Ця московська громадська група розслідує порушення прав ув'язнених, факти жорстокого поводження з ними та підозрілі смерті в слідчих ізоляторах столиці. Незабаром після загибелі Сергія комісія розпочала власне розслідування. Проводили його під керівництвом найчеснішої людини — Валерія Васильовича Борщова. Він і комісія, яку він очолював, особисто опитували охоронців, лікарів та співкамерників, які так чи інакше пов'язані з Сергієм. Вони вивчали заяви й скарги Сергія та матеріали його кримінальної справи.
Їхні висновки були однозначними:
"Поведінка медиків <...> не була недбалістю. Це було <...> ненадання медичної допомоги"; на Сергія "чинили психологічний та фізичний тиск"; "випадок із С. Л. Магнітським можна розглядати як порушення [державою] права на життя"; слідчі, прокурори та судді зіграли свою роль "у створенні тортурних умов тримання"; і, зрештою, "вони навмисно приховують правду".
Борщов направив звіт до п'яти різних урядових установ, зокрема до Адміністрації Президента, Міністерства юстиції та Генеральної прокуратури. На висновки комісії жодна установа не відповіла.
Те, що "Новая газета" опублікувала фрагмент тюремних щоденників Сергія на першій шпальті, і його прочитало безліч людей, не мало для влади жодного значення.
Для них не мало жодного значення й те, що після смерті Сергія опублікували 1148 статей російською мовою та 1257 репортажів англійською, у яких згадувалися його ім'я та його історія.
Для них не мало значення, що вбивство Сергія порушує негласний суспільний договір: "Не втручайтеся в конфліктні сфери — політику, питання прав людини або Чечню — і живіть собі спокійно, задовольняючись результатами авторитарного режиму".
Силові структури були так заклопотані приховуванням фактів, що навіть не розуміли — те, що сталося із Сергієм, зачіпає кожного. Сергій був лише хорошим фахівцем із податкового законодавства — представником молодого середнього класу Росії, простою людиною, яка любить свою сім'ю і щодня ходить на роботу в скромний офіс.
Єдине нещастя Сергія полягало в тому, що він випадково виявив, як чиновники-корупціонери скоїли велике розкрадання з державної скарбниці, і вчинив як патріот своєї країни — дав свідчення. За це його вирвали з нормального життя й кинули за ґрати, де повільно та методично закатували до смерті.
Зрештою, на місці Сергія Магнітського запросто міг опинитися будь-який росіянин.
Я відганяв сумніви, бажаючи вірити в те, що Росія залишила далеко в минулому "катинський принцип" — свідоме поширення брехні самою державою, щоб приховати свою відповідальність за злочин. Але під яскравим променем суспільної уваги зло просто так не зникло. Я хотів добитися справедливості для Сергія в його країні, але іншого варіанта, окрім як зробити це за межами Росії, не бачив.
32. Війна Кайла Паркера
Як же мені добитися справедливості на Заході проти катування та вбивств, які кояться в Росії?
Оскільки уряд Великобританії показав свою неспроможність, мені треба було розширити сферу пошуків. Моє походження логічно вказувало на наступний крок — звернутися по допомогу до американських політиків.
Домовившись заздалегідь про низку зустрічей, 2 березня 2010 року я прибув до Вашингтона. У місті було холодно, і час від часу накрапав дрібний дощ. Моя перша зустріч була з Джонатаном Вайнером, провідним фахівцем з питань міжнародного кримінального права. Перш ніж зайнятися приватною практикою, Джонатан служив заступником помічника держсекретаря з правопорядку та контролю за обігом наркотиків, або, як казали у Вашингтоні, "замом із наркоти та криміналу". Він відповідав за зовнішню політику США щодо наркоторговців та російської мафії. Працював він результативно й нікому спуску не давав.
Я прибув в офіс Джонатана в центрі міста вранці 3 березня. Враховуючи його репутацію, я очікував зустріти високого й суворого чоловіка, такого собі Клінта Іствуда, і подумав, що помилився адресою, коли побачив у кабінеті чоловіка зростом десь метр сімдесят, із залисиною й довгастим обличчям. Йому було років за сорок, і він скидався на одного з моїх улюблених професорів економіки в університеті. На вигляд Джонатан здавався зовсім не схожим на супергероя й борця зі злочинністю, якого малювала моя уява. Він запросив мене ввійти. Ми сіли, і Джонатан ввічливо попросив розповісти про факти. Слухав він уважно, не перебиваючи, і час від часу робив нотатки в невеликій картці. Тільки після того як я закінчив свою промову і Джонатан почав говорити, я зрозумів, чим він заробив свою репутацію.
— Ви вже зверталися з цим питанням до сенатського комітету з міжнародних відносин? — вистрілив він низьким уривчастим голосом перше запитання.
— Ні. А треба?
