Лише на сусідніх полях кілька ворон вишукували погублені зернята, часом злітаючи. невисоко над землею і трохи оживляючи тим сумний краєвид.
Шарлотта знімала на горищі башточки сушений виноград, віршомаз "працював", а Гірш спав, коли прихід листоноші, що був єдиною розвагою для цих добровільних вигнанців, об'єднав у вітальні трьох змучених нудьгою людей.
– О, лист із Ендре!..– вигукнув д'Аржантон і, бачачи, як гарячково заблищали Шарлоттині очі, єхидно почав читати газети, поклавши нерозпечатаного листа біля себе, як собака, що стереже кістку, якої і сам не гризе, і інших не підпускає...– О, пан Шкряб набазграв ще одну книжку! Ну й плодить же він їх, паскуда!.. Стривай, знову вірші Гюго!.. Тільки й знають!
Але чому з такою жорстокою неквапливістю він перегортає газету? Тому що тут, за його спиною, зашарівшись від радості, нетерпляче стоїть Шарлотта; бо щоразу, коли приходить лист із Ендре, у коханці прокидається мати, а оцей нікчемний себелюб лютує, що вона не належить лише йому, цілком і неподільно.
Саме тому він і заслав її дитину так далеко, як тільки міг. Та материнське серце навіть у найлегковажніших жінок так улаштоване, що чим далі діти, тим більше вони люблять їх, немовби прагнуть силою любові подолати відстань і наблизитися до дітей душею.
Відтоді, як поїхав Джек, мати, караючись сумлінням за легкодухе зречення від сина, тепер обожнювала його. Щоб не дратувати свого поета, Шарлотта уникала розмов про Джека, але знай думала про нього.
Д'Аржантон про все це здогадувався. Він іще більше зненавидів Джека, і коли стали надходити перші листи від Рудика із скаргами на учня, він тішився відвертою зневагою до хлопчика.
– Бачиш? З нього навіть робітника не вийде.
Але і цього йому було мало. Йому хотілося принизити Джека, втоптати його в землю. Цього разу він уже міг натішитися вволю. Коли він нарешті розпечатав листа з Ендре й почав його читати, на його ураз поблідлому лиці з'явився вираз радісного хвилювання, а очі заблищали хижим тріумфом.
– Я так і знав!
Та, дійшовши до вимоги повернути вкрадені гроші, він зметикував, скільки може виникнути неприємностей, і, скрушно похитавши головою, простяг листа Шарлотті.
Який страшний удар! Удар по самолюбству у присутності її поета, по материнській гордості й любові! Як защеміло знову серце через докори сумління.
"Це ти у всьому винна! – волало воно в її грудях, і перед ним змовкали всі наймудрованіші в світі докази. – Це твоя вина! Навіщо ти покинула його?"
Тепер будь-що потрібно було врятувати його. Але як? Де взяти гроші? У неї вже нічого не лишилось. Продаж меблів, що надавали її тимчасовому гнізду лоск дешевих розкошів, приніс Шарлотті кілька тисяч франків, що розтеклися, як вода крізь пальці. "Добрий дядечко" перед розлукою хотів залишити їй подарунок на згадку, але вона уперто відмовлялася, аби не зачепити д'Аржантонового самолюбства. Отже, в неї нічого не зосталося. Хіба що кілька коштовностей, за які не виручиш і чверті необхідної суми. А звернутися за грішми до свого поета вона й думати не могла. Надто добре вона його знала. Перш за все він ненавидів її сина. Крім того, вій був скнара. Та ще й успадкував від овернців дріб'язковість, корисливість та селянську шанобливість до грошей, покладених на зберігання у нотаря. А втім, дуже багатим д'Аржантон не був, а утримання Вільшаника коштувало дорого і було для нього досить обтяжливим. Саме з ощадливості д'Аржантон лишався там і взимку, незважаючи на нудьгу й самотність, бо розраховував таким чином відшкодувати надмірні витрати, які робив улітку, без кінця приймаючи гостей: ті, мовляв, створювали "духовне середовище", від якого він ніяк не міг відмовитися.
О ні, про нього Іда і не думала... Але д'Аржантон цього не знав, він не сумнівався, що вона проситиме у нього грошей, і заздалегідь нап'яв крижану маску, маску скупердяги, котрий чекає, що у нього проситимуть грошей.
– Я завжди казав, що в цього хлопця нездорові нахили, – процідив віршомаз, коли його Шарлотта дочитала директорового листа.
Вона не відповіла, може, й не чула його слів, – її заполонила одна думка: "Треба за три дні знайти десь гроші, інакше мого сина відправлять у тюрму".
А він вів далі:
– Як він мене осоромив перед друзями! Адже це я просив поклопотатися за такого виродка!.. От і подякував мені за доброту, надалі знатиму... Ох і вклепався ж я!..
Джекова мати мовчки думала: "Я повинна за три дні добути гроші, щоб мій син не опинився у тюрмі".
Д'Аржантон пильно дивився на Шарлотту, угадуючи думки, і з обережністю, щоб запобігти її проханню, поквапився сказати:
– Це ж треба: ми навіть не маємо можливості уникнути безчестя, вирвати цього нікчему з рук судочинства... Ми не такі багаті.
– О, якби ти захотів! – промовила вона похнюпившись.
– Атож, якби я захотів, хай йому чорт! Я чекав цих слів... Ніби ти сама не знаєш, скільки ми тут проживаємо і який плачевний стан усіх моїх справ. Тобі мало того, що я два роки утримував цього негідника! Тепер тобі ще треба, щоб я клав за нього вкрадені гроші! Шість тисяч франків! Де я їх візьму?
