Бен уторопав, що тон запитання не саркастично недовірливий, а щиро зацікавлений. — 3-з-звідки тобі ц-ц-це відомо?
— Я просто знаю, — сказав Бен. Він знову подивився вниз на свій рисунок на землі, немов щоб самому впевнитися. Він ніколи в житті не бачив насипної перемички, ні зображення її, ні в дійсності, тож не мав поняття, що накреслив щойно доволі чітку її схему.
— Г-г-гаразд, — промовив Білл і поплескав Бена по спині, — п-о-о-обачимося з-а-а-автра.
— О якій годині?
— М-м-ми з Е-е-едді п-п-приїдемо сюди о пів на д-д-дев'яту чи десь т-т-так…
— Якщо ми з мамою ще не чекатимемо в тому трамвпункті, — сказав Едді й зітхнув.
— Я принесу якісь дошки, — сказав Бен. — Там в одного старого, в сусідньому кварталі, їх ціла купа. Я потягну кілька.
— Принеси й припаси ще якісь, — сказав Едді. — Щось поїсти. Типу сенд-віджів, "Рінг-Дінгів",[289] отаке щось, сам розумієш.
— Окей.
— А з-з-зброя я-а-а-кась у тебе є?
— У мене є духова рушниця "Дейзі". Мама подарувала мені її на Різдво, але вона біситься, якщо я стрельну з неї в хаті.
— П-п-принось її сю-у-уди, — сказав Білл, — може, п-п-пограємо у-у-у війну.
— Окей, — радісно погодився Бен. — Слухайте, мені вже треба мотати додому, а ви, хлопці?
— Н-н-нам теж, — сказав Білл.
Всі троє пішли з Пустовища разом. Бен допоміг Біллові виштовхати Сілвера на узбіччя. Едді тягнувся позаду них, знову захрипло дихаючи й нещасно розглядаючи на собі заплямовану кров'ю сорочку.
Білл попрощався і натис на педалі, віддаляючись геть з криком на всю силу легень: "Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!"
— Оце так велетенський велик, — промовив Бен.
— Закластися на власну шкуру, — відгукнувся Едді. Він зробив черговий ковток зі свого інгалятора й тепер знову дихав нормально. — Він інколи возить мене з собою ззаду, на багажнику. Мчить так швидко, що мало не до всирачки лячно. Добрий він чувак, Білл тобто. — Останні слова він промовив ніби між іншим, проте очі його проказували дещо більш щире. У них світилося обожнення. — Ти ж знаєш, що трапилося з його братом, авжеж?
— Ні, а що з ним?
— Вбитий минулої осені. Хтось його замордував. Геть відірвав йому одну руку, просто наче крильце в мухи.
— Йсусе-голубчику
— Білл зазвичай лише трохи заїкався. Тепер же в нього з цим зовсім погано. Ти помітив, що він заїкуватий?
— Ну… трішки.
— Але голова в нього не заїкувата — тямиш, що я кажу?
— Йо.
— Взагалі, я тобі оце розповів, тому що, якщо ти хочеш, аби Білл був тобі другом, краще з ним не балакати про його меншого брата. Не питайся в нього ні про що таке в усякому разі. Він досі весь роздрочений щодо того.
— Чуваче, я би теж був, — промовив Бен. Тепер йому вже нечітко пригадувалося щось про того малюка, убитого минулої осені. Він загадався, чи його мати думала про Джорджа Денбро, коли подарувала йому годинника, якого він зараз носить, чи про більш недавні вбивства, — це ж трапилося відразу після того великого потопу?
— Йо!
Вони вже прийшли до рогу Канзас— і Джексон-стрит, де мусили розійтися. Тут і там бігали діти, грали в ловитки, перекидали бейсбольні м'ячі. Повз Бена з Едді продефілював якийсь малий придурок у великих синіх шортах і єнотовій шапці, як у Дейві Крокетта, одягненій задом наперед так, що її хвіст висів йому між очима.[290] Він котив хула-хуп і кричав: "Ловлю хупом, егей, хлопці! Довлю хупом, хочете?"
Ці двійко більших хлопців задивилися на нього, та потім Едді мовив:
— Ну, мені треба вже йти.
— Зачекай секундочку, — сказав Бен. — Якщо тобі справді не хочеться йти до трамвпункту, в мене є ідея.
— О, невже? — подивився Едді на Бена, з сумнівом, але охоче сподіваючись.
— Маєш нікеля?
— У мене є дайм. То що?
Бен оцінив на око підсохлі бордові плями на сорочці Едді.
— Зайди до крамниці й купи шоколадного молока. Вилий половину собі на сорочку. А потім, коли прийдеш додому, скажи своїй мамі, що розлив усе.
В Едді загорілися очі. За чотири роки відтоді, як помер його батько, зір у матері значно погіршився. З марнославних міркувань (а ще тому, що вона не водила машини) вона відмовлялася відвідати окуліста й придбати окуляри. Висохлі плями крові й шоколадного молока на вигляд майже однакові. Можливо…
— Це може виручити, — сказав він.
— Тільки не кажи їй, що це моя ідея, якщо вона здогадається.
— Не скажу, — кивнув Едді. — Прощавай-будь, алігаторе.
— Окей.
— Ні, — заперечив терпляче Едді. — Коли я так кажу, ти мусиш відповісти: "До спіткання, крокодиле".
— О. До спіткання, крокодиле.[291]
— Второпав, — посміхнувся Едді.
— А знаєш що? — сказав Бен. — Ви, хлопці, справді класні.
Едді більш ніж зніяковів; він майже рознервувався.
— Білл такий, — сказав він і вирушив геть.
Бен провів його поглядом, як він йде по Джексон-стрит, а потім повернув у бік свого дому. За три квартали вулицею він побачив три аж надто знайомі постаті, вони стояли на автобусній зупинці на розі Джексон-стрит та Головної вулиці. Стояли, майже зовсім відвернувшись в інший від Бена бік, з чим йому достобіса пощастило. Він пірнув за чийсь живопліт, серце шалено стукотіло. За п'ять хвилин під'їхав міжміський автобус Деррі — Ньюпорт — Гейвен. Покидавши свої недопалки на дорогу, Генрі з його дружками повалили досередини.
Бен зачекав, поки автобус зовсім зник з очей, а потім поспішив додому.
8
Тієї ночі жахлива річ трапилася з Біллом Денбро. Трапилася вона вже вдруге.
Його мама з татом сиділи на першому поверсі, дивилися телевізор, майже не розмовляючи, сиділи на протилежних кінцях дивана, наче пара книготримачів на полиці. Були часи, коли вітальня з телевізором, яка поєднувалася з кухнею, повнилася балачками й сміхом, подеколи тим й іншим так щедро, що зовсім не було чути телевізора. "Замовкни, Джорджі!" — гиркав Білл. — "Перестань пожирати весь попкорн, і перестану", — відказував йому Джордж. "Ма, скажи йому, щоб дав мені попкорну". "Білле, дай йому попкорну. Джордже, не називай мене ма. Ма — це так вівці мекають". Або тато розповість якийсь анекдот, і вони всі регочуть, навіть мама. Джордж не завжди вловлював сенс анекдоту, Білл це знав, але однаково сміявся, бо всі сміялися.
У ті дні мама з татом також були книготримачами на дивані, але вони з Джорджем тоді були книжками. Білл намагався бути книжкою між ними, коли вони дивляться телевізор, відтоді як загинув Джордж, але ризикував перетворитися на крижину. Вони пресували його холодом з обох боків, а Біллів протиобліднювач просто був недостатньо потужним, щоби з цим упоратися. Він мусив іти геть, бо аж такий холод завжди морозив йому щоки й змушував сльозитися очі.
— Б-б-ба-а-ажаєте анекдот, який я сьо-о-одні почув у школі? — спробував він одного разу, кілька місяців тому.
Мовчанка від них. У телевізорі злочинець благав свого брата, священика, сховати його.
Біллів батько підвів очі від "Правдивого"[292] і поглянув на Білла з легким здивуванням. Потім він знов опустив очі до журналу. Там було зображено якогось мисливця, розпластаного десь на засніженому березі, який уп'явся очима вгору на навислого над ним велетенського полярного ведмедя. "Обламаний убивцею з білої пустки" називалася та стаття. І Білл подумав: "Я знаю, де пролягає та біла пустка — якраз між моїми татом і мамою на цьому дивані".
Мати так і зовсім не підводила очей.
— Ц-ц-це про те, ск-к-кільки треба ф-ф-французів, аби в-в-вкрутити лампочку, — ринув уперед Білл. Він відчув у себе на лобі легеньку паморозь поту, як то іноді траплялося в школі, коли він розумів, що вчителька його ігнорувала так довго, наскільки це їй вдавалось, і тепер мусить ось-ось його викликати. Голос його звучав надто голосно, але стишити його він чомусь не був у змозі. Слова відлунювали йому в голові божевільними дзвонами, відлунювали, заклинювалися, виривались назовні знову.
— То в-в-ви з-з-знаєте, с-с-ск-к-кільки?
— Одного, щоб тримав лампочку, і ще четверо, щоб крутили будинок, — промовив неуважно Зак Денбро й перегорнув сторінку в своєму часописі.
— Ти щось сказав, любий? — перепитала мати, а в "Чотиризірковому театрі"[293] той брат, який був священиком, радив брату, який був гангстером, здатися в руки правосуддя й молити про прощення.
Білл сидів там, спітнілий, але захололий — такий захололий. Там було холодно, бо насправді він не був єдиною книжкою між тими двома тримачами; Джорджі все ще залишався там, тільки тепер це був той Джорджі, якого він не міг побачити, той Джорджі, який ніколи не вимагав собі попкорну й не верещав, що Білл щипається. Цей новий варіант Джорджі ніколи не встругав кумедних витівок. Це був однорукий, задумливо-мовчазний Джорджі, який блідо мріявся у тінявому біло-блакитному сяйві телевізора "Моторола" і, ймовірно, не від батьків, а від Джорджа линув насправді той дужий холод; ймовірно, це Джордж був насправді тим убивцею з білої пустки. Зрештою Білл утік від того холоду, втік від цього невидимого брата, але до його кімнати, де він упав лицем на його ліжко й заплакав у його подушку.
Кімната Джорджа залишалась точно такою ж, якою була в той день, коли він помер. Одного дня, тижнів за два приблизно після поховання сина, Зак був поскладав купу іграшок Джорджа до картонного ящика, збираючись, як гадав Білл, віддати їх до "Ґудвілла", чи до Армії Спасіння, чи ще кудись. Шерон Денбро помітила його, коли він виходив з тим ящиком у руках, і її долоні зляканими білими птахами спурхнули їй на голову, пірнули у волосся, зімкнувшись там у скубливі кулаки. Побачивши це, Білл привалився до стіни, вся сила раптом почала спливати з його ніг. Мати на вигляд була такою ж божевільною, як Ельза Ланчестер у "Нареченій Франкенштейна"[294].
— Ніколи не смій забирати його речі! — заверещала вона.
Зак сахнувся, а тоді без жодного слова поніс ящик з іграшками назад у кімнату Джорджа. Він навіть розклав їх по тих самих місцях, звідки перед тим був позбирав. Зайшовши туди, Білл побачив батька, укляклого на колінах перед ліжком Джорджа (мати все ще міняла там постільну білизну, хоча робила тепер це раз на тиждень, а не двічі) з головою, похиленою на його м'язисті, волохаті передпліччя. Білл побачив, що батько плаче, й від цього його переляк ще більше подужчав. Лячна перспектива зненацька спала йому на думку: можливо, інколи щось не просто йде погано, а потім перестає; можливо, інколи справи йдуть дедалі гірше й гірше, аж поки все не сколотиться нахер цілком.
— Т-т-тату…
— Йди собі, — промовив батько.