– Власні слова здивували мене, оця дивина, подумав я. Не шукати відповідей, а ділитися ними! А що хіба, коли ми знайшли своє кохання, коли принаймні відаємо, як улаштований Всесвіт? Або вважаємо, ніби відаємо.
Вона перевела погляд від вогнища й заглянула мені в очі:
– Те, чого ми навчилися, єдине, що нам залишилось. Ти хочеш це віддати іншим? – Леслі відвернулась од мене до вогнища. Вона випробовувала мене. – Не забувай, колись ти писав, що все сказане тобою може виявитися неправильним.
– Може виявитися неправильним, – погодився я. – Однак коли вислуховуємо чиїсь відповіді, насправді ми слухаємо не людину, яка їх вимовляє, еге ж? Ми прислухаємося до нас самих. Наша сутність підказує нам, що це правда, а оце безглуздя, а оте – знову правда. Ось у чому радість вислуховувати інших людей. Задоволення від того, що говоримо, полягає в тому, щоб якомога менше помилятись у своїх висновках.
– Отож ти подумуєш про те, щоб знову читати лекції... – сказала вона.
– Можливо. Якщо ти будеш зі мною на сцені, ми зможемо розповісти про те, чого навчилися разом? Ти не боятимешся розповідати про хороші та погані часи? Розповідати людям, які перебувають у пошуку, про те, якими були ми, давати їм надію, що після всіх випробувань приходить щастя? Шкода, що багато років тому ми самі не мали змоги почути цього ні від кого!
– Я не думаю, що зможу робити це разом з тобою. Можу про все домовитись, усе організувати, але не хочу виходити на сцену, – спокійно відповіла Леслі.
Щось у цьому було не так.
– Не хочеш? Є речі, про які ми можемо розповідати тільки разом. Нарізно в нас нічого не вийде. Я не зможу так, як ти, розповісти, через що довелося пройти тобі. Ми зможемо досягти цього тільки разом!
– Я так не вважаю, – відповіла Леслі.
– Чому?
– Річі, коли я виступала проти війни, натовпи були такими ворожими, що я жахалася з'являтися віч-на-віч із цими людьми. Мені доводилося долати свій страх, але я поклялась ніколи не виступати зі сцени, коли вже буде по всьому. Ніколи. Нізащо. Тож навряд чи зможу це зробити тепер.
– Дурненька, – сказав я, – війна вже закінчилася! Ми говоритимемо не про війну, а про любов!
На очах у неї виступили сльози.
– О Річі! – сказала вона. – Тоді я говорила зі сцени саме про любов!
СОРОК ВІСІМ
– Звідкіля ви берете ці божевільні ідеї? – вигукнув якийсь добродій з двадцятого ряду. То було перше запитання після двох годин лекції.
В кількатисячній аудиторії почулося тихе покашлювання... Не тільки того добродія цікавила відповідь на його запитання.
Леслі невимушено сиділа на сцені поряд зі мною. Вона здавалася врівноваженою й спокійною. Я підійшов на край сцени з радіомікрофоном у руці, вибираючи з-поміж піднятих рук, пам'ятаючи, що треба повторити запитання для тих, хто сидить в останніх рядах, і тим самим отримати додатковий час на обдумування відповіді.
– Де я беру ці божевільні ідеї? – повторив я. За мить матеріалізувалася відповідь, а разом з нею й необхідні слова. – Там само, де беру розумні, – відповів я. – Ідеї приходять з чарівних слів, із чарівних прогулянок і з чарівним дощем, коли я безнадійно промокаю й не маю змоги вести записи. Я завжди прохаю їх: "Дайте мені, будь ласка, думки, які б не суперечили моїй інтуїції".
До прикладу, я інтуїтивно знаю, що ми є створіннями світла й життя, а не сліпої смерті. Я знаю – нас не зібрали разом поза простором і часом, аби піддати випробуванням мільйонами миттєвостей, добром і злом. Ідея про те, що ми фізичні істоти, які походять від доісторичних одноклітинних створінь у поживному розчині, суперечить моїй інтуїції, топчеться по ній важкими чобітьми.
Мене ще дужче гнітить думка про те, що ми походимо від ревнивого Бога, який створив нас із праху та й поставив перед нами вибір: колінкувата й молитись – або горіти у вогні його прокляття. Жоден чарівний сон не приносив мені таких ідей. Як на мене, хибне саме поняття походження.
Але ніде, крім себе самого, я не міг знайти жодної людини, в котрої були б відповіді, яких я потребував. А своєму внутрішньому "я" боявся довіряти. Мені довелось пливти крізь життя, наче китові, який разом з морською водою ковтав усе, що в ній траплялось. Я відбирав, наче планктон, якусь дещицю знань, які узгоджувалися з тим, у що бажав вірити. Істиною було все, що могло дати пояснення моїм знанням. Цього я й шукав.
В одного писаки я не міг узяти ані крихти, хоча й старанно прочитав усі його книжки. Ще в одного збагнув тільки одне: "Ми – не те, чим собі здаємося". Ура! Інтуїтивно я відчув, що це ПРАВДА! Решта книжки була просто водою, кит вицідив для себе тільки одну креветку.
Я гадаю, ми поступово будуємо в собі свідоме розуміння того, що вже знаємо від народження: істиною є те, в що хоче вірити наше найвище "я". Однак наш розум не знає спокою, поки вбере все в шати слова.
Ще до того, як це усвідомив, я за кілька десятиріч виробив свою власну систему мислення, яка дає мені відповіді, коли звертаюся до неї із запитаннями.
Я зиркнув на Леслі, й вона нишком кивнула, мовляв, усе гаразд.
