Вони читають в очах один одного таке саме захоплення.
Та потім вони завважують купу хмизу.
— Єсто, — мовить старий, — на все це треба здоров'я й сиди, а я однією ногою стою в могилі. Сам бачиш, що мене вбиває.
— То зробіть так, щоб її не було.
— Як, Єсто Берлінгу?
Єста підступає до самого нього й пильно дивиться йому у вічі.
— Просіть у бога дощу! — мовить він. — Наступної неділі виголосіть казання. А потім просіть у бога дощу!
Старий священик злякано зіщулюється.
— Коли правда, що не ви накликали на наш край посуху, коли правда, що ви своєю жорстокістю хотіли слугувати всевишньому, то просіть у нього дощу! Він подасть знак. І ми довідаємося, чи бог благословив наші заміри.
Коли потому Єста з'їздив з пагорбів Брубю, то дивувався з себе й свого запалу. Яке то було б чудове життя! Авжеж, тільки не для нього. Господь не хоче його послуг.
У церкві Брубю скінчилося казання, стихли молитви. Священикові вже можна було сходити з казальниці, але він вагався. Нарешті впав на коліна й почав просити дощу.
Він просив, як просить людина в розпачі, — уривчасто, не добираючи слів.
— Господи, якщо це мій гріх накликав твій гнів, то покарай тільки мене! Якщо в тебе є милосердя, то зглянься й пошли дощ! Зніми з мене ганьбу! Хай на моє прохання піде дощ! Хай напоїть поля вбогих! Дай хліба людові своєму!
День був гарячий, нестерпно парило. Люди сиділи й дрімали, але ті уривані, хрипкі, розпачливі слова побудили всіх.
— Якщо я ще маю якусь надію спокутувати гріх свій перед тобою, дай дощу…
Священик замовк. Двері були відчинені. Раптом зірвався вітер. Він зняв цілу хмару куряви, трісок та соломи й війнув нею" до церкви. Священик не міг говорити далі й, ледь тримаючись на ногах, зійшов з казальниці.
Люди здригнулися. Невже це відповідь?
Вітер віщував бурю. І вона надходила незвичайно швидко. Коли почали співати псалом і священик став біля олтаря, надворі вже блискало, гриміло, заглушуючи його слова. А як органіст догравав останні акорди, по зелених шибках затарабанили краплі, і люди з церкви кинулись дивитися на дощ.
І не тільки дивилися: декотрі плакали, декотрі сміялися, виставляючись на дощ. Ох, яка ж велика була їхня недоля! Які вони були нещасні! Але бог добрий. Бог послав їм дощ. Ото радість, ото втіха!
Тільки священик це вийшов на дощ. Він уклякнув перед олтарем і не підводився. Надто велика була радість. Він не витримав її і помер.
Розділ тридцятий
МАТИ
Дитина народилася в селянській хаті на схід від річки Кларельв. Мати її приблукалася туди на початку червня й попросилася в служниці. З нею сталося лихо, заявила вона господарям, батьки не давали їй жити, довелося тікати з дому. Назвалася вона Елісабет Карлсдотер, але не хотіла сказати, звідки походить, боялася, що як батьки перечують від когось, де вона, то знайдуть її і замучать на смерть. Вона не просила ніякої платні — аби тільки їй харч і дах над головою. Вона згодна все робити: ткати, прясти, доглядати корів, будь-що. А як господарі хочуть, то вона буде ще й доплачувати за себе.
Вона була така обережна, що зайшла на подвір'я боса, з черевиками дід пахвою, руки мала спрацьовані, розмовляла тутешньою говіркою і вбрана була як селянка. І їй повірили.
Господар вважав, що вона занадто квола і з неї не буде великої роботи. Але ж треба десь небозі притулитися. І її прийняли.
В ній було щось таке, що всі ставились до неї ласкаво.
І попала вона в добре місце. Господарі були люди поважні, тихомирні. Господиня її полюбила, а надто, як довідалась, що та вміє ткати каніфас. Вона позичила в пробста верстата, і нова служниця ціле літо ткала.
Нікому не спадало на думку, що їй треба берегтися. Вона весь час працювала, як проста селянка. Сама вона любила роботу й не почувалася нещасною. Життя серед селян подобалося їй, хоч у них і не було тих вигод, до яких вона звикла. Зате все тут миналося тихо й просто. Всі думки кружляли навколо роботи, і дні опливали такі однакові, що губився їм лік, і як надходила неділя, не раз здавалося, що то ще тільки середина тижня.
Якось наприкінці серпня треба було швидко зібрати з поля овес, і їй довелося разом з іншими йти в'язати. Вона надсадилась, і дитина народилася дочасно. Вона чекала її з жовтні.
Господиня стояла в світлиці й гріла немовля біля груби, бо воно, бідолашне, мерзло і в серпневу спеку. Мати лежала в комірчині поряд і дослухалася, що говорили про її дитину. Вона навіть уявляла собі, як наймити й служниці підходять глянути на неї.
— Бідне дитинча, — казали всі, тоді неодмінно додавали — Не має, сердешне, батька.
Вони вболівали не тому, що дитина плаче. Всі діти плачуть. І, врешті, воно досить міцненьке, як на немовля. Якби тільки мало батька, то все було б гаразд.
Мати лежала, слухала ті балачки й міркувала. Раптом ця обставина здалася їй нечувано важливою. Як воно, бідолашне, дасть собі раду в. житті?
Вона вже раніше розважила, як житиме далі. На рік залишиться в господарів, а потім найме собі десь кімнату й зароблятиме тканням. Вона сподівалася, що їй стане прогодувати й одягти дитину. Нехай її чоловік і далі вважає, що на не гідна його. Може, для дитини й краще буде, як вона сама її виховає, ніж такий дурний, зарозумілий батько.
