І той, з ким її пов'язало священне таїнство шлюбу, пішов від неї без вороття, не змігши навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилини. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого вмираючого господаря.
Коли Сен Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний портрет жінки з вродливім благородним обличчям, а внизу, під скельцем – пасемко темного волосся. Медальйон поклали назад на мертві груди – тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!
Минув похорон, з його показною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало неминуче питання: "Що робити далі?"
Воно поставало перед Марі, коли, убрана в жалобне плаття й оточена стривоженими слугами, вона сиділа в глибокому кріслі, розглядаючи зразки чорного крепу та шовку. Воно поставало перед міс Офелією, яка вже почала думати про те, щоб повернутися додому, на Північ. Поставало воно моторошною примарою і в свідомості слуг, що добре знали, яка лиха й свавільна вдача в господині, під чиєю владою вони лишилися. Всі вони розуміли, що всі ті полегкості, які вони мали раніше, йшли не від неї, а від господаря, і що тепер, коли його не стало, вони не матимуть більше захисту від безжальних нападок, на які здатна озлоблена горем душа.
Тижнів за два після похорону міс Офелія, сидячи в своїй кімнаті, почула, як хтось тихенько постукав у двері. Вона відчинила й побачила Розу гарненьку молоду квартеронку, про яку ми не раз уже згадували. Коси дівчини були розпатлані, очі напухли від сліз.
– Ой пані! – вигукнула вона, падаючи на коліна й хапаючи міс Офелію за поділ сукні.– Благаю вас, підіть до міс Марі! Заступіться перед нею за мене! Вона посилає мене до ката... ось погляньте!–І Роза подала їй якогось папірця.
То був гарно виписаний рукою Марі наказ до хазяїна катівні, щоб подавниці його всипали п'ятнадцять канчуків.
– Чим же ти завинила? – спитала міс Офелія.
– Ви знаєте, міс Фелі, в мене така погана. Я справді вчинила недобре. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса. Тоді я, не подумавши, грубіянила їй. А вона сказала, що приборкає мене й назавжди відучить задирати носа. От і написала цього листа й звеліла мені самій його віднести. Краще б вона вбила мене там таки на місці!
Міс Офелія замислено стояла з тим папірцем у руці.
– Розумієте, міс Фелі,– провадила далі Роза,– нехай би вже мене й побили, коли б то мала зробити сама міс Марі або ж ви. Але послати мене до чоловіка, та ще й до такого нелюда! Це ж просто сором, міс Фелі!
Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до катівні, на ганьбу й поталу низьким і брутальним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони обрали собі таке діло. Вона знала про Це й раніш, але не уявляла собі, що воно таке, аж поки не побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров уродженки Нової Англії набігла їй до обличчя і запалила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:
Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. "Ганьба! Дикунство! Мерзота!" – промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.
Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.
– Як ви сьогодні почуваєте себе? – запитала міс Офелія.
У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:
– Ой, і не знаю, сестрице... Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!
І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною облямівкою.
– Я прийшла,– сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову,– я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.
Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:
– Он як? А що ж з нею таке?
– Вона дуже карається своєю провиною.
– Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!
– Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?
– А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте" змалечку вдавати з себе хтозна яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!
– Але ж поміркуйте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.
– Делікатність!–зневажливо засміялася Марі.– Надто гучне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не краща за отих обідраних дівок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як пишатися!
– Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість,– мовила міс Офелія.
– Жорстокість? Та в чому ви бачите жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п'ятнадцять канчуків і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, аж ніяк.
– Нічого жорстокого! – проказала за нею міс Офелія.– Та я певна, що будь яка дівчина краще померла б!
– Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побоїв не звикати. Це ж єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя від них не буде, отак точнісінько, як від моїх слуг. Ну, та тепер я приберу їх до рук! Нехай знають: хто не шануватиметься, того враз пошлю до ката!–закінчила Марі, владно повівши очима довкола.
Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася пороху і от от мала" вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.
Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона нічим не змогла їй допомогти. А трохи згодом прийшов один із слуг і сповістив, що пані звеліла йому відвести Розу до катівні. І хоч як вона плакала й благала, та довелось їй усе таки йти.