– О, я все добре розумію... На тебе я не розраховую.
– На мене – ні!.. А на кого?
Знітившись, ще нижче опустивши голову, вона назвала ім'я чоловіка, з яким довгий час жила: для Джека вій був "добрим дядечком", вона казала – "давній друг". Вона тремтіла, промовляючи ім'я свого колишнього коханця, бо чекала д'Аржантонового вибуху ревнощів, адже вона необачно нагадала про своє минуле. Та ні! Почувши про "доброго дядечка", віршомаз тільки трохи почервонів: він сам про нього був подумав.
Зрештою, колишній Ідин покровитель так само, як і її син, належали до її минулого, того загадкового минулого, про яке він з гордості ніколи не питав коханку, навіть удавав, ніби й не відає про його існування, нагадуючи тих істориків епохи Реставрації, які викреслювали часи революції і правління Бонапарта, опускали їх у своїх книжках, наче їх взагалі не існувало. Подумки він вирішив: "То було до мене... Хай виплутуються!" По суті, він зрадів, що так дешево відбувся, але знаку не подав, а навпаки, прикинувся ображеним:
– Моя гордість уже не раз ішла на жертви задля кохання, тож може піти ще й на цю жертву.
– О дякую, спасибі! Ти такий добрий!
Півголосом, щоб їх не почув Гірш, що знічев'я став човгати в стоптаних капцях по всьому дому, вони стали обмірковувати, яким чином якнайшвидше одержати потрібну суму.
Дивна то була розмова: все завуальоване, все – недомовки, натяки... Він розмовляв із напускною відразою, вона із делікатності не називала речі своїми іменами, вдавалася до безособових речень: "Мені, звичайно, не відмовлять... Доказом можуть бути подарунки, які мені пропонувалися, але яких я не взяла... На жаль, особа, про яку йдеться, живе в Турені, як бути? Лист туди ітиме два дні, стільки ж – відповідь".
– А що як я туди поїду? – відважилась промовити Шарлотта й сама злякалася свого зухвальства.
Він незворушно відповів:
– Гаразд. Поїдемо.
– Як? Ти поїдеш зі мною в Тур?.. Тоді і в Ендре також; це недалеко, і ми відразу відвеземо гроші!
– І в Ендре також.
– Який ти добрий, який ти добрий!.. – повторювала безголова бідна жінка, цілуючи йому руки.
Насправді ж йому просто не хотілося відпускати її в Тур саму, йому не все було відомо із її минулого, але він знав, що вона жила в Турі і була там щасливою. А що як вона не повернеться? Адже вона така слабохарактерна і непостійна! Зустріч з давнім другом, вигляд розкошів, від яких вона відмовилась, вплив сина, з яким мала побачитись, згадки про минуле – усе це могло викликати в неї бажання вирватися з-під його тиранії, яку – він сам це усвідомлював – ой як нелегко було терпіти!
А тим часом він уже не міг без неї. Марнославний і себелюбний, помисливий і забобонний, з безліччю вигаданих хвороб, він уже не міг обходитися без її сліпої відданості й ніжності, без цілоденних її турбот і завжди доброго настрою. Крім того, він був не проти трохи прокататися і хоч на кілька днів позбутися остогидлої йому самому ліричної драми, над якою так давно і марно скнів.
Але д'Аржантон, звісно, не зізнався в цьому, свої побоювання і бажання розвіятись він подав як лицарське веління серця, заявляючи Шарлотті, що, мовляв, не кине її, що хоче ділити з нею і щастя й горе, і таким чином у душі засмученої матері й коханки підогрівав почуття вдячності й захоплення його шляхетністю. А втім, бідна Лолотта вже захопилась лаштуванням у дорогу, й ці клопоти відсунули на задній план її страждання від щойно завданого їй смертельного удару. Як селянські вдови, щойно поховавши чоловіка, готуються до ситних поминок і за клопотами господині забувають нещодавнє голосіння, так і Шарлотта, складаючи валізи та даючи різні настанови тітці Аршамбо, майже забула про сумну мету своєї подорожі.
За вечерею д'Аржантон заявив Гіршу:
– Ми змушені поїхати на кілька днів. Хлопець зробив нам каверзу, велику каверзу. Ми їдемо в Ендре. Погляди будинок, поки нас не буде.
Гірш не розпитував подробиць. Його не здивувало, що хлопець зробив велику каверзу, зате він ще раз показав себе зразковим дармоїдом і лакузою, вигукнувши так, як д'Аржантон:
– Я так і знав!..
Вони виїхали вночі кур'єрським поїздом і рано-вранці прибули до Тура. "Давній друг" колишньої Іди де Барансі жив на околиці в одному з невеликих красивих замків, розкиданих понад Луарою; їхні тінисті парки із високими деревами спускаються аж до ріки, а стрункі башточки вимальовуються на тлі обрію. "Його ясновельможність", як називали колись "доброго дядечка" Ідині служники, людина знатна й винятково добра, був бездітним удівцем. Незважаючи на те, що Іда дещо різкувато розірвала з ним стосунки, в нього залишилися найкращі спогади про сміхотливу й балакучу молоду жінку, яка певний час скрашувала його самотність. Отож на коротенького листа Шарлотти він відповів, що завжди радий її прийняти.
У хазяїна готелю вони найняли екіпаж і, виїхавши за місто, покотили красивою дорогою, що вилася поміж пагорбами. Шарлотту трохи непокоїли затяті домагання д'Аржантона скрізь її супроводити. Вона думала: "Невже він захоче зайти зі мною і в палац?
Хоча вона не вельми добре знала правила доброго тону, проте відчувала, що такі речі недопустимі...