Гірко мені, що ти од батька таїлася, не довіряла мені, а ще гірше, що ти овдовіла перше, ніж я зятя свого спізнав. Та коли вже так воно склалося, то вшаную я його заради тебе мертвого, як волів би вшанувати живого, — поховаю його, як свого любого зятя.
І, звернувшись до дітей своїх та родичів, велів спорядити для Габріотта пишний і врочистий похорон. Тим часом, дізнавшися про сю подію, зібралася вся юнакова рідня, а незабаром збігся туди майже весь город. Над покійником, що лежав серед двору на Андреолиній єдвабній матерії увесь у квітах, плакала не тільки вона сама та родички його, а мало не всі городянки, та й чоловіків багато. Поховали Габріотта не як простолюдця, а мов пана якого великого: найславніші громадяни несли його тіло на плечах своїх до самої могили.
За кілька день подеста знов завів розмову про сватання, та коли мессер Негро сказав про те дочці, вона й слухати нічого не хотіла, а випрохала натомість у батька дозвіл піти в черниці і разом із служницею своєю вступила в один монастир, що славився своїм благочестієм. Там жили вони доброчинно і праведно ще багато років.
ОПОВІДКА СЬОМА
Сімома любиться з Пасквіном і гуляє з ним у саду; Пасквінотре зуби шавлієвим листом і вмирає; Сімону схоплено; бажаючи показати судді, як було діло, Сімона натирає собі зуби тією шавлією і також гине
Панфіл скінчив своє оповідання, і король, не виявивши жодного спочуття до Андреоли, скинув оком на Емілію, даючи тим позирком знати, що тепер її черга. Емілія почала, не гаючись, такими словами:
— Любії мої подруги, Панфілова оповідка нагадала мені одну історію, тим тільки на попередню схожу, що як там Андреола, так і тут інша дівчина милого свого в садку втратила; а як потягнено її до права, то вже не твердістю й не мужністю своєю, а несподіваною смертю од суду визволилася. Ми вже говорили про те, що хоч Амур більше полюбляє панські будинки, проте й бідняцькими оселями не гребує і часом таку в них забирає силу, що й багаті мусять ще нижче схилятися перед його всевладністю. Буде про се дещо і в моїй історії, яка діялась у нашому-таки місті, куди я й хочу повернути після наших сьогоднішніх мандрівок словесних дальшими світами.
Не з-так давно жила в Флоренції вродлива й хороша як на свій стан дівчина на ймення Сімона, дочка одного бідного чоловіка. Доводилось їй, як то кажуть, своїми ручками та пучками на хліб заробляти — жила з того, що вовну пряла; та не така була вбогодуха, щоб Амура в своє серце не прийняти, що вже давно туди очима і речами одного хлопця молодого стукався. Був той хлопець такого ж дрібного льоту, як і вона, розносив од свого хазяїна-ткача вовну прялям; звали його Пасквіно. Дівчині запала в серце його люба подоба, та довго вона не сміла тих милощів йому виявляти; сидить, було, за прядкою і зітхає раз по раз гаряче і палко, згадуючи того, хто їй вовницю до прядіння приносить. А Пасквіно й собі пильнував ревно, щоб його хазяїн мав добру пряжу, і через те вчащав до Сімони, нібито все ткацтво тільки на її прядінні трималося.
Учащав він отак до неї та й помічав, що вона ніби не від того; тоді він набрався більше одваги, а вона відігнала пріч боязкість свою та соромливість, і вони зійшлися нарешті на обопільну втіху одне одному. І так їм те щастя засмакувало, що не чекали вже, поки одне до одного прийде, а запрошувалися до любощів навзаєм.
Отак вони любилися що день, то дужче й палкіше; раз якось попрохав Пасквіно Сімону піти з ним кудись у садок, щоб там собі удвох безпечне досхочу набутися. Сімона погодилась; у неділю по обіді вона сказала батькові, що йде на відпуст до Сан-Галло, а сама подалася з подругою своєю Ладжіною в той сад, що казав Пасквіно. Хлопець був уже там із товаришем, якого звали Пуччіно, а дражнили Кривим. Кривий почав присмалювати литки біля Ладжіни; наші коханці лишили їх в одному кутку саду, а самі пішли милуватися в другий.
