Я не збираюсь виходити, щоб ви накинулися з усіх боків. Мені тут легше дати в зуби кожному, хто зачепить мене.
– Шарр'єр, ми не маємо наміру бити вас.
– Хто мені це гарантує?
– Я, заступник коменданта в'язниці.
– Даєте слово?
– Ви даремно ображаєте мене. Обіцяю, що вас ніхто не битиме. Виходьте.
Кухля з руки не випускаю.
– Можете взяти його з собою, він вам однаково не знадобиться.
– Гаразд. – Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях "Адміністрація". На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: "Вже чотири години вони катують цього сердегу". Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник.
– Шарр'єр, відколи вам передають їжу й сигарети?
– Він, мабуть, вам уже сказав.
– Я запитую про це у вас.
– Я страждаю на амнезію і не пам'ятаю навіть, що було вчора.
– Ви глузуєте з мене?
– Ні, мене дивує, що про це не зазначено в моїй справі. Я втратив пам'ять після того, як мене вдарили по голові.
Ця відповідь так вражає коменданта, що він каже:
– Зв'яжіться з Руайялем і з'ясуйте, чи там є про це бодай якась згадка.
Поки телефонують на острів Руайяль, він питає:
– Ви ж пам'ятаєте, що ваше прізвище Шарр'єр?
– Авжеж. – І я швидко, щоб ще більше збити його з пантелику, випалюю: – Моє прізвище Шарр'єр, я народився тисяча дев'ятсот шостого року в департаменті Ардеш, у Парижі, округ Сена, мене засудили на довічну каторгу.
Комендант витріщає очі, і я бачу, що приголомшив його.
– Сьогодні вранці ви одержали каву й хліб.
– Атож.
– Які овочі давали вам учора на вечерю?
– Не знаю.
– Виходить, якщо вам вірити, ви нічого не пам'ятаєте?
– Щодо подій, то так. А от щодо облич, то тут справа зовсім інша. Скажімо, вас я впізнаю, ви нас тут колись приймали. Але коли? Не пам'ятаю.
– Отже, ви не знаєте, скільки вам залишилося сидіти?
– Ви маєте на увазі мою довічну каторгу? Гадаю, доти, доки помру.
– Та ні, я кажу про ваше ув'язнення в дисциплінарній в'язниці.
– А хіба мене ув'язнили? За що?
– Ну, це вже занадто! Хай тобі чорт! Ти виведеш мене із себе. Гадаю, ти ж не казатимеш, ніби не пам'ятаєш, що відбуваєш тут два роки покарання за втечу?
Тоді я добиваю його остаточно:
– За втечу? Коменданте, я серйозний чоловік і відповідаю за те, що кажу й роблю. Ходімте зі мною до камери, і ви самі побачите, що я не втік.
Цю ж мить один з наглядачів каже комендантові:
– Руайяль, пане коменданте!
Той бере трубку.
– Нема нічого? Дивно, а він твердить, нібито страждає на амнезію… Від чого? Від удару по голові… Розумію, він симулює… Гаразд, вибачте, пане коменданте, я все перевірю. До побачення. Так, я триматиму вас у курсі… Клятий комедіанте, ану покажи голову! Ага, є досить довгий рубець. А як же ти не забув, що втратив пам'ять після того удару? Поясни!
– Я не можу цього пояснити, я тільки пам'ятаю той удар, пам'ятаю, що моє прізвище Шарр'єр і ще дещо.
– Що ти тепер скажеш нам іще?
– Ви питаєте, відколи мені передають їжу й сигарети? Ось моя відповідь: я не знаю, вкотре це було, вперше чи втисячне. Через амнезію я не можу нічого сказати вам напевне. Оце й усе. А тепер робіть зі мною, що хочете.
– Я зроблю дуже просто. Ти довго їв зайве, тож тепер доведеться трохи схуднути. Я позбавляю тебе вечері до кінця ув'язнення.
Цього самого дня, коли коридор підмітають, я отримую записку. Але прочитати її, на жаль, не можу – вона написана не фосфоресцентним чорнилом. Уночі я закурюю сигарету, яку в мене не знайшли під час обшуку, – я добре сховав її під нарами. При світлі від сигарети мені вдається прочитати: "Чистильник параш не зізнався. Сказав, що то вдруге з власної волі передав тобі їжу. Він зробив це тому, що знав тебе ще у Франції. На Руайялі нікого не турбуватимуть. Не падай духом".
Отже, я зостався без кокосових горіхів, без сигарет і без новин від друзів на Руайялі. До того ж мене позбавили вечері. Я звик бути неголодним і, крім того, закурювати протягом дня й частини ночі десять разів сигарети. Але я думаю не тільки про себе, а й про того сердегу, якого через мене так побили. Хоч би його не дуже суворо покарали.
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом. Нелегко тобі буде витримати цей жорстокий режим, Метелику, а що їстимеш ти тепер менше, то, може, зміниш і свою тактику? Скажімо, довше лежатимеш, щоб не витрачати енергію. А вдень цілими годинами сидітимеш. Так, тепер я мушу навчитися жити зовсім по-іншому. Чотири місяці – це сто двадцять днів. Скільки потрібно часу, щоб за такого режиму, як тепер у мене, вибитися з сил? Місяців зо два. Отже, попереду в мене два вирішальні місяці. Коли я вже буду дуже виснажений, почнуть чіплятися всілякі хвороби. І я вирішую від шостої вечора до шостої ранку лежати. Ходитиму лише від того часу, коли роздаватимуть каву, до того, коли чиститимуть параші, тобто зо дві години. І ще дві години після обіду. А решту часу сидітиму й лежатиму.
Тепер важко буде витати в небесах не стомлюючись. Та все ж я спробую.
Сьогодні я довго думаю про своїх друзів і про того сердегу, з яким повелися так жорстоко, і намагаюся звикати до свого нового способу життя. Це мені вдається, хоча години здаються довгими, а по ногах, коли я цілими годинами не встаю, ніби мурашки бігають.
Цей режим триває вже десять днів. Тепер я постійно голодний. Мене невідступно переслідує втома. Страшенно бракує кокосового горіха й сигарет. Спати лягаю дуже рано й подумки втікаю зі своєї камери. Вчора я побував у Парижі, в кав'ярні "Pa-Мор", де попивав з друзями шампанське: з Антоніо Лондонським – уродженцем Балеарських островів, але він розмовляє по-французькому, як парижанин, а по-англійському – як справжній ростбіф. Наступного дня в кав'ярні "Марроньє", що на бульварі Кліші, п'ятьма пострілами з револьверів він уколошкав одного із своїх друзів. У злочинному світі дружба дуже швидко виливається в смертельну ненависть. Так, учора я побував у Парижі, танцював під музику акордеона на танцях у Петі-Жарден на проспекті Сент-Уен, де збираються переважно корсіканці та марсельці. В моїй уяві постають мої друзі, до того ж так виразно, що я анітрохи не сумніваюся ні в їхнгй реальності, ні у своїх відвідинах усіх тих місць, де колись я проводив такі гарні вечори.
Тепер, коли я менше їм і не так багато ходжу, мені, власне, вдається досягти того самого, чого я досягав, коли стомлювався. Картини минулого виривають мене з камери з такою силою, що я проводжу більше годин на волі, ніж у в'язниці.
Мені залишилося сидіти ще місяць. Уже три місяці я їм тільки хліб і майже прозорий гарячий суп зі шматочком м'яса.
Я дуже схуд і аж тепер усвідомив, що ті кокосові горіхи двадцять місяців підтримували моє здоров'я й душевну рівновагу в цьому жахливому ув'язненні.
Сьогодні після сніданку я дуже знервований. Я з'їв пів– буханця хліба, чого досі зі мною не траплялося. Звичайно я краю буханець на чотири рівних частини і з'їдаю їх о шостій ранку, ополудні, о шостій вечора й уночі. "Чого ти це зробив? – бурчу сам до себе. – Невже наприкінці ув'язнення на тебе найшло таке потьмарення?"– "Я голодний і відчуваю, як мене покидають сили". – "Не будь такий вибагливий. Звідки в тебе буде та сила при такому харчуванні? Головне, – і з цього погляду ти переможець, – що ти не хворий, хоч фізично й ослаб. Певна річ, "Людожерка" неминуче програє в боротьбі з тобою". Походивши дві години, я сідаю на цементну брилу, що править мені за табурет. Ще тридцять днів, або сімсот двадцять годин, а потім відчиняться двері, і мені скажуть: "В'язню Шарр'єр, виходьте. Ваші два роки ув'язнення скінчилися". А що я відповім? Мабуть, таке: "Атож, нарешті скінчилися два роки жорстоких страждань". Ні, якщо це буде комендант, перед яким ти вдавав, ніби хворієш на амнезію, то доведеться й далі грати комедію. Ти йому скажеш: "А що, мене помилували, і тепер я поїду до Франції? Моєму довічному ув'язненню настав кінець?" Мені тільки хочеться побачити його пику й довести йому, що він несправедливо прирік мене на голодування. А втім, комендантові начхати, справедливо він покарав мене чи ні. Яке це має для такої людини значення? Гадаєш, його гризтиме сумління за те, що він так несправедливо покарав тебе? Не смій навіть припускати, нібито тюремник – нормальна людина. Нормальні люди тюремниками не стають. Але дехто звикає до всього, навіть до мерзоти. Може, аж тоді, як комендант уже стоятиме однією ногою в могилі, страх перед Богом, – якщо він у нього вірить, – примусить його покаятися. Ні, не через справжні докори сумління, викликані за своє лиходійство, а з побоювання, що перед своїм Богом він сам стане підсудним.
Отже, коли тебе поселять на якомусь острові, не йди з цим поріддям на компроміс. Між нами невидима стіна, і кожен повинен залишатися по свій бік цієї стіни. Там – слабкодухість, бездушна влада, патологічний, методичний садизм, тут – я і такі, як я; ці люди вчинили, звісно, серйозні правопорушення, але страждання допомогли їм виробити в собі незрівнянні якості: співчуття, доброту, самопожертву, благородство, відвагу.
Щодо мене, то краще вже бути каторжанином, ніж наглядачем.
Ще двадцять днів. Я справді зовсім охляв. Помічаю, що мені щодня приносять дуже малий буханець хліба. Хто ж це так низько опускається, що навіть вибирає для мене найменший буханець? Вже багато днів мій суп – це прозора водичка, а м'ясо – майже гола кіста або самі жили. Боюся, ще занедужаю. Я такий знесилений, що вже навіть не можу марити. Мене дуже непокоїть це виснаження, воно викликає серйозну депресію. Я намагаюся взяти себе в руки, і мені ледве вдається дожити день до вечора.
Хтось шкрябає в двері. Я швидко хапаю записку, написану фосфоресцентним чорнилом. Її передали Дега й Галгані. Читаю: "Надішли кілька слів про себе. Дуже турбуємося про твоє здоров'я. Лишилося ще дев'ятнадцять днів. Не падай духом. Луї, Іньяс".
Вони поклали й клаптик чистого паперу та шматочок грифеля.
"Я тримаюся, хоч і дуже ослаб.