— Гугеноти люблять вас: ваша скромна зовнішність, ваше високе становище і разом з тим прихильність, яку ви завжди виявляли до їх одновірців, — усе спонукає їх служити вам.
— Але, — сказав д'Алансон, — в партії розбрат. Ті, що за вас, чи стануть за мене?
— Я беруся привернути їх до вас двома доводами.
— Якими?
— По-перше, довірою, що мають до мене їх вожді; по-друге, побоюванням, що ваша високість, знаючи їх імена...
— Хто ж відкриє мені їх?
— Я, чорти б його взяли!
— Ви це зробите?
— Слухайте, Франсуа, я ж вам кажу, — провадив Генріх, — при дворі я люблю тільки вас: це, безперечно, наслідок того, що ви в такому самому становищі переслідуваного, як і я, та й дружина моя теж любить вас почуттям, ні з чим незрівнянним...
Франсуа почервонів від приємності.
— Повірте мені, брате, — провадив Генріх, — візьміть цю справу в свої руки, царюйте в Наваррі, і якщо тільки ви залишите мені місце у себе за столом та добрий лісок для полювання, я вважатиму себе щасливою людиною.
— Царювати в Наваррі! — сказав герцог. — Але якщо...
— Якщо герцог д'Анжу стане королем польським, так? Докінчую вашу думку.
Франсуа подивився на Генріха з певним острахом.
— Ну, слухайте, Франсуа! — провадив Генріх. — Раз ніщо не лишається непоміченим вами, я міркую саме на підставі цього: якщо герцог д'Анжу стане королем польським, а наш брат Карл, — хай бог його боронить, — помре, то від По до Парижа лише двісті льє, а від Парижа до Кракова — чотириста; ви будете в Парижі, щоб одержати спадщину, саме тоді, коли король польський дістане звістку, що вона звільнилась. Тоді, якщо ви будете вдоволені з мене, Франсуа, ви віддасте мені королівство Наварське, яке буде лише однією з окрас у вашій короні, — на таких умовах я приймаю його. Найгірше, що може статися з вами, це те, що ви зостанетесь у Наваррі і покладете початок новій королівській династії, живучи однією сім'єю зо мною й моєю родиною, тим часом як тут — що ви таке? Бідний переслідуваний принц, третій син короля, раб двох старших братів, якого з примхи можна закинути в Бастилію.
— Так, так, — сказав Франсуа, — я добре почуваю все це, так добре, що не розумію, як ви самі зреклись того плану, що мені пропонуєте. І ніщо не б'ється у вас тут?
І герцог д'Алансон поклав руку на серце Генріха.
— Бувають тягарі, — сказав, усміхаючись, Генріх, — надто важкі для деяких рук, отже я не робитиму спроби підіймати їх; я боюсь утоми і не маю охоти приймати таку вагу на себе.
— Отже, Генріх, ви напевне зрікаєтесь?
— Я сказав це де Муї і кажу ще раз вам.
— Але в таких обставинах, дорогий брате, — сказав д'Алансон, — не говорять, а доводять ділом.
Генріх зітхнув, як борець, що почуває, як згинається спина його супротивника.
— Я й доведу це, — сказав він, — сьогодні ввечері: о дев'ятій годині список ватажків і план справи будуть у вас. Акт мого зречення я вже передав де Муї.
Франсуа взяв руку Генріха і з почуттям стиснув її обома руками.
В ту саму хвилину до герцога д'Алансона увійшла, як звичайно без попередження, Катерина.
— Вкупі! — сказала вона, усміхаючись. — Добрі брати!..
— Сподіваюсь, пані, — сказав з цілковитим спокоєм Генріх, тим часом як герцог д'Алансон зблід від збентеження.
Потім він відступив на кілька кроків назад, щоб дати Катерині вільно розмовляти з сином.
Королева-мати вийняла з своєї торбинки чудову дорогоцінну річ.
