Я тільки забув, защо вас обвинувачували?
— За змови. Хоч праведне небо знає, що я неповинна нї в чому. Чи ймовірно це? Кому спаде на думку змовлятися з таким нещасним і незначним створінням, як я?
Безпорадна усмішка, з якою вона вимовила ці слова, так зворушила його, що сльози навернулися йому в очах.
— Я не боюся вмерти, громадянину Евремоне, однак я нічого не заподіяла. Я згодна вмерти, якщо моя смерть буде корисна Республіці, яка має подати стільки добра нам бідним. Проте я не розумію, громадянину Евремоне, як це може статися. Таке нещасне, слабе й незначне створіння!
Це було останнє на цім світі, що мусіло зігріти и пом'якшити його серце, — і воно зігрілось і пом'якшилось співчуттям до цієї нещасної дівчини.
— Я чула, що вас звільнено, громадянину Евремоне. Я сподівалася, що це правда.
— Був звільнений. А проте мене знов заарештовано и засуджено.
— Коли я піду з вами, громадянину Евремоне, то чи дозволите ви мені тримати вас за руку? Я не боюся, однак я така мала й така слаба, а це надасть мені більше мужности.
Коли вона підвела свої лагідні очі на його лице, він побачив у них від разу сумнів, а потім здивовання. Він стиснув її молоді пальці, схудлі від праці и голоду, і приклав свій палець до губів.
— Ви вмираєте за нього? — прошепотіла вона.
— І за його дружину та дитину. Тс!.. Так.
— О, невідомий, дозволите триматися за вашу сміливу руку?
— Тс!.. Так, моя бідна сестро, до кінця.
Ті самі тіні, що падали на в'язницю, падали тієї самої години раннього півдня біля застави, з натовпом навколо неї, коли наблизилась до неї карета, що від'їздила з Парижу, задля обслідування.
— Хто їде? Хто там у середині? Папери!
Папери подано и прочитано.
— Олександер Манетт. Лікар. Француз. Котрий буде?
— Ось він; цей безпомічний, що промовляє щось незрозуміле, подорожує стара людина, — його й позначено.
— Громадянин очевидно несповна при розумі? Революційна гарячка була йому не під силу?
— Надто не під силу.
— А! Багато хто терпить від неї. Люесі. Його донька. Француженка. Котра буде?
— Ось вона.
— Очевидячки мусить бути так. Люесі, дружина Евремо— на, — так?
— Так.
— А! Евремон має інше призначення. Люесі, її дитина. Англійка. Це вона?
— Вона й нікому іншому бути.
— Поцілуй мене, Евремонова дитино. От, ти поцілувала доброго республіканця — щось нового в цій родині; пам ятай це. Сідней Картон. Адвокат. Англієць. Хто буде?
— Він лежить там, у кутку карети. То він позначений.
— Очевидячки, англійський адвокат зомлів?
— Сподіваємося, що він прийде до притомности на свіжому повітрі. Взагалі він квола людина, а оце зараз він розлучився з приятелем, що чомусь не подобався Республіці.
— Та й тільки? Це ще не велике лихо. Багато тепер не подобаються Республіці и мусять дивитися в маленьке віконце. Джервіс Лоррі. Банкір. Англієць. Хто це?
— Це я. Безперечно, бо я останній.
Джервіс Лоррі відповідав на всі попередні питання. Джервіс Лоррі виліз із карети й стояв коло неї, поклавши руку на дверці й розмовляв з урядовцями. Вони, не поспішаючи, обходять навколо карети, не поспішаючи лізуть на передок, щоб подивитися невеличкі пакунки, що лежали на даху. Селяни товпляться навколо карети, наближаються до дверець і зазирають у середину; мала дитина на руках матері простягає свою коротку ручку, щоб доторкнутися до дружини аристократа, що пішов до Гільйотини.
— Ось ваші папери, Джервіс Лоррі, підписані.
— Можна їхати, громадянину?
— Можна їхати. Поштарі, вперед. Щасливої дороги.
— Бувайте здорові, громадяни! — І перша небезпека минула.
Це знов були слова Джервіса Лоррі; він побожно згорнув руки и дивився вгору. А в кареті жах, плач і тяжкий подих непритомного подорожнього.
— Чи не надто поволі ми їдемо? Чи не можна спонукати їх поганяти швидше?—причепливо питала Люесі старого.
— Це може скидатися на втечу, моя кохана. Не слід надто гнати їх: марно викликати підозру.
— Подивіться назад, подивіться бо назад, чи не женуться за нами?
— На дорозі нема нікого. Покищо за нами не женуться.
Промайнули будинки по два і по три, самотні фарми, зруйновані будівлі, фарбарні, чинбарні та подібне, чисті поля, алеї з безлистим деревом. Під нами тверда, нерівна дорога, а з обох боків м'яка й глибока грязь. Іноді ми звертаємо в грязюку, щоб уникнути гуркоту й трясіння на камені, і деколи загрузаємо в баюрах і калюжах. Нетерплячість наша тоді буває така велика, що ми в дикому жаху й поспіху ладні були б і на те, щоб вискочити, тікати, ховатися, щонебудь робити, аби тільки не стояти на місці.
Знов чисте поле; знов ми серед зруйнованих будівель, самотніх фарм, фарбарень, чинбарень і подібного, хуторів по два й по три будинки, алей з безлистими деревами. Чи не обдурили нас ці люди й чи не везуть нас назад іншою дорогою? Чи це ж не те саце місце, де ми вже були? А втім ні. Село. Подивіться назад, та подивіться ж назад, чи за нами не женуться? Тихше. Поштова станція.
Не поспішаючи випрягають наших чотирьох коней. Карета стоїть серед маленької вулиці без коней, і стоїть так, наче немає надії рушити колинебуДь знов; не поспішаючи приводять НОВИХ коней одного по одному; не поспішаючи приходять нові поштарі" слинять і розправляють батоги; не поспішаючи старі поштарі перелічують свої гроші, помиляються й незадоволені досягнутими результатами. А тим часом наші змучені серця б'ються так швидко, що могли б випередити найбистріший гін найбистрі— ЦІОГО коня.
Нарешті нові поштарі на сідлах, старі залишаються позад нас. Ми проїхали через село, з'їхали нагору, потім униз і їдемо глибокою, вогкою долиною. Як ось поштарі починають сваритися й підвищеною жестикуляцією враз спиняють коней так, що ті стають на диби. За нами женуться.
— Гей, там, у кареті. Скажіть бо.
— Що таке? — питає м-р Лоррі, виглядаючи з вікна.
— Скільки ви казали?
— Я не розумію вас.
— ... На останній поштовій станції. Скільки сьогодні пішло на Гільйотину?
— П'ятдесят два.
— Я ж так і казав. Гарне число. А мій співгромадянин каже, що тільки сорок два; на десять голів більше —це вже щось важить. Гільйотина працює добре. Люблю. Ну, вперед! Но!
Настала темна ніч. Він уже починає рухатися; він починає відживати й говорить зрозуміло; він думає, що вони ще вкупі; він питає його, називаючи на ймення, що в нього в руках. О, змилуйся над нами, милосердне небо, і допоможи нам! Вигляньте, вигляньте и подивіться, чи не женуться за нами?
Вітер настигає нас та хмари біжать за нами й місяць пливе за нами и ціла бурхлива ніч женеться за нами; проте покищо ніхто інший не наздогоняє нас.
Розділ XIV.
ЗАКІНЧЕНО ПЛЕСТИ.
В той самий час, коли п ятдесят два ждали своєї долі, мадам Дефарж мала потайну лиховісну нараду з Помстою та Жаком Третім із числа революційних присяжних. Не в винарні мадам Дефарж радилася з цими міністрами, а під дашком у дроворуба, що раніш лагодив дороги. Дроворуб сам не брав участи в нараді, а тримався трохи віддалік, як зовнішній член— прихильник, що не може говорити, поки його не спитають, або висловлювати свою думку, поки його не покличуть.
— Адже ж наш Дефарж, — сказав Жак Третій, — безперечно добрий республіканець? Правда?
— Немає кращого в цілій Франції, — заявила балаклива Помста своїм пронизливим голосом.
— Тихше, маленька Помсто, — сказала мадам Дефарж, злегка зморщивши чоло й поклавши руку на рота свого ляйтнанта, — слухай, що я скажу. Мій чоловік, товариш-громадянин — добрий республіканець і смілива людина; він добре прислужився Республиці й має в неї довір'я. Проте в мого чоловіка є й свої хибні сторони, і він такий слабий, що може розм'якнути з жалю до того доктора.
— Велика шкода, — пробурчав Жак Третій, сумнівно хитаючи головою й водячи своїм жорстоким пальцем коло голодного рота; — це не зовсім пристойно для доброго громадянина; дуже жалко.
— Як бачите, — сказала мадам Дефарж, — доктор ані скільки не турбує мене. Чи він і далі носитиме свою голову, чи він стратить її, — мене це не цікавить; мені однаково. Проте породу Евремонів треба викоренити, і жінка и дитина мусять піти за чоловіком і батьком. Одно слово, — сказала мадам Дефарж, виходячи із своєї короткої задумливости, — я не можу звірятися на свого чоловіка в цій справі. Я не тільки почуваю, з минулого вечора, що я не насмілюся відкрити йому подробиць моїх: проектів, та ще так само почуваю, що, коли ще зволікати, то загрожує небезпека, що він попередить їх, і тоді вони зможуть, утекти.
— Цього ніколи не мусить бути, — крякнув Жак Третій,—— ніхто не мусить утекти. Ми не маємо ще й половини того, що треба. Ми повинні мати сто двадцять на день.
— Одно слово, — промовила далі мадам Дефарж, — мій чоловік не має підстав переслідувати цієї родини до знищення, а в мене немає підстав ставитися почутливо до цього доктора. Отже, я мушу діяти сама за себе. Йди сюди, маленький громадянину.
Дроворуб, який ставився до неї з повагою й покірливістю й смертельно боявся її, підійшов, піднісши руку до червоної шапки.
— Щодо тих сигналів, маленький громадянину, — сказала мадам Дефарж суворо, — що вона подавала в'язням, то чи готові ви посвідчити за них хоч сьогодні?
— Так, так, чому ж ні? — скрикнув дроворуб.—Кожного дня, у всяку погоду, з другої до четвертої години, завсігди сигналізувала, іноді з малою дитиною, іноді без неї, Я знаю, що знаю, і бачив на власні очі.
Говорячи, він робив деякі жести, наче наслідуючи деякі з різноманітних сиґналів, яких він ніколи не бачив.
— Очевидячки, змова, — сказав Жак Третій.—Ясно.
— А не може бути сумнівів щодо присяжних? — спитала мадам Дефарж, повернувши до нього очі з похмурою усмішкою.
— Звіртесь на патріотичних присяжних, люба громадянко. Я відповідаю за моїх товаришів-присяжних.
Тепер, дозвольте мені подумати ще раз, — сказала мадам Дефарж, знов замислившися. — Чи можна помилувати цього доктора задля мого чоловіка? Мені байдуже про нього. Так, чи можна помилувати його?
Все таки була б ще одна голова, — зауважив Жак Третій глухим голосом. У нас справді недосить голів,* я гадаю, було б жалко.
Він теж сиґналізував з нею, коли я бачила його,—міркувала мадам Дефарж; я не можу говорити за одного без другого; і я не повинна мовчати і звіритися в цій справі на нього одного, цього маленького громадянина. Адже ж і я непоганий свідок.
Помста й Жак Третій, одно поперед одного, палко запевняли її, що вона найчудовіший і найліпший свідок.