І цього разу якщо не серцем, то розумом він погодився із батьковими аргументами.
– А тепер, – сказав Моррель, – покинь мене самого і постарайся, щоб мати й сестра були подалі звідціля.
– Ви не хочете ще раз побачити Жюлі? – запитав Максимільян.
Остання невиразна надія крилася для нього в цьому побаченні, та Моррель похитав головою.
– Я бачив її вранці, – відказав він. – І попрощався з нею.
– Чи немає у вас іще доручень, батьку? – запитав Максимільян глухим голосом.
– Авжеж, сину, є одне, священне.
– Кажіть, батьку.
– Банковий дім "Томсон і Френч" – єдиний, що з гуманних міркувань чи, може, з егоїзму, не мені читати в людських серцях, – змилувався наді мною. Його порученець, що за десять хвилин прийде сюди отримати гроші за векселем у двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків, не надав, а сам запропонував мені три місяці пільги. Нехай ця компанія перша отримає те, що їй належить, сину мій, нехай той чоловік буде для тебе священний.
– Добре, батьку, – сказав Максимільян.
– А тепер ще раз прости, – сказав Моррель. – Іди, іди, мені треба побути самому; мій заповіт ти знайдеш у шухляді в моїй спальні.
Максимільян стояв непорушно, він хотів піти, та не міг.
– Іди, Максимільяне, – сказав батько, – уяви собі, що я вояк, як і ти, що я дістав наказ узяти редут, і ти знаєш, що мене уб'ють, то невже ти не сказав би мені, як сказав зараз: "Ідіть, батьку, а то вас чекає безчестя, ліпше смерть, аніж ганьба!"
– Авжеж, – сказав Максимільян, – авжеж.
Він міцно обняв батька.
– Ідіть, батьку, – сказав він.
І вибіг із кабінету.
Лишившись наодинці, Моррель якусь хвилю стояв непорушно, дивлячись на двері, що зачинилися за сином, потім простягнув руку, знайшов шворку від дзвінка і подзвонив.
Увійшов Коклес. За три дні його було годі впізнати. Від думки про те, що Моррелева фірма припинить оплати, він постарів на двадцять років.
– Коклесе, друже мій, – сказав Моррель, – ти будеш у передпокої. Коли прийде отой пан, що був тут три місяці тому, – ти знаєш, порученець компанії "Томас і Френч", – доповіси мені про нього.
Коклес нічого не відказав, лише кивнув, вийшов у передпокій і сів на стільці.
Моррель упав у крісло. Він глянув на стінного дзиґаря: залишалося сім хвилин. Стрілка бігла з неймовірною швидкістю; йому здавалося, наче він бачить, як вона рухається.
Що коїлося в ці останні хвилини в душі сердеги, який, улягаючи переконанню, може, й облудному, та для нього правильному, готувався у розповні літ до вічної розлуки з усім, що він любив, і розлучався із життям, що дарувало йому всі радощі родинного щастя, – цього не вимовити вголос. Щоб збагнути це, потрібно було бачити його обличчя, укрите краплями поту, та виразом, що свідчив про покірність долі, його очі, переповнені сльозами, та зведені до неба.
Стрілка дзиґаря бігла; пістолі були набиті; він простягнув руку, узяв одного і прошепотів доньчине ім'я.
Потім знову поклав смертоносну зброю, узяв перо і написав декілька слів. Йому здавалося, що він не досить ніжно попрощався зі своєю улюбленицею.
Потім знову обернувся до годинника; тепер він лічив уже не хвилини, а секунди.
Він знову взяв пістоля, розтулив рота і втупився у годинну стрілку; звів курок і несамохіть здригнувся, почувши, як той клацнув.
Тієї миті піт струмками цебенів його лицем, смертельна туга стиснула його серце: внизу, коло сходів, рипнули двері.
Потім відчинилися двері кабінету.
Стрілка дзиґаря наближалася до одинадцятої.