— Цей аграф[82] одержано із Флоренції, — сказала вона. — Дарую його вам, щоб ви почепили на пояс до вашої шпаги.
Потім, зовсім тихенько, додала:
— Якщо почуєте сьогодні ввечері шум у вашого любого брата Генріха, не виходьте з кімнати.
Франсуа стиснув руку матері й сказав:
— Дозволите показати йому, який прекрасний подарунок зробили ви мені?
— Зробіть краще, подаруйте йому цей аграф від вашого й мого імені, бо я вже замовила йому такий самий.
— Чуєте, Генріх? — сказав Франсуа. — Добра мати моя дає мені цю коштовну прикрасу і подвоює її цінність, дозволяючи подарувати її вам.
Генріх завмер в захваті від краси аграфа й розсипався в подяках.
Коли вияви захоплення заспокоїлись, Катерина сказала:
— Я почуваю себе трохи нездоровою, піду ляжу; брат ваш Карл дуже стомлений після падіння і теж незабаром ляже. Сьогодні ми не будемо вечеряти за родинним столом, кожному подадуть в його приміщення. Ах, так! Генріх, я забула вітати вас за вашу мужність та вправність: ви врятували вашого короля і брата, ви будете нагороджені.
— Я вже нагороджений, пані! — відповів Генріх, уклоняючись.
— Почуттям, що виконали свій обов'язок? — перехопила Катерина. — Цього не досить, і, повірте, ми з Карлом подбаємо, щоб віддячити вам.
— Усе, що виходитиме від вас і брата мого Карла, я прийму з подякою, пані.
І, сказавши це, Генріх уклонився і вийшов.
— Ну, брате Франсуа, — міркував, виходячи, Генріх, — тепер я певен, що поїду не сам, і змова, яка мала тіло, знайшла собі голову й серце. Але будьмо обережні, Катерина робить мені подарунок, Катерина обіцяє нагороду: тут щось непевне, треба порадитись сьогодні ввечері з Маргаритою.
ІI. Подяка короля Карла IX
Частину дня Морвель лишався в збройовому кабінеті короля, але коли Катерина побачила, що наближається момент повороту з полювання, вона звеліла перевести його в свою молільню разом з сбірами, що прийшли до нього.
Після приїзду Карла з полювання мамка оповістила його, що якийсь чоловік перебув частину дня у нього в кабінеті; король спершу дуже розгнівався, що когось стороннього дозволили ввести в його приміщення, але, звелівши описати його і дізнавшись від мамки, що то був той самий, якого вона раз увечері сама вводила, король пізнав Морвеля і, пригадавши наказ, що його вирвала у нього ранком мати, зрозумів усе.
— Ого! — пробурчав Карл. — В той самий день, коли він урятував мені життя! Погано вибраний момент!
Він зробив уже кілька кроків, щоб спуститись в покої матері, але якась думка зупинила його.
— Чорт візьми! — мовив він. — Якщо я скажу їй про це, почнеться безконечна суперечка. Краще нам кожному робити своє.
— Мамко, — сказав він, — позамикай усі двері і попередь королеву Єлизавету[83], що я почуваю себе трохи недобре після падіння і цієї ночі спатиму сам.
Мамка виконала наказ, а що час виконання його наказу про арешт Генріха ще не настав, то Карл пішов складати вірші.
Це було заняття, за яким час минав для короля якнайшвидше. Отже, пробило дев'ять годин, а Карл думав, що нема ще семи. Він порахував один по одному удари дзвону і при останньому встав з місця.
— Чорт візьми! — сказав він. — Саме час!
І, взявши плащ та капелюх, вийшов потайними дверима, проробленими в панелі, про які навіть Катерина не знала.
Карл звернув праворуч до апартаментів Генріха. Генріх, вийшовши від герцога д'Алансона, зайшов до себе тільки для того, щоб перемінити костюм, і зараз же вийшов.
— Він пішов вечеряти до Марго, — сказав сам собі король, — він був з нею сьогодні в дуже милих відносинах, так принаймні мені здається.
