Так само — немає людей, яких їхні кохані не дурили б.
— Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.
— Авжеж, — сказав Атос, хвилинку помовчавши, — нікого… Ну, то вип'ємо!
— Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.
— Співчуття? В чому?
— В моєму нещасті.
— Ваше нещастя — сміхота, — відповів Атос, знизуючи плечима. — Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію.
— Що сталася з вами?
— Або з одним із моїх друзів — байдуже!
— Розкажіть, Атосе, розкажіть.
— Вип'ємо — це буде краще.
— Пийте й розповідайте.
— Справді — це можна робити водночас, — сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.
— Я слухаю, — сказав Д'Артаньян.
Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі[157] сп'яніння було щось моторошне.
— Ви неодмінно цього хочете? — спитав Атос.
— Дуже прошу вас, — відповів Д'Артаньян.
— Гаразд, хай буде по-вашому. Один із моїх друзів, слухайте уважно — один із моїх друзів, а не я, — сказав Атос, похмуро всміхаючись, — один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло[158] або Монморансі[159], закохався, коли йому було двадцять п'ять років, у шістнадцятилітню дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум — не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалась — вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом з братом, парафіяльним священиком. Обоє були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це.
А втім, усе свідчило, що вони хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звабити її або взяти силою — він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур!
— Чому? Адже він кохав її! — спитав Д'Артаньян.
— Почекайте трохи, — сказав Атос — Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба віддати їй належне — вона чудово грала свою роль.
— І що ж далі?
— Що далі! Якось, коли вона разом зі своїм чоловіком була на полюванні, — Атос говорив тихо, але дуже збуджено, — графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, Д'Артаньяне, що було в неї на плечі? — спитав Атос, голосно зареготавши.
— Звідки мені знати? — відповів Д'Артаньян.
— Квітка лілії, — сказав Атос — Вона була затаврована. І Атос воднодух вихилив склянку вина.
— Який жах! — вигукнув Д'Артаньян. — Не може бути!
— Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою.
— Що ж зробив граф?
— Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв'язав їй руки й повісив на гіллі дерева.
— О небо! Атосе! Це ж душогубство! — вигукнув Д'Артаньян.
— Усього лише вбивство, не більше, — сказав Атос, блідий, як мрець.
Він схилив голову на руки. Д'Артаньян, переляканий, стояв над ним.
— Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, — трохи згодом сказав Атос, випростуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. — Воронь Боже й вас од такої спокуси. Вип'ємо!
— То вона померла? — пробурмотів Д'Артаньян.
— Тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! — гукнув Атос до корчмаря. — Ми не можемо так пити.
— А брат? — боязко спитав Д'Артаньян.
— Брат? — повторив Атос.
— Так, священик.
— А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він встиг утекти зі своєї парафії.
— І ви дізналися потім, хто був цей негідник?
— Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, цілком порядний чолов'яга, який, либонь, і священиком прикинувся, щоб тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, його вже четвертували.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув Д'Артаньян, вражений страшною розповіддю.
— Пригощайтеся шинкою, Д'Артаньяне, вона чудова, — сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. — А й справді, шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох таких окостів! Я б випив на п'ятдесят пляшок більше.
Д'Артаньян не міг більше підтримувати цієї розмови: голова йшла йому обертом. Він упав головою на руки і вдав, ніби заснув.
— Розучилася пити молодь, — сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. — А цей же ще з кращих!..
XXVIII. Повернення
Д'Артаньян був приголомшений страшною таємницею Атоса. І все-таки він не все зрозумів з його напівсповіді. Дарма що наш гасконець трохи випив звечора, — прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця.
Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову.
Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний.
А втім, потиснувши Д'Артаньянові руку, мушкетер перший обізвався до нашого гасконця.
— Я був учора дуже п'яний, мій любий друже, — сказав Атос, — і збагнув це тільки сьогодні з того, що ледве можу повертати язиком, а серце й досі калатає, як дзвін. Ладен побитися об заклад, що ввечері я наверз вам цілу купу нісенітниць.
І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість.
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — наскільки я пригадую, ви не казали нічого особливого.
— Правда? Дивно! А мені здалося, ніби я розповідав одну дуже сумну історію.
І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця.
— Мабуть, — сказав Д'Артаньян, — я був іще п'яніший, ніж ви, бо я й справді нічого не пам'ятаю.
На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі:
— Ви, безперечно, помітили, мій любий друже, що кожен буває п'яний по-своєму: одні сумують, інші веселяться. Я, наприклад, коли вип'ю, стаю сумним і починаю розповідати страшні історії, які колись втовкмачила мені в голову моя дурна нянька. Це моя вада, і, ніде правди діти, неабияка вада. А втім, якщо не брати цього до уваги, я вмію пити.
Атос говорив так природно, що Д'Артаньян ладен був йому повірити.
— О, безперечно! — мовив юнак, намагаючись упіймати істину, яка знову вислизала йому з рук. — Я, наче крізь сон, пригадую, ніби ви говорили про вішальників.
— От бачите, — сказав Атос, збліднувши і все-таки намагаючись усміхнутися, — я так і знав. Вішальники — мій споконвічний кошмар.
— Авжеж, — вів далі Д'Артаньян, — тепер я пригадую: йшлося… стривайте… Авжеж, ішлося про жінку.
— Бачите, — відповів Атос, білий, мов стіна, — це моя улюблена історія. Коли я починаю розповідати про біляву жінку, значить, я вже п'яний, як чіп.
— Атож! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви розповідали про біляву жінку, струнку та вродливу, з блакитними очима.
— Так, і до того ж, повішену…
— Своїм чоловіком, вельможним паном, одним із ваших знайомих, — закінчив Д'Артаньян, пильно глянувши на Атоса.
— Ну от! Тепер ви самі бачите, як легко можна скомпрометувати людину, коли й сам не знаєш, що верзеш, — сказав Атос, знизуючи плечима, ніби з досади на самого себе. — Мені й справді не варто більше напиватись — надто погана це звичка.
Д'Артаньян промовчав.
— До речі, — провадив Атос, несподівано міняючи тему розмови, — дякую вам за коня, якого ви привели для мене.
— Він вам сподобався? — спитав Д'Артаньян.
— Так, але він не дуже витривалий.
— Ви помиляєтесь; я проскакав на ньому десять льє менше ніж за півтори години, і після цього він стомився не більше, ніж коли б прогарцював площею Сен-Сюльпіс.
— Он як! Ви мене засмутили.
— Засмутив?
— Авжеж. Я його позбувся.
— Яким чином?
— Ось як це сталося. Я прокинувся о шостій годині ранку, ви спали, як мертвий, і я не знав, куди себе подіти, бо все ще не оговтався після вчорашньої гульні. Я спустився в залу, де побачив одного з наших англійців. Він торгував у лихваря коня, бо загнав свого скакуна вчора по дорозі. Я підійшов ближче і, почувши, що він пропонує сотню пістолів за темно-рудого мерина, сказав:
— Пробачте, пане, в мене теж є кінь на продаж.
— Чудовий кінь! — відповів він. — Я бачив його вчора, коли слуга вашого друга тримав його на поводу.
— Як ви гадаєте, коштує він сотню пістолів?
— Авжеж. І ви віддасте мені його за таку ціну?
— Ні, але я зіграю з вами на нього.
— Зіграєте на нього?
— Так.
— У що?
— В кості.
Сказано — зроблено; і я програв коня. Зате потім я відіграв сідло, — докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився.
— Ви засмучені цим? — спитав Атос.
— Щиро кажучи, так, — відповів Д'Артаньян. — По цих конях нас мали впізнати в день бою; це був дарунок, знак поваги. Ви були дуже необачні, Атосе.
— Та годі вам, мій любий друже! Поставте-но себе на моє місце, — мовив мушкетер. — Я так нудився! Крім того, повірте, я не люблю англійських скакунів. А коли йдеться тільки про те, щоб хтось упізнав нас, то, їй же право, цілком вистачить і сідла: адже воно досить-таки помітне. Що ж до коня, то ми знайдемо, чим виправдати його пропажу. Хай йому чорт! Коні, зрештою, смертні; припустімо, що мій загинув од сапу або від корости. Д'Артаньян насупив брови.
— Мені дуже прикро, — вів далі Атос, — бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.
— Що ж ви ще накоїли?
— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.
— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?
— Навпаки, я це зробив.
— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.
— Я програв його.
— Мого коня?
— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?
— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!
— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.
— Це жахливо!
— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю.