Все ясно (Повна ілюмінація)

Джонатан Сафран Фоер

Сторінка 54 з 56

Ти ніколи не писав мені, ніколи…

…Я ніколи не хотів переобтяжувати тебе. Це я ніколи не хотів переобтяжувати тебе. Але ж ти зробив це, о мій пра-пра-прадіду. Зробив. Глянь на моє лице — як воно осунулося й подалося. Я виглядаю учетверо старшим за себе. У мене є ця мертва рука, ця війна. Всі ці проблеми з пам'яттю. А тепер я ще й закохався.

А чому ти думаєш, що все це має стосунок до мене?

Мене просто підвів випадок. А та дівчина-циганка. Що з нею сталося? Вона була гарна.

Що?

Ну, дівчина-циганка. Та, яку ти любив.

Я не її любив. Вона просто була моєю дівчиною. Моєю дівчиною.

Ох, — відказав Сонячний Годинник, і доки він почав говорити знову, оте його ох упало додолу, розбилося об бруківку і змішалося з мукою в заглибинах між каменем. Ти любиш дитинча в Зосиному лоні. Всіх відкидає в минуле, а тебе втягує майбутнє.

Мене розриває в обох напрямках! — проказав він, споглядаючи залишки Трохимового воза, слова на тілі Брід, погроми, весілля, самогубства, саморобні хижі, паради, і так само бачачи всі варіанти свого можливого майбутнього: життя з дів-чиною-циганкою, життя самотою, життя із Зосею і дитиною, яка довершить його існування, закінчення свого життя. Образи безконечного минулого й безконечних варіантів майбутнього омивали його, доки він стояв непорушно, паралізований теперішнім. Він, Сафран, позначав собою вододіл між тим, що вже сталося і що ще мусило статись.

Ічого ж ти від мене хочеш? — запитав Сонячний Годинник.

Дай їй здоров'я. Нехай вона народиться без хвороб, не сліпою, зі здоровим серцем і без омертвілих кінцівок. Зроби її досконалою.

Тиша — і нараз Сафран виблював місиво жовтих та коричневих клаптів із вранішньої канапки та обіднього курчати під жорсткі ноги Сонячного Годинника.

Принаймні, я в це не вступив, — прорік Годинник.

Ти ж бачиш! — Сафран благав, ледви втримуючи на колінах своє ослабле тіло. Отак воно все і є.

Що воно?

Я про любов.

Що?

Любов, — сказав Сафран. Вона якраз так і виглядає.

Чи знаєш ти, що навіть після того нещасливого випадку зі мною твоя пра-пра-прабабуся щоночі продовжувала приходити до моєї кімнати?

Що?

Вона, хай Бог благословить її душу, лягала до мене в ліжко, знаючи, що я нападу на неї. Нам радили спати в окремих кімнатах, але вона щоночі приходила, щоби побути зі мною.

Я не розумію.

Кожного ранку вона вичищала з-під мене мої випорожнення, купала мене й одягала, зачісувала мене, щоб я виглядав, як нормальна людина, навіть якщо це коштувало їй розбитого ліктем носа або зламаного ребра. Вона точила для мене бритву. Вона носила на своєму тілі сліди від моїх зубів, як жінки інших чоловіків носять подаровані їм коштовності. Дірка в стіні не мала значення. Ми на неї не звертали уваги. Ми жили в одній кімнаті. Вона була зі мною. Вона робила для мене всі ті речі й іще більше від того, про що б я нікому не розказав, і при цьому вона навіть мене не кохала. Оце і є любов.

Дозволь розказати тобі історію, — провадив далі Годинник. Вікна будинку, в який твоя пра-пра-прабабця і я переїхали, коли вперше одружилися, виходили на малі водоспади, біля котрих закінчується лінія поділу на єврейське та людське. Той будинок мав дерев'яні підлоги, високі вікна і міг вмістити велику сім'ю. То був прекрасний будинок. Добрий будинок.

Але ж тут шумить вода, — сказала тоді твоя пра-пра-прабабця, — я не зможу чути свої думки. Зачекай, — заспокоював я її, — нехай-но лиш пройде трохи часу.