Моррель не обернувся; він чекав, що Коклес зараз доповість йому: "Порученець компанії "Томсон і Френч"".
І він притулив пістолет до рота.
Позаду пролунав гучний вигук – то був голос його доньки. Він обернувся й побачив Жюлі; пістоль випав у нього з рук.
– Тату! – заволала вона, ледве дихаючи від утоми й щастя. – Ви порятовані! Порятовані!
І вона кинулася йому в обійми, піднімаючи в руці червоного шовкового капшука.
– Порятований, дитино моя? – вигукнув Моррель. – Ким або чим?
– Авжеж, порятовані! Ось погляньте, погляньте! – волала Жюлі.
Моррель узяв капшука і здригнувся: йому здалося, ніби той капшук належав колись йому.
В одному його кутку лежав вексель на двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків.
Вексель був погашений.
У другому був самоцвіт завбільшки з ліщиновий горіх із записом на клапті пергаменту: "Посаг для Жюлі".
Моррель провів долонею по чолі: йому здавалося, ніби то сон.
Дзиґар почав бити одинадцяту.
Кожен удар відлунював у ньому так, наче по його серцю гамселив залізний обушок.
– Зачекай, дитино моя, – сказав він, – поясни мені, що сталося. Де ти знайшла цього капшука?
– У будинку номер п'ятнадцять, у Меянських алеях, на коминку, в убогій комірчині на п'ятому поверсі.
– Але ж це не твій капшук! – вигукнув Моррель.
Жюлі простягнула йому листа, якого отримала вранці.
– І ти ходила туди сама? – запитав Моррель, прочитавши листа.
– Мене проводив Емманюель. Він обіцяв зачекати мене на розі Музейної вулиці, та ось яке диво: коли я вийшла, його вже там не було.
– Пане Моррелю! – пролунало на східцях. – Пане Моррелю!
– Це він! – сказала Жюлі.
Тієї ж миті до кабінету забіг Емманюель, що аж не тямився на радощах.
– "Фараон"! – вигукнув він. – "Фараон"!
– Як "Фараон"? Ви з глузду зсунулися, Емманюелю! Ви ж знаєте, що він загинув!
– "Фараон", пане Моррелю! Подали сигнал, до порту заходить "Фараон".
Моррель упав у крісло, він був геть знесилений, розум відмовлявся сприйняти ті неймовірні, нечувані казкові звістки.
Та відчинилися двері, і до кімнати увійшов Максимільян.
– Батьку, – сказав він, – чому ж ви казали, що "Фараон" потонув? Зі сторожової вежі подали сигнал, що він заходить у порт.
– Друзі мої, – сказав Моррель, – якщо це так, то це диво Господнє! Але ж це неможливо, неможливо!
Однак те, що він тримав у руках, було не менш неймовірне: капшук із погашеним векселем і сяйливим самоцвітом.
– Пане Моррелю, – сказав Коклес, що теж увійшов до кабінету, – що це означає? "Фараон"!
– Ходімо, друзі мої, – сказав Моррель, підводячись, – ходімо та й поглянемо, і нехай Господь нас милує, якщо це неправдива звістка!
Вони вийшли і на східцях зустріли пані Моррель. Сердешна жінка не зважувалася піднятися нагору.
За кілька хвилин вони вже були на вулиці Каннеб'єр.
На пристані було повнісінько людей.
Натовп розступився перед Моррелем.
– "Фараон"! "Фараон"! – волали всі.
І справді, на очах у юрми коїлося справжнісіньке диво: навпроти вежі святого Івана корабель, де на кормі було написано білими літерами "Фараон" (Моррель і син, Марсель), геть-чисто такий, як і давніший "Фараон", і так само напханий кошеніллю й індиго, опускав якір і згортав вітрила. На палубі орудував капітан Ґомар, а Пенелон уклонявся панові Моррелю. Не було вже сумніву: Моррель, його родина, його службовці бачили це на власні очі, і те саме бачили очі десяти тисяч людей.
Коли Моррель і його син обнялися тут-таки, на березі, під радісні вигуки присутніх, непомітний свідок того дива, з обличчям, до половини затуленим чорною бородою, який зворушено наглядав за тією сценою із-за вартової халабуди, прошепотів:
– Щасливий будь, чоловіче добрий, нехай Господь благословить тебе за все те добро, що вчинив ти і ще вчиниш, і нехай моя вдячність залишається у таємниці, як і твоя добрість.
Зі щасливою, зворушеною усмішкою на вустах він покинув свій сховок і, не привертаючи нічиєї уваги, бо всі були захоплені подією дня, спустився східцями причалу і тричі вигукнув:
– Джакопо! Джакопо! Джакопо!
До нього підпливла шлюпка, узяла його на борт і повезла до розкішно обладнаної яхти, на яку він плигнув легко, мов справжній моряк. Відтіля він ще раз глянув на Морреля, що з радісними сльозами приязно потискав простягнуті зусібіч долоні й затуманеним поглядом дякував невідомому доброчинцеві, якого наче шукав на небесах.
– А тепер, – сказав незнайомець, – прощавай, любове до людей, прощавай, вдячносте... Прощавайте, всі почуття, що тішать серце! Я заступив долю, подарувавши винагороду добру... Тепер нехай бог помсти поступиться мені місцем, щоб покарав я зло!
Сказавши те, він подав знак, і яхта, що, либонь, тільки й чекала того, відразу ж вирушила у море.
X. Італія. Синдбад-мореплавець
На початку 1838 року у Флоренції жили два юнаки, що належали до найвищих світських кіл у Парижі – віконт Альбер де Морсер і барон Франц Д'Епіне. Вони домовилися провести карнавал у Римі, де Франц, що мешкав ув Італії вже четвертий рік, мав служити Альберові провідником.
Провести карнавал у Римі справа поважна, надто ж як не хочеш ночувати під латаною зорею на П'яцца-дель-Пополо чи на Кампо Ваччіно, тож вони написали маестро Пастріні, господареві готелю "Лондон" на П'яцца-ді-Спанья, щоб він лишив для них добру кімнату.
Маестро Пастріні відповів, що може надати їм тільки дві спальні й вітальню al secondo piano[25], за помірну платню – по луїдору денно. Молодики погодилися. Щоб не гаяти часу, що лишився до карнавалу, Альбер подався до Неаполя, а Франц залишився у Флоренції.
Натішившись життям міста славетних Медічі, нагулявшись у раю, який зовуть Кашина, пізнавши гостинність могутніх можновладців, господарів Флоренції, він, уже знаючи Корсику, Бонапартову колиску, вирішив одвідати острів Ельба, де відбував заслання Наполеон.
І ось якось увечері він звелів одв'язати вітрильну барку від залізного кільця, що припинало його до ліворнської пристані, ліг на дно, загорнувшись у кирею, і сказав матросам лише три слова: "До острова Ельба". Наче морський птах, що вилітає з гнізда, полинув човен у відкрите море і другого дня висадив Франца в Порто-Феррайо.
Франц перетнув острів імператора, прямуючи слідами, які закарбувала хода велета, і в Марчані знову подався в море.
За дві години він знову вийшов на берег на острові П'яноза, де, як йому казали, його чекали цілі стада червоних куріпок. Полювання виявилося невдале. Франц насилу вполював кілька мізерних пташок і, як і будь-який мисливець, що дарма згаяв час і сили, сів до човна в кепському гуморі.
– Якби ваша ясновельможність захотіла, – сказав господар барки, – то можна було б незлецько пополювати.
– Де ж це?
– Бачите отой острів? – спитався господар, показуючи на південь, на конічне громаддя, що височіло посеред темно-блакитного моря.
– Що це за острів? – запитав Франц.
– Острів Монте-Крісто, – відказав господар.
– Таж я не маю дозволу, щоб полювати на цьому острові.
– А його й не треба, острів безлюдний.
– От так пак! – сказав Франц.