І теж пішов до апартаментів Маргарити.
Маргарита запросила до себе герцогиню де Невер, Коконна та Ла Моля і частувала їх варенням та солодким печивом.
Карл постукав у вхідні двері. Жільйона пішла відчинити, але, побачивши короля, так розгубилася, що ледве могла вклонитись йому і, замість того, щоб побігти та попередити королеву про високий візит, пропустила Карла в апартаменти, не сповістивши про нього нічим, крім мимовільного вигуку.
Король пройшов передпокій і, керуючись вибухами сміху, наблизився до їдальні.
— Бідолашний Анріо, — думав король, — веселиться собі, і ні гадки про лихо.
— Це я, — сказав він, відхиляючи завісу і виставляючи осяяне усмішкою обличчя.
Маргарита злякано крикнула. Це усміхнене обличчя справило на неї враження голови Медузи. Сидячи обличчям до дверей, вона зразу ж пізнала Карла.
Двоє чоловіків сиділи спиною до короля.
— Його величність! — крикнула вона сполохано.
І підвелася.
Усе товариство відчуло, що голови їм ніби закрутились на плечах, тільки Коконна не втратив своєї. Він теж підвівся, але з такою влучною незграбністю, що, підводячись, перекинув стіл, а разом з ним кришталь, посуд і свічки.
В кімнаті запанувала пітьма і мертва мовчанка.
— Тікай! — сказав Коконна Ла Молю. — Швидше! Швидше!
Ла Моль не примусив повторювати це двічі, кинувся до стіни, навпомацки шукаючи опочивальню, щоб сховатись у добре відомому кабінеті.
Але, переступивши поріг опочивальні, він наткнувся на якогось чоловіка, що тільки-но увійшов потайним ходом.
— Що це значить? — сказав Карл у потемках голосом, що починав прибирати виразу грізного нетерпіння, — що я, якесь опудало, чи що, що поява моя наробила такого переполоху? Ну, Анріо! Анріо! Дети? Відповідай!
— Ми врятовані! — шепнула Маргарита, хапаючи чиюсь руку, яку прийняла в темряві за руку Ла Моля. — Король думає, що мій муж теж за столом.
— І я залишу його думати це, пані, будьте спокійні, — сказав Генріх, так само пошепки відповідаючи королеві.
— Боже великий! — скрикнула Маргарита, швидше випускаючи руку, яка була рукою короля Наварського.
— Тихо! — сказав Генріх.
— Тисяча чортів! Чого ви там шепочетесь? — скрикнув Карл. — Генріх, відповідайте ж, де ви?
— Тут, сір, — відповів голос короля Наварського.
— Чорт! — сказав Коконна, що підтримував у кутку герцогиню де Невер. — Справа ускладнюється!
— Тепер ми двічі загинули! — сказала Генрієтта.
Сміливий до нерозсудливості, Коконна розміркував, що, кінець-кінцем, доведеться запалити свічки, і, гадаючи, що чим швидше, тим краще, пустив руку пані де Невер, розшукав на підлозі свічник, підійшов до жаровні і почав роздимати жарину, від якої зразу загорівся ґніт свічки.
Кімната освітилась.
Карл IX скинув навколо запитливим поглядом.
Генріх стояв коло дружини, де Невер була сама в своєму кутку, Коконна, стоячи серед кімнати з свічником у руці, освітлював сцену.
— Пробачте, брате, — сказала Маргарита, — ми вас не сподівались.
— Отже, як бачите, ваша величність страшенно нас переполошили! — сказала Генрієтта.
— Щодо мене, — сказав Генріх, який здогадався про все, — я відчув такий правдивий ляк, що, встаючи, перекинув стіл.
Коконна кинув на короля Наварського погляд, що мав значити:
— Добре діло! От муж: розуміє з півслова!
— Страшенний розгардіяш! — сказав знову Карл IX.