І, от що я тобі скажу, попри те, що в тому домі завжди було так вогко, подвір'я весь час перетворювалося на болото від постійних бризок, стіни потрібно було лагодити кожних шість місяців, а зі стелі за будь-якої пори року, неначе сніг, падали клапті фарби — попри все те, що кажуть про людей, котрі живуть поруч водоспадів, — це правда.

І що ж, — запитав мій дід, — що про них кажуть?

Кажуть, що ті, хто поселився поблизу водоспадів, не чують шуму води. Таке кажуть?

Справді кажуть. Звісно, твоя пра-пра-прабабця мала рацію. Спершу там було просто жахливо. Більше кількох годин підряд у тому домі ми просто не могли витримати. Перші два тижні ми спали з перервами й постійно сварилися, намагаючись перекричати шум води. Ми волали одне на одного, аби тільки довести собі, що любимось, а не сповнюємося ненавистю.

Наступні тижні далися легше. Ми вже могли спати по кілька годин на ніч, а також обідати, відчуваючи лише незначні незручності. Твоя пра-пра-прабабця все ще проклинала воду (чию присутність ми відчували майже анатомічно), хоча робила це все рідше і з меншою люттю. Так само втишилися і її нападки на мене. Це все твоя вина, — нарікала вона, це ти хотів тут жити.

Життя тривало, так, як завжди триває життя, і час спливав, як завжди спливає час. Десь трохи більше як за два місяці, коли ми, як то не часто бувало, сиділи разом за сніданком, я запитав її: ти це чуєш? Чуєш? Я відставив своє горнятко з кавою і підвівся зі стільця. Ти чуєш цей звук?

Який звук? — перепитала вона.

Ось воно! — заволав я, вискочивши надвір, щоби пацнути кулаком по потоку. Ось воно!

Ми танцювали, підкидаючи в повітря жмені води й абсолютно нічого не чуючи. У воді спліталися обійми наших пробачень і крики людського тріумфу. То хто переміг? Хто переміг, га, водоспаде? Ми! Ми перемогли!

От що значить жити біля водоспадів, Сафране. Для кожної вдови настає такий ранок, коли, можливо, після довгих років чистого й непорушного горювання вона відчуває, що добряче виспалась тої ночі і зможе гарно поснідати, не відчуваючи поза спиною постійної присутності привида її чоловіка — лише інколи його відчуваючи. Коли її горе змінює непотрібна печаль. Кожен і кожна з батьків, котрі втратили дитя, рано чи пізно, знову засміються. Звук скорботи потроху вивітриться. Гострий край затупиться. А біль стихне. Так, кожна любов виникає із втрати. І моя так прийшла. І твоя так приходить. І такою прийде любов до твоїх пра-пра-правнуків. Але ми щойно вчимося з нею жити.

Мій дід кивнув головою, неначе все зрозумів.

Але це ще не вся історія, — продовжував Годинник. Я зрозумів це, коли вперше спробував і не зміг прошепотіти комусь на вухо таємницю, коли побачив, як злякалися мого свисту чоловіки за двісті метрів від мене, коли хлопці, з якими я працював, почали благати мене стишити голос, бо: Хто ж здатен думати, коли ти отак волаєш? А я запитував у них: Я ЩО, ДІЙСНО КРИЧУ?

Знову тиша — і зненацька: потемніло небо, завіса хмар розірвалася надвоє, плеснув у долоні грім. Всесвіт вивернуло донизу смертельною блювотиною бомб.

Хто все ще не спав і був надворі — кинулися шукати прихисток. Мандрівний журналіст Шекель Р. накрив голову "Львівською щоденною газетою" (НАЦИСТИ ПРОСУВАЮТЬСЯ НА СХІД). Відомий драматург (проїздом) Бунім В., чию трагікомічну переробку Трохимової історії — Трохим! — народ зустрів з ентузіазмом, а критика — байдуже, вскочив у Брід, щоби в нього не поцілили. Спершу божественна десниця з небесної тверді впала на первістків, а далі потоки вогню, просякнувши Трохимбрід до самих основ, забарвили води ріки у жовтогарячий колір, сповнили до країв давно сухий фонтан з розпростертою русалкою, затопили руїни портику синагоги, спопелили попелясті тополі, поглинули малих комах і сп'янили радістю щурів та круків на обох берегах річки.