Через кілька днів після тієї пригоди, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього косо, та поки був живий Сен Клер, не дуже на те зважав. А тепер, коли господаря не стало, він жив у повсякчасній тривозі й страху, не знаючи, яка доля спіткає його завтра. Марі вже кілька разів розмовляла зі своїм повіреним. Нарешті, порадившись із братом Сен Клера, вона вирішила продати маєток і всіх слуг, крім тих, що належали особисто їй,– їх вона хотіла забрати з собою на батькову плантацію, куди мала намір невдовзі повернутися.
– Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? – сказав Адольф.
– Хто тобі сказав? – спитав Том.
– Я сховався за запоною, коли хазяйка балакала з адвокатом. За кілька днів усіх нас пустять з торгів.
– На все божа воля! – промовив Том і, згорнувши руки на грудях, тяжко зітхнув.
– Ніколи більше не буде в нас такого хазяїна,– скрушно сказав Адольф.– Та як на мене, то нехай краще продають, аніж зостатися під рукою хазяйки.
Том відвернувся. Серце його сповнилося смутку. Надія на визволення, думки про далеку сім'ю зринули в його стражденній душі, як ото морякові, що потопає, трохи не допливши до берега, востаннє бачаться за гребенем чорної хвилі церковний шпиль та любі дахи рідного містечка. Він міцно стиснув руки на грудях, стримав гіркі сльози, що підступали до горла, і намагався знайти розраду в молитві. Та його бідна душа так палко прагнула свободи, що то були марні зусилля, і чим більше він твердив: "Хай станеться воля твоя!"–тим тяжче краялось його серце.
Том пішов до міс Офелії, що після смерті Єви ставилася до нього з неприхованою повагою та доброзичливістю.
– Міс Фелі,– сказав він,– хазяїн Сен Клер обіцяв дати мені волю. Він казав, що вже порушив цю справу, то якби міс Фелі зробила таку ласку та побалакала з хазяйкою, вона, може, й згодилася б довести цю справу до кінця, бо ж хазяїн так хотів.
– Я замовлю за тебе слово, Томе, і зроблю що зможу,– відказала міс Офелія.– Все залежить від місіс Сен Клер, і тому я не стану манити тебе надіями. Але поговорити спробую.
Ця розмова відбулася через кілька днів після пригоди з Розою. Міс Офелія вже збиралася в дорогу назад на Північ. Добре все обміркувавши, вона розважила, що того разу розмовляла з Марі надто запально, і тепер вирішила не гарячкувати й бути по змозі згідливою. Отож, узявши своє плетиво, ця добра жінка рушила до покою Марі з твердим наміром виказати в наступних переговорах про Тома всю свою улесливість та дипломатичний хист.
Марі лежала на канапі, спершись ліктем на подушку, і Джейн, що перед тим ходила по крамницях, показувала їй зразки тонких чорних матерій.
– Оце мені підійде,– мовила Марі, вибравши один клаптик.– От тільки я не певна, чи годиться вона на жалобну сукню.
– Та що ви, пані! – догідливо сказала Джейн.– Онде й місіс Дербенон, генералова вдова, носила того літа точнісінько таку сукню. Ще й як годиться!
– А ви що скажете? – звернулася Марі до міс Офелії.
– У кожного свій звичай,– відповіла міс Офелія.– Вам видніше.
– Річ у тім,– сказала Марі,– що я зовсім не маю чого надягти. А я ж на тому тижні спродуюсь і від'їжджаю, то неодмінно мушу щось вибрати.
– Ви так скоро їдете?
– Еге ж. Брат Сен Клера прислав листа. Він і його адвокат вважають, що слуг і меблі треба пустити з торгів, а продаж будинку доручити повіреному.
– Я хочу поговорити з вами про одну річ,– сказала міс Офелія.– Огюстен обіцяв Томові, що відпустить його на волю, і вже розпочав цю справу законним звичаєм. Сподіваюся, ви поклопочетесь про те, щоб довести її до кінця.
– Навіть і не подумаю! – різко відказала Марі.– З усіх слуг у домі Том коштує чи не найдорожче, отож про це й мови бути не може.