недисциплінованість. Тепер я певен, що Каті й Тома теж кинуть свій пост і помчать за нами: Мальвіль залишиться без охоронців. Усе наше добро, всі запаси, вся худоба будуть кинуті напризволяще! Мене охоплює відчай, я біжу, зціпивши зуби, в грудях глухо калатає серце. Лють і страх душать мене.
Коли я збігаю в Рюни, бачу віддалік Пейссу, Колена, Мейссоньє, Жаке, які, вишикувавшись в одну шеренгу, нерухомо стоять спиною до мене зі зброєю в руках. Мовчазні, схожі на статуї, вони, навіть зачувши мої кроки, не озираються.
Нарешті я підбігаю до них, але вони стоять так само непорушно. І тільки тепер я бачу: на десять метрів од нас, у видолинку, десятків зо два якихось худющих людей у лахмітті, в жовтими виснаженими обличчями, поприсідали навпочіпки на нашій пшениці й, полохливо озираючись, пожирають напівдостиглі колоски. Вони навіть не очищають зерно, пхають у рот як є. Я зауважую, що в них шкіра навколо рота зелена — це свідчить про те, що до того, як натрапити на нашу пшеницю, вони пробували їсти траву. Можна б подумати, що то якісь скелетоподібні тварини. Вони скоса злякано позирають на нас, кваплячись набити роти колосками. Давляться, випльовують їжу в пригорщі й одразу знову пхають у рот. Є серед них і жінки. Їх можна впізнати тільки по довгому волоссю, бо голод стер з них будь-які інші ознаки статі. Ніхто з цих людей не має рушниці. Але біля них, на потолоченій пшениці, лежать вила й костури.
Видовище настільки вражаюче, що я не одразу усвідомлюю: вони знищили вже чверть нашого врожаю й зараз знищать увесь, якщо ми не втрутимось. Річ у тім, що вони не тільки їдять. Вони нищать багато колосків, затолочуючи їх у землю. А тим часом ці зерна, що їх вони нищать або пожирають, — наше життя. Якщо хтось сплюндрує мальвільську пшеницю, то Мальвіль перетвориться також на голодну бродячу зграю, схожу на цю, що її ми бачимо.
Пейссу стоїть біля мене.