Початок світу настає часто, 1942 — 1791

Того дня, 18 березня 1942 року, як і завжди на Трохимів день упродовж останніх ста п'ятдесяти років, вузькі бруковані артерії Трохимброду заснували простирадла білих ниток. Таку ідею подав ще скромний торговець рибою Біцль Біцль Р.: на пам'ять про речі, котрі першими зринули на поверхню після краху Трохимового воза. Один кінець білої нитки було прив'язано до регулятора звуку в радіоприймачі (НАЦИСТИ ВДЕРЛИСЯ В УКРАЇНУ, ШВИДКО ПРОСУВАЮТЬСЯ НА СХІД) на утлій книжковій шафці в однокімнатній хатині Бенджаміна Т., а інший — тягнувся через усю забрьохану Шелістерську вулицю до срібного підсвічника на обідньому столі в їдальні в цегляному будиночку Більш-Менш-Поважного Рабина; тонка біла нитка напрасованим рубчиком з'єднувала переносний стенд першого і єдиного трохимбрідського фотографа й молоточок до першої октави в улюбленому піаніно, виставленому в крамниці музичних інструментів Зенівела 3. на другому боці вулиці Малкнера; біла нитка зв'язувала незалежного журналіста (НІМЦІ ПОСПІШАЮТЬ, ВІДЧУВАЮЧИ НЕМИНУЧУ ПЕРЕМОГУ) та електромонтера, який невідомо чого вдивлявся в глибінь річки Брід; біла нитка тягнулася від пам'ятника Пінчасу Т. (добротно й реалістично викарбуваного з мармуру) до трохимбрідського роману (про любов) і до скляної посудини, в якій були виставлені гадюки старих білих ниток (їх тримали в Музеї Справжнього Фольклору при температурі не нижчій 56 градусів), складаючи нерівнобічного трикутника, обриси якого відбивалися в скляних очах Сонячного Годинника на центральній площі містечка.

Мій дід разом зі своєю дуже вагітною жінкою спостерігали за початком параду возів з пікнікової ковдри, розстеленої на їхньому подвір'ї. Першою за традицією рухалася платформа з Рівного: нещасна, обліплена безсилими жовтими метеликами, котрі нескромно прикривали потрісканий сосновий щит із зображенням плугатаря, котрий і минулого року виглядав не дуже — що вже говорити про теперішній. (У проміжках поміж крилами метеликів можна було розгледіти кістяки.) Клецмерський оркестр рухався попереду платформи, котру несли на плечах старші чоловіки, бо вся молодь пішла на фронт, а коней експропріювали на сусідню вугільну шахту, на підтримку армії.

ОХ! — голосно заверещала Зося, не змігши стримати голос, — ЩОЙНО ВОНО МЕНЕ КОПНУЛО!

Мій дід притулив вухо до її живота — і дістав добрячого стусана по голові, від якого йому довелося відлетіти на кілька метрів і приземлитися на спину.

ТА ЦЕ Ж ПРОСТО ЯКАСЬ НАДЗВИЧАЙНА ДИТИНА!

Над річкою зібралося куди менше симпатичних чоловіків, ніж то траплялося кожного року. Починаючи з найпершого, коли Трохима придавило або не придавило в річці його возом. Всі симпатичні чоловіки пішли на фронт брати участь у війні, всю складність якої тоді ніхто ще не міг передбачити, і ніхто б не зміг і не зможе передбачити потім. Брати участь у змаганні вийшли хіба каліки та боягузи, які покалічили себе — хтось зламав собі руку, хтось випік око, прикинувся глухим або сліпим — так вони розраховували уникнути призову.

50 51 52 53 54 55 56