– Яке було запитання? – вів я далі. – Ага! Де я беру свої божевільні ідеї? Відповідь: чарівні сни, чарівні прогулянки, чарівні дохці, чарівні книжки. В останні кілька років мені допомагає дружина. Зараз, коли в мене виникає запитання, я запитую її й отримую відповідь. Якщо ви не маєте спорідненої душі, я рекомендую вам знайти її якомога швидше. Ще є запитання?
Скільки всього необхідно розповісти, подумав я, й на все тільки один день у кожному місті, куди нас запрошують виступити. Вісім годин – це зовсім мало. Як вихитряються інші промовці вкладатися в одну годину, аби розповісти людям усе, що знають? Минула лише година, а ми ледве встигли коротко скласти систему своїх поглядів на світ.
– Будь ласка, пані праворуч.
– У мене запитання до Леслі. Як дізнатися, що ти зустрів споріднену душу?
Моя дружина кинула на мене сповнений жаху погляд, а наступної миті вже сама тримала мікрофон.
– Як дізнатися, коли ти зустрів споріднену душу? – повторила вона запитання так спокійно, наче відповідати на нього було звичною для неї справою. – Я не відчула, коли це відбулось. Це сталося в ліфті. "Вам догори?" – запитала я. "Так", – відповів він. Жоден з нас не підозрював, що означатимуть ці слова для тих людей, якими ми стали сьогодні... За чотири роки ми познайомилися й стали найкращими друзями. Що більше я розуміла його, то більше захоплювалася ним, то більше думала про нього як про найдивовижнішу людину!..
По хвилі Леслі вела далі:
– І це основне. Погляньмо на спільність двох людей, яка з часом міцніє, на взаємне захоплення, яке стає глибшим, на взаємну довіру, що долає всі шторми... Тільки поряд із цією людиною я переконалася, як абсолютна близькість і радість стають доступними й мені. Я звикла вважати їх своїми особливими потребами, ознаками спорідненої душі. Зараз я вважаю – вони властиві всім, ми відчайдушно шукаємо їх, однак задовольняємося меншим. Яке маємо право прохати про близькість і радість, коли байдужий коханець і приземлене щастя – це все, що ми знаходимо?.. Однак у глибині душі ми знаємо, що байдужий коханець стане холодним, а приземлене щастя – сумом без імені й перетвориться на невідступні запитання: невже це кохання мого життя, невже це все, невже саме тому я туг? У душі ми знаємо – має статися щось більше, й прагнемо того, чого ще не знайшли...
Леслі докинула:
– Так часто буває, що одна половина пари намагається піднятись, а друга половина тягне донизу. Одна йде вперед, а друга робить усе від неї залежне, аби на кожен крок уперед зробити два кроки назад. Краще навчатися науки щастя самостійно, думала я, любити своїх друзів і котів; краще я очікуватиму на споріднену душу, яка ніколи не з'явиться, ніж ітиму на банальні компроміси... Споріднена душа – це той, хто має замки, до яких підходять наші ключі, а так само має ключі до наших замків. Коли ми почуваємось достатньо безпечно, щоб відімкнути свої замки, наша потаємна сутність виступає на перший план і ми можемо повністю та чесно бути тими, ким ми є насправді; нас любитимуть такими, як ми є, а не такими, якими хочемо видаватися. Кожен відкриває найкраще, що є в другому. Не має значення, що там відбувається неправильно поза нами, з цією однією людиною ми почуваємось у власному раю в повній безпеці. Наша споріднена душа – це той, хто поділяє наші найпотаємніші бажання, відчуття напрямку. Коли ми обоє – повітряні кульки й наш спільний напрямок – догори, то існує ймовірність, що ми розшукали саме ту людину. Наша споріднена душа – це людина, яка наповнює життя життям.
Леслі неабияк здивувалася, коли аудиторія втопила її в оплесках. Я майже повірив у те, що мені говорила Леслі. Вона вважала, ніби губиться перед натовпом слухачів. Виявилося, це не так.
– Чи думаєте ви так само, як він? – прозвучало наступне запитання. – Чи погоджуєтеся з ним у всьому?
– Чи погоджуємось у всьому? – повторила Леслі. – Здебільшого Річард умикає радіо й виявляється, що він єдина людина з тих, кого знаю, якій подобається звучання волинки. Річард єдина людина, яка може разом зі мною, слово в слово, заспівати "Я самотній" з "Таббі Туба" так, як це відкладалось у пам'яті з дитинства. В решті випадків, – вела далі Леслі, – ми просто не могли продовжувати нарізно... Я боролася проти війни, Річард був військовим пілотом, я могла бути тільки з одним чоловіком, а в нього було водночас багато жінок. У тому й тому разі він помилявся й, звичайно, потім змінивсь... Але, зрештою, не має значення, чи ми погоджуємось одне з одним і хто з нас двох має рацію. Важить тільки те, що відбувається між нами... чи ми постійно змінюємося, чи зростаємо, чи любимо одне одного? Ось що має найбільше значення.
Я спитав:
– Можна дещо додати?
– Звичайно.
– Усе, що навколо нас, – будинки, робота, автомобілі, – це декорації, на тлі яких існує наше кохання. Речі, якими володіємо, оселя, де живемо, події нашого життя, – це все декорації. Дуже просто кинутися в догоню за декораціями та оправою й забути про діаманти! Єдина річ, яка важитиме для нас у кінці нашої зупинки на Землі, – це те, як ми любили, яка була якість нашого кохання?
Під час першої перерви більшість людей вишикувалася чергою до нас із книжками по автографи, інші перемовлялися між собою.