В тому кутку, куди пішов Пасквіно з Сімоною, ріс буйний, розкидистий кущ шавлії; коханці посідали під ним, голубились собі та милувались, а потім почали говорити про підвечірок, який вони тут думали в упокої спожити. Тут Пасквіно нахилився до шавлієвого куща, зірвав із нього листочок і почав терти ним зуби та ясна, говорячи, що шавлія дуже добре очищає їх після їди од окрушин, що там, буває, позастряють. Потер він ото зуби та й давай знову про підвечірок розмовляти; та недовго вже говорив — змінився раптом з лиця, потім зір і мову йому одібрало, а ще хвиля — і помер бідолаха.
Побачивши сеє, Сімона стала плакати й гукати Кривого та Ладжіну. Вони прибігли не гаючись, і як побачив Кривий, що Пасквіно лежить мертвий, опух увесь і темними плямами взявся, він закричав:
— Ах ти ж, лайдачко, се ти його отруїла!
Він збив таку бучу, що в сад зараз поназбігалося багато людей, котрі жили там поблизу; дивляться — Пасквіло лежить мертвий і весь опухлий, Кривий галасує на Сімону, що вона його заманила сюди і струїла, а дівчина, знетямлена несподіваним горем і болем, не пробує навіть боронитися; от і вирішили всі, що так було діло, як Кривий каже. Схопили плачущу дівчину та й потягли її в палату до подести.
Тут Кривий разом з іншими товаришами Пасквіновими, що тим часом надбігли — Опецьком, Нехлюєм та Понурою, — почав вимагати негайної розправи, і суддя став допитувати дівчину; не впевнившись у її вині та зловмисності, він зажадав у її присутності оглянути мерця на тому місці, де все те сталося, бо таки з її слів не багато чого міг дорозумітися. Він велів повести її без збіговиська до того саду, де ще лежав Пасквіно, пухлий мов колода, потім сам пішов туди, оглянув не без подиву трупа і почав питати дівчину, як було діло.
Сімона підійшла до шавлієвого куща, розповіла для ясності про все, що було раніше, і, щоб показати судді, як те сталось, вона зробила так, як Пасквіно, — потерла собі зуби листком із шавлії. Кривий, Опецьок та інші Пасквінові друзі й товариші сміялись судді у вічі над тими, мовляв, вигадками й дурницями і ще наполегливіше вимагали кари душогубці — спалити її, та й уже! Аж тут бідолашна дівчина, прибита смертю коханого і налякана страхом кари, скоро після того, як потерла зуби шавлією, сконала на превелике диво всім присутнім таким же чином, як і Пасквіно.
Блаженні душі, що дійшли в один день кінця щирому коханню і віку смертельному! А ще блаженніші, як судилось їм нерозлучно до нової оселі втрапити! Найблаженніші ж, як і потойбіч є кохання, як на тім світі так само любляться, як і тут! Та, мабуть, найщасливішою із тих, що ми їх пережили, була душа Сімони — не попустила їй доля загинути од фальшивих обвинувачень Кривого, Опецька та Понури, тих злиденних чесальників вовни, а судила їй виправдатися з неслави почесною смертю, пославши в слід коханому Пасквінові.
Суддя, як і всі інші, що були при тому, був сією подією безмірно вражений і не знав спершу, що почати; потім подумав-подумав та й надумався:
— Не інакше, — каже, — як ся шавлія має в собі отруту, хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його.
Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась величезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла — бо вони були тамтешніми парафіянами — і там їх поховали.
ОПОВІДКА ВОСЬМА
Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею, прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його до церкви, Сальвестра помирає біля нього
Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:
— Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.
Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання — Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам — думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть.
— Хлопчику нашому, — сказала вона, — ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засмутить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду.
Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що говорити:
— Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати.