Навпаки, його можна було назвати досить гожим із себе. Але не це змусило Луїзу Пойндекстер злізти з коня й співчутливо нахилитися над незнайомцем. До такого милосердя її спонукала радість, яку вона відчула, пересвідчившись, що він не той, хто міг би бути на його місці.
"Здається, він живий." Атож, дихає".
Дихати йому заважав зашморг ласо. Дівчина вмить попустила його — мотузка легко подалася під її пальцями.
"Тепер йому дихатиметься вільніше. Але що ж із ним сталося? Накинули ласо, коли він сидів у сідлі, й стягли його на землю? Дуже схоже на те, що так воно й було. Та хто це зробив? Я чула тут жіночий голос. А чи справді жіночий? Ні, помилитися я не могла... Але ж осьде чоловічий капелюх і серапе, і це не його речі. Може, тут був ще один чоловік, який поїхав разом із жінкою? Ні, звідси поскакав один кінь... 0, хвалити Бога, він приходить до тями й зараз усе'пояснить сам".
— Вам трохи полегшало, сер?
— Сеньйорито, хто ви? — спитав Мігель Діас, підводячи голову й тривожно озираючись довкола.— А де вона?
— Про кого ви питаєте? Я тут, крім вас, нікого не бачила. [281]
— Чорт забирай! Дуже дивно. Ви не зустріли жінки верхи на сірому коні?
— Я чула голос жінки, коли під'їжджала сюди.
— Скажіть краще — голос дияволиці, бо тільки так можна назвати Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос!
— То це вона таке з вами зробила?
— Вона, хай їй лиха година!.. А де вона тепер? Скажіть мені, сеньйорито.
— Я не знаю. З тупоту копит, вона нібито поскакала вниз. Мабуть, таки вниз, бо я під'їхала з протилежного боку.
— Ага, вниз... тобто додому... Дякую, сеньйорито, за те, що звільнили мене від ласо,— бо я певен, що це зробили ви. То чи не відмовилися б ви й допомогти мені вилізти на коня? Гадаю, що як я вже сяду в сідло, то зможу їхати. Так чи так, а тут мені залишатися не можна... Я маю поблизу ворогів... Сюди, Карліто! — гукнув він до коня і якось особливо свиснув.— Іди сюди! Не бійся цієї чарівної сеньйорити. Це не вона так брутально розлучила нас, та ще й мало не назавжди. Сюди, мій коню, сюди!
Почувши той посвист, кінь підбіг до господаря, що вже звівся на ноги, й дав узяти себе за вуздечку.
— Якби ви мені трішечки допомогли, ласкава сеньйорито, я б вибрався на сідло. А тоді вже мені не страшні будуть переслідувачі.
— Ви думаєте, вас переслідуватимуть?
— Хто знає. Я ж казав вам, що маю ворогів. Та не про те мова... От кволість ще не минула. То як, чи зволите ви мені допомогти?
— Та певне, сер. Допоможу чим тільки зможу.
— Дякую вам, сеньйорито! Дуже, дуже дякую.
Молода креолка на превелику силу допомогла охлялому вершникові сісти в сідло, де він, похитавшись трохи, зрештою вмостився більш-менш рівно.
— До побачення, сеньйорито,— мовив він.— Я не знаю, хто ви. Бачу тільки, що не нашого роду. Мабуть, американка. Та не в тім річ. Ви така ж добра, як і прекрасна, і, якщо колись трапиться нагода, Мігель Діас віддячить вам за все, що ви сьогодні для нього Зробили.
Сказавши це, Койот поїхав з галявини, але не швидко, а повільною ступою, так наче йому важко було втримувати рівновагу. А проте він скоро дістався до краю галявини й зник серед заростей. [282]Далі він поїхав не однією з трьох доріг, а вузькою стежиною, ледь помітною в чагарях.
Молодій креолці усе те здавалося сном — і, може, не так неприємним, як дивним. Та вона враз повернулася до похмурої дійсності, піднявши з трави, де лежав Діас, клаптик паперу й прочитавши, що там написано. То був лист, адресований "донові Морісіо Джеральду" і підписаний Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос.
Тепер і Луїзі Пойндекстер не завадила б чиясь допомога, щоб сісти в сідло, як ото й чоловікові, що кілька хвилин як поїхав звідти.
Дорогою додому, до Каса-дель-Корво, переїжджаючи вбрід Леону, дівчина спинила свою лошицю посеред річки й довго сиділа в сідлі непорушно, втупивши очі в бистру воду, що шумувала біля її ніг. На обличчі в неї відбився глибокий розпач. Здавалося, ще трохи — і та вода прийме красуню-креолку в своє лоно.
Розділ L СУТИЧКА З КОЙОТАМИ
Багряні тіні техаського надвечір'я вже спускалися на землю, коли страдник, чий виснажливий перехід крізь зарості описано вище, нарешті добувся до лісового струмка.
Напившись донесхочу, він простягся на траві і дав спочинок думкам після тривалого й болісного напруження, що ні на мить не попускало їх від самого ранку. Скалічена нога боліла, але тепер біль не так дошкуляв йому. Про те, що буде далі, він не замислювався, бо був надто стомлений. Йому хотілося тільки одного — відпочити, і свіжий надвечірній вітрець, повіваючи між пірчастим листям акацій, немов заколисував його.
Грифи вже порозліталися по хащах на ночівлю, і, не бачачи більш над собою тієї лиховісної зграї, лісовий блукач незабаром заснув.
Та спав він не довго. Знову заболіла нога, і він прокинувся. І саме біль, а не квиління койотів, не давав йому спати аж до ранку. На тих вовків прерії, що никали довкола, він майже не зважав: як і шакали, вони накидаються тільки на мертвого або вмирущого, а він про смерть і не думав.
Безсонна ніч тяглася гнітюче довго, і бідоласі здава— [283] лося, що день уже ніколи не настане. Аж нарешті благословилося на світ, та ранок не приніс йому нічого втішного. Знов з'явилися лиховісні птахи, та й койоти не зникли. У сяйві вранішнього сонця над ним, як і напередодні, маяли чорні крила, а з усіх боків раз у раз чулося бридке виття і дзявкання.
Він підповз до струмка і знову напився води. Тепер його брав голод, і він роззирався довкола, шукаючи очима якоїсь поживи.
Неподалік росло пеканове дерево. На його гілках футів за шість над землею висіли горіхи. Страдник поповзом, відчуваючи за кожним рухом нестерпний біль, добувся до пекана, сяк-так спромігся збити костуром кілька горіхів і трохи вгамував голод.
Що було діяти далі?
Податися куди-інде він не мав змоги. Найменший рух завдавав болю.
Він так і не знав, яких дістав ушкоджень, а надто що скоїлося з його ногою: вона так розпухла, що годі було визначити це напевне. Йому здавалося, що в нього розбита колінна чашечка або звихнутий суглоб. Так чи так, мине чимало днів, поки він зможе вільно рухати ногою. А що ж робити тепер?
На те, що хтось нагодиться йому на допомогу, бідолаха майже не сподівався. Уже скільки він гукав, аж захрип — і все марно. А втім, і тепер він час від часу через силу кричав, але то були лише поодинокі спалахи надії, що змагалася з розпачем.
Отож він не мав іншої ради, як лишитися там, де був, і, усвідомивши це, знову простягся на траві й поклав собі терпіти, скільки стане сили.
Потрібне було неймовірне терпіння, щоб отак мовчки зносити ту пекельну муку. І хоч нещасний його мав, проте вряди-годи з уст йому таки вихоплювався мимовільний стогін.
Не відчуваючи нічого, крім болю, він якийсь час уже й не тямив, що діється навколо. Над ним усе так само кружляли чорні птахи, але він звик до цього й не звертав на них уваги — навіть і тоді, коли котрийсь із них спускався так низько, що чути було, як його крила зі свистом розтинають повітря мало не над самим вухом.