Одначе тепер, як дитина народилася, їй усе видалося інакшим. Тепер вона вважала, що вчинила егоїстично.
— Дитина мусить мати батька, — заявила вона сама собі.
Якби немовля не було таке кволе, якби воно їло й спало, як інші діти, якби голова йому не хилилася весь час на одне плече, якби воно не було завжди на волосок від смерті, коли його нападають корчі, то це питання не набрало б такої величезної ваги.
Не легко зважитись, а треба, і то негайно. Дитині вже три дні, а селяни у Вермланді довше не зволікають з хрестинами.
Яким прізвищем записати дитину й що сказати священикові про себе? Було б несправедливо записати його безбатченком. А що, як син виросте кволим і хворобливим, то яке вона має право позбавляти його значного походження й багатства?
Мати знала, що звичайно народження дитини викликав радість і метушню. Тепер їй здавалося, що її дитину чекав важке життя, коли всі вболівають над нею. Вона хотіла бачити її в шовках і мереживах, як личить графському синові. Хотіла, щоб їй раділи й пишалися нею.
Мати почала тепер думати, що повелася несправедливо і з його батьком. Чи має вона право лишати сина собі? Мабуть, що ні. Чи може вона сама тільки втішатися цією маленькою істотою, що їй не годна скласти ціну ніяка людська сила? Ні, це було б таки несправедливо.
Але їй так не хотілося вертатись до чоловіка. Вона боялася, що то буде її смерть. Одначе дитина була ще в більшій небезпеці: вона кожної хвилини могла вмерти нехрещена.
Той тяжкий гріх, що погнав графиню з дому, вже не висів над душею. Тепер у серці її жила тільки одна любов — до своєї дитини. І вона не боялася ніякої муки, ніякого приниження, аби тільки запевнити синові належне місце в житті.
Вона закликала господарів і розповіла їм усе про себе. Тоді господар поїхав у Борг повідомити графа Дону, що його дружина жива й народила дитину.
Господар повернувся пізно ввечері. Графа він не застав, бо той уже виїхав, але він навідався до священика в Свартше і поговорив з ним!
Так графиня довідалась, що її шлюб оголошено недійсним і що вона більше не має чоловіка.
Священик написав їй ласкавого листа й запропонував притулок у своєму домі.
Передали їй також батькового листа до графа Дони, що, мабуть, прийшов до Борга через кілька днів після її втечі. Саме цей лист, де старий просив якнайшвидше узаконити шлюб, навів графа на думку, як найлегше позбутися дружини.
Легко собі уявити, що графиня більше обурювалась, аніж журилася, слухаючи розповідь господаря.
Вона цілу ніч не спала і все верталася до однієї думки: дитині треба мати батька.
Другого ранку господар на її прохання поїхав до Екебю по Єсту Берлінга. Єста довго випитував неговіркого селянина, але так нічого й не довідався. Так, графиня жила в них ціле літо, була здорова, працювала. Тепер народилася дитина. Дитина квола, але мати скоро подужчає.
Єста запитав, чи графиня знає, що її шлюб оголошено недійсним.
Авжеж, тепер знає. Вчора дізналася.
Цілу дорогу Єсту обсипало то жаром, то морозом.
Навіщо він їй? Чого вона послала по нього?
Він згадав, як прожив це літо над озером Левен. Дні його минали в жартах і розвагах, у веселому товаристві, а вона тим часом працювала й страждала.
Єста ніколи не сподівався знову її побачити. О, якби ж він смів був сподіватися! То, може, з'явився б тепер перед нею зовсім іншою людиною, набагато кращою. А так що він має за собою, крім звичайних шалених витівок?
Близько восьмої вечора він був уже на місці, і його відразу повела до неї. В комірчині стояв присмерк, і Єста насилу розгледів, де вона лежала. Господарі також зайшли з ним.
Треба знати, що ця жінка, чиє обличчя біліло перед ним у сутінку, й далі була для нього найшляхетнішою, найчистішою, найпрекраснішою душею з усіх, що будь-коли топтали грішну землю. Тепер серце йому залляла гаряча хвиля, він хотів упасти навколішки й подякувати, що знову її бачить, але був надто схвильований і тільки й зміг вигукнути;
— Люба графине Елісабет!
— Добрий вечір, Єсто!
Вона подала йому руку, що знову зробилася ніжна й прозора. Вона мовчки чекала, поки Єста переборе своє хвилювання.
У самої неї зустріч не викликала глибоких почуттів. Вона тільки дивувалась, що Єста, здається, більше думає про неї. Невже не розуміє, що йдеться лише про дитину?
— Єсто, — лагідно мовила вона, — ти мусиш мені допомогти, як колись обіцяв. Ти знаєш, що мій чоловік покинув мене і дитина моя лишилася без батька.
— Знаю, графине, але тепер усе міняється. Тепер, коли народилась дитина, напевне можна змусити графа узаконити ваш шлюб. Я неодмінно допоможу, вам!
Графиня всміхнулася.
— Ти гадаєш, що я буду нав'язуватися графові?
Єсті кров ударила в голову. Чого ж вона хоче? Чого вимагає від цього?
— Ходи сюди, Єсто, — мовила графиня й знову простягла йому руку. — Не ображайся на мої слова, але я подумала, що оскільки ти…
— Вигнаний священик, пияк, нахлібник, убивця Еби Дони, аякже, свої чесноти я знаю…
Ти сердишся, Єсто?
— Ні, волію, щоб ви не кінчали своєї думки.
Одначе графиня повела далі:
— Багато є таких, що хотіли б стати твоєю дружиною з кохання, але я до них не належу.