Я вже більше не сумнівався, що "чарівником" міг бути тільки мій новий брат Хуан Хаоа.
Коли настала неділя, ми, як завжди, вирушили всі до маленької церкви, де під стелею щебетали пташки. Знову перед нами з'явився патер Себастьян у яскравому, облаченні, й знову ми відчули себе так, ніби сидимо в оперному театрі. Тільки тепер обличчя людей навколо не здавались нам чужими. Більшість остров'ян були нам добре знайомі: на кожній лавці ми бачили своїх друзів. Ось сидять "поліцаї" Ніколас і Казіміро, а там — старий Пакоміо з Лазарусом та молодим Естеваном. За ними — "сільський капітан", "син вождя" і четверо старих братів Пакараті. Тут же Атан і Енліке, Альберто й Даніель.
Нарешті з'явилися нерозлучні Туму, Андрес і Хуан Чарівник. Вони всілись поряд на лавці. Сьогодні опівночі я мав знову зустрітися з ними і тому не зводив з них погляду. З глибокою пошаною вони слухали проповідь патера Себастьяна, а полінезійські псалми співали так само гаряче, як і інші остров'яни. Вогонь фанатизму погас у їхніх очах. Зараз вони навіть справляли приємне враження, і чорні бороди не робили їх схожими на розбійників. Сьогодні вони більше скидалися на святих. І якби я підійшов і спитав, що їм треба в церкві патера Себастьяна, коли вони спілкуються з аку-аку й підземними дияволами, ці троє дуже б здивувалася і відповіли словами маленького Атана:
— Ми ревні християни. А отра коса апарте — то зовсім інша справа.
Сьогодні в церкві відбувалися хрестини. Я був хрещеним батьком і сидів у першому ряду на жіночій половині. За мною розмістилась Аналола, далі її стара мати і вся мальовнича група вахіне. Поруч мене сидів бургомістр у своєму найкращому костюмі, його жінка, рудоволосий син і одягнена в чорне тітка Таху-таху. Для бургомістра сьогодні був великий день. Він став дідом. Невістка подарувала йому внука замість маленької дівчинки, яку забрав коконго. Надзвичайно щасливий бургомістр хотів дати дитині моє ім'я. Коли патер Себастьян перед хрестинами спитав, як назвати дитину, бургомістр заявив:
— Тур Хейєрдал Кон-Тікі Ель Сальвадор де Нінос Атан.
Патер Себастьян у відчаї схопився за. голову, благаючи вибрати коротше ім'я. Коли дитину підняли над купіллю, щасливий дідусь штовхнув мене в бік.
— Поглянь на волосся.
Вся голівка немовляти була вкрита рудим, як полум'я, волоссям.
Хлопчика назвали Сальвадором Атаном. Це був останній нащадок племені довговухих, тринадцяте коліно Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після бою біля рову Іко.
Коли надійшла ніч і селище затихло, в домі бургомістра погасили світло і з дверей вишмигнули дві постаті. Джип і всіх коней експедиції давно вже було відіслано в Анакену. І в таборі, і в селищі всі вже спали. Але тепер машина знов повернулася до селища і з вимкненими фарами зупинилася біля воріт бургомістра. Рудоволосий батько охрещеної сьогодні дитини і її дядько, маленький Атан, сиділи вже в машині. Вони посунулись і дали місце ще двом, що вийшли з хати, — це були я й Ед. Цієї ночі ми таємно залишились у хаті бургомістра.
Намагаючись не здіймати галасу, з вимкнутими фарами ми рушили вулицею, минули церкву, спустилися до моря і поїхали в напрямку лепрозорію. Мені ставало страшно. Ми домовилися, що Ед і син бургомістра зачекають у машині, а ми з Атаном підемо в темряві пішки до хатини аку-аку.
Дійшовши до огорожі, за якою стояв будиночок, схований в листі бананового дерева, Атан зупинився.
— Ти повинен зайти першим, — шепнув він мені. — Ти наш старший брат. Постукай і скажи: "Хуане Чарівниче, вставай на "добре щастя"!
Я переліз через огорожу скрипучою драбиною і наблизився до хатини. Навколо було тихо, як у могилі. Я підняв руку і кілька разів обережно постукав у старі двері:
— Хуане Чарівниче, вставай на "добре щастя!" — ніжно промовив я.
Відповіді не було. В хаті ніхто й не поворухнувся.
Тільки вітер тихо шелестів банановим листям, яке, ніби розчепірені пальці, тягнулось вгору до місяця. Здалеку долинав ледь чутний шум прибою.
— Спробуй ще раз, — прошепотів з-за огорожі маленький Атан.
Я постукав ще раз і механічно повторив фразу. Але мені знову відповів тільки вітер.
Мені стало моторошно. Можливо, це якась пастка? А що коли вони знову мене випробовують?
Атан, помітивши мою невпевненість, пошепки попросив постукати ще раз: може, вони заснули там для "доброго щастя". Я розумів, що, чекаючи зустрічі з нами, люди навряд чи будуть так міцно спати, і вже почав боятися невдачі. Може, вони стоять за дверима і чекають, що мій аку-аку їх побачить? Ось щось голосно зашелестіло ліворуч від мене, там, де важке рухливе листя ввібрало в себе сріблясте сяйво місяця, закривши землю суцільним мороком. А чи не сховались всщй у заростях, щоб поглянути, як допоможе мені мій аку-аку? Кілька разів я ніби чув якесь шарудіння всередині, але ніхто не відчиняв. Після шостої спроби я вже хотів іти, коли виразно почув за дверима кроки. Тоді я постукав ще раз:
— Хуане Чарівниче, вставай для "доброго щастя!"
Двері повільно відчинились, і надвір вийшла молода жінка з саморобним каганцем у руках. Я заглянув через її плече: всередині нікого не було, тільки порожні лавки стояли біля невеличкого стола, де я недавно одержав книгу ронго-ронго і "ключ" від печери.
— Вони всі пішли, — сказала жінка. — Мабуть, до печери.
Так ось воно що! Очевидно, мої нові брати подумали, що мій аку-аку поведе нас по їхньому сліду, і ми зустрінемось біля печери.
На щастя, Атан вирішив відразу повернутися до селища і пошукати Андреса. Надворі було місячно, і жінка погасила каганець. Сівши на дерев'яну лавку перед хатиною, вона попросила мене сісти поряд. Я впізнав її — це була Хуанова дружина, молодша сестра бургомістра. Я замилувався красивим профілем, осяяним блідим світлом місяця. В ній не було нічого полінезійського: вона страшенно, нагадувала арабсько-семітську красуню: класичний профіль з тонким, ледь горбатим носом і тонкі туби. Важко було повірити, що ця жінка — корінна жителька острова Пасхи. Однак вона була чистокровна довговуха. У нас на судні зберігалась проба її крові.
Дружина Хуана виявилась розумною жінкою, і розпочати з нею розмову було неважко. Часу ж у нас було досить, — настала перша година ночі, потім друга, а Атан все ще не повертався. З цієї розмови мені пощастило дещо довідатись. Минулої ночі ми згадували про пір'я, і троє остров'ян вирішили, що мені слід матеаку-аку з пір'я. Щоб надати йому якнайбільшої сили, вони пішли до старої Таху-таху, попросили її зарізати курку і з вискубаного пір'я зробити для мене корону. Коли жінка йшла спати кілька годин тому, корона ще лежала на столі, але тепер її там не було. Тому вона думає, що чоловіки з короною чекають мене в печері. Сама жінка не знає, де печера. Їй тільки відомо, що коли чоловік вирушає туди вночі, він завжди йде в північному напрямку. Вона дещо знала про печери й про пов'язані з ними звичаї, але сама ні разу не бачила підземного сховку.
Я зрадів: повідомлення про корону з пір'я пригодиться мені, коли ті троє схочуть влаштувати ще якесь випробування. Тепер я приголомшу їх своєю обізнаністю.
Минула ще година, і коли годинник показував три, з селища, нарешті, причвалав маленький Атан. Йому пощастило знайти Андреса й Хуана в їхньої сестри; Туму теж був з ними. Туму зажадав, щоб справу про передачу мені печери погодили з сестрою, оскільки їй теж належала частина скульптур. Але сестра страшенно розколотилась, дізнавшись, що брати без її згоди передали мені "ключ". Вони пробували її задобрити обіцянкою великих подарунків од мене, та сестра була невблаганна і погрожувала здійняти галас у селищі, коли брати самі віддадуть печеру. Вона не хотіла слухати навіть Атана. Троє чоловіків були у відчаї, особливо Туму, який прийшов, щоб допомогти дійти згоди. Атан сказав, що вони просять вибачити їм і ще трохи почекати.
Ми почекали до чотирьох годин, а тоді я пішов заспокоїти Еда і сина бургомістра, що сиділи в машині. Ми вже вирішили кинути все це і рушили машиною до селища, як раптом за нами почувся стукіт копит.
При місячному світлі ми побачили, що нас чимдуж наздоганяє Хуан Чарівник. Мчав він не з боку селища, а десь з півночі. Порівнявшись з машиною, він попросив їхати слідом за ним. Хуан здавався схвильованим і стомленим.
Ми повернули машину. Хуан їхав спереду, а ми, з вимкненими фарами, за ним. Рухаючись кам'янистим полем уздовж осяяного місяцем берега, ми наближалися до лепрозорію, Я навіть боявся, що там нас можуть почути. Та ось ми досягли купи великих лавових брил, ї Хуан дав знак зупинитися й вийти з машини. Коли я, сонний і закляклий, скочив на землю, з-за каміння з'явилися двоє чоловіків і миттю спинилися біля мене. Не встиг я отямитися, як вони підняли руки і наділи мені на голову корону з пір'я. Хуан Чарівник зліз з коня, прив'язав його до каменя і накинув собі через плече довгу гірлянду з пір'я. Ці прикраси, пояснив він, означають, що я старший брат, а Хуан за чином іде після мене. Потім він попросив мене йти за ним, і ми швидко, як тільки могли, попрямували кам'янистим полем. Ед, Андрес і Туму поспішали за нами. Рудоволосий бургомістрів син залишився стерегти машину.
Корона з пір'я, яку зробила Таху-таху, була точною копією ха 'у теке-теке — головного убора, який колись носили на голові перші мешканці острова Пасхи. Такі корони добре відомі, вони збереглись у деяких музеях світу.
З цим убором на голові я почував себе досить таки безглуздо, ніби хлопчик, що гасав по кам'янистих рівнинах острова Пасхи, граючись при місяці в індійців. Це почуття не покинуло мене й тоді, коли я присів навпочіпки, щоб з'їсти два курячі куприки.
Потім ми відсунули кілька каменів серед залишків вивітреного, потрісканого лавового потоку, і я з короною на голові перший поліз у тісний отвір. Під землею ми опинилися в просторій печері з низькою нерівною стелею. Долівка була вистелена старим сіном. Праворуч містився маленький "вівтар", вкритий очеретяною матою. На ньому лежала велична кам'яна голова, а обабіч неї — два черепи. Один череп був людський, а другий — кам'яний, із дивно витягнутими у трубочку губами, що закінчувались невеличким круглим блюдечком — світильником.