О! А це що таке? Якийсь зовсім інший звук!..
До нього долинало щось ніби тупотіння маленьких [284] ніг по піщаному березі струмка, а також уривчастий, збуджений віддих.
Страдник озирнувся побачити, що воно таке.
"Та це ж усього-на-всього койоти!" — подумав він, побачивши десятків зо два цих тварин, що скрадливо снували сюди-туди по обидва боки струмка чи сиділи на траві оддалік.
Доти він не мав страху перед тими полохливими тварюками — тільки відчував огиду. Але їхні хижі погляди й зухвала поведінка занепокоїли його. Було очевидно: койоти замислили щось лихе!
Тепер він пригадав напівзабуті розповіді про те, як ці тварини, звичайно не страшні, бо дуже полохливі, часом нападають на людину знесилену й неспроможну боронитися, особливо коли чують дух крові. А його тіло було подерте колюччям рослин, і одежа просякла кров'ю, яка ще не встигла засохнути. її Дух розходився
В ГарЯЧОМу ПОВІТРІ, І КОЙОТИ НЄ МОГЛИ НЄ ПОЧУТИ ЙОГОі
Ото, певне, він і не давав їм спокою, аж вони вочевидь мало не шаліли.
Так воно було чи не так, а бідолашний молодик уже не сумнівався, що койоти збираються напасти на нього.
Він не мав ніякої іншої зброї, крім мисливського ножа, що, на щастя, лишився в нього на поясі. Його рушниця й револьвер були в чохлах при сідлі, і кінь помчав геть разом з ними.
Отож молодик витяг з піхов ножа і, звівшись на праве коліно, наготувався захищатись.
Він зробив це вчасно. Уже наступної миті, осмілілі від того, що досі їх не відганяли, до краю збуджені дедалі відчутнішим духом крові й спонукувані вродженою хижістю, койоти підступили так близько, що їм лишалося тільки кинутись на знеможену людину.
І вони кинулися. Ще мить —— і не менш як півдесятка хижаків водночас уп'ялися зубами в руки, ноги й тулуб своєї жертви.
.Напруживши всі сили, молодик скинув їх із себе й завдав кілька ударів ножем. Один чи два койоти, тяжко поранені гострим лезом, заскавучали й подалися геть, але їхнє місце заступили інші, за ними — ще і ще, аж поки всі два десятки збилися докупи.
Вій став відчайдушний, смертельний. Кілька вовків уже лежали вбиті, але це не тільки не відстрашило інших, а навпаки, розлютило ще дужче, і вони запекло поривалися — вперед. Усе переплелося: хижаки лізли [285] один на одного, щоб допастись до жертви. Ніж бив уже навмання, а рука, що тримала його, щомить слабшала, і удари завдавали напасникам дедалі менше шкоди.
Останні сили нещасного танули. Він відчув страх за своє життя. Та й недарма — смерть дивилась йому в обличчя.
І в цю фатальну мить з уст його злетів вигук. Дивна річ — у тому вигуку звучав не жах, а радість! А ще дивовижніше було те, що, почувши його, койоти враз відступили.
Сутичка припинилась, і на короткий час запала тиша. Та причиною цього був не сам вигук жертви хижаків, а те, що його викликало.
Почулося тупотіння коня, що скакав сягнистим чвалом, а потім гучний гавкіт собаки.
Знесилений молодик почав гукати на допомогу. Кінь скакав десь зовсім близько. Вершник, що їхав на ньому, не міг не почути тих вигуків.
Та ніякої відповіді не було. Кінь проскакав мимо, і тупотіння його копит почало віддалятися. Бідолаху знов охопив розпач. А підступні хижаки з новим завзяттям кинулися в бій.
Сутичка спалахнула знов і за мить стала така сама запекла, як і перед тим.