— Безумовно. Додайте їх до свого списку, — сказав він і поставив хрестик поряд з одним пунктом у своїх записах. — А до комітету Палати представників США з розслідувань?
— Ні. А яка його роль? — спитав я, почуваючи себе непідготовленим школярем.
— У нього майже необмежені повноваження проводити розслідування. Його також внесіть у список. Як щодо Гельсінської комісії США?
— Так, я зустрічаюся з ними останнього дня перебування у Вашингтоні, — відповів я, полегшено завваживши, що не провалив іспит повністю. Мені чомусь дуже хотілося отримати схвалення цієї людини, хоча ми з нею щойно зустрілися.
— Добре. Це важливо. Повідомте мене потім про результати зустрічі. — Він поставив ще одну позначку в нотатках. — А що з Держдепартаментом? Ви плануєте з кимось там зустрітися?
— Так завтра. З главою російського відділу Кайлом Скоттом.
— Для початку непогано. На цьому етапі вони все одно не дадуть вам зустрітися з людьми вище, тому зараз це слушний варіант. Але важливо, що ви йому скажете. — Джонатан витримав паузу. — Маєте план?
З кожним запитанням я дедалі більше усвідомлював, що не маю жодного уявлення про те, що роблю.
— Я збирався розповісти йому про те, що сталося із Сергієм, — невпевнено промовив я.
Обличчя Джонатана розпливлося в доброзичливій усмішці, наче він розмовляв з дитиною.
— Білле, у Скотта буде велике аналітичне досьє і на вас, і на Сергія. З ресурсами уряду США він, ймовірно, знає про вашу історію більше ніж ви. З погляду Держдепартаменту, основна мета такої зустрічі — оцінювання ризиків. Вони вирішуватимуть, чи досить серйозна ця ситуація, щоб спонукати уряд до вжиття якихось заходів. А ваше завдання — показати їм її значущість.
— Добре. І як це мені зробити?
— Усе залежить від того, що вам від них потрібно.
— Зрештою, мені потрібно, щоб ті, хто причетний до вбивства Сергія, не залишилися безкарними.
Джонатан кілька секунд тер підборіддя.
— Ну, якщо ви вирішили запустити лисицю в курник, я рекомендував би просити їх застосувати президентський указ за номером 7750. Він дає Держдепартаменту право накладати візові санкції на корумпованих іноземних чиновників. Буш підписав його 2004 року. Цей ляпас у Росії безсумнівно відчують.
Ідея застосувати указ 7750 була геніальною. Візові санкції здатні зачепити російського корупціонера за живе. Після краху Радянського Союзу злодійкуваті російські чиновники стали подорожувати всім світом, заполонивши розкішні готелі від Монте-Карло до Беверлі-Гіллз і смітити грішми так, ніби завтра потоп. Якщо я зможу переконати уряд США обмежити їхнє пересування світом, це стане шоковою терапією для російської "еліти".
— А Держдеп піде на це? — поцікавився я. — Малоймовірно, але спробувати варто, — знизав плечима Джонатан. — Цей указ майже не застосовують, але він є. У світлі доказів по вашій справі буде цікаво подивитися, які аргументи вони наведуть, щоб не застосовуватийого.
Я встав:
— У такому разі, вирішено. Красно дякую за ваш час.
Я покинув кабінет Вайнера, відчуваючи наснагу. Я все ще був для Вашингтона новачком, але тепер у мене принаймні є план, та ще й прихильник.
Я прибув до Держдепартаменту на вулицю Сі-стріт наступного ранку. Проста на вигляд й незграбна будівля була схожа більше на витягнуту цеглу, ніж на осередок дипломатичної могутності США. Після тривалої процедури огляду мене зустріла помічниця Кайла Скотта й повела, ритмічно постукуючи чорними шпильками, тьмяними коридорами, застеленими лінолеумом. Нарешті ми опинилися біля дверей з табличкою "Управління в справах Росії".
Вона відчинила двері й показала рукою:
— Будь ласка.
Я пройшов у невеликий офіс із кількох приміщень. Вона провела мене у кутовий кабінет:
— Пан Скотт зараз підійде.
Зазвичай кутовий кабінет покликаний наголосити на величі начальника, але, озирнувшись, я зазначив, що це, мабуть, єдина прикмета статусу Кайла Скотта. Кабінет був затісний, тут ледве вистачало місця для письмового столу, двомісного диванчика, журнального столика й кількох стільців. Я сів на диван і почав чекати.
За кілька хвилин у кабінет у супроводі помічниці ввійшов Кайл Скотт.
— Добрий день, пане Браудер.
Кайл Скотт, чоловік приблизно мого зросту й віку, з близько посадженими карими очима, одягнений у білу сорочку з червоною краваткою і сірий костюм — типовий мундир вашингтонського бюрократа.
— Дякую, що ви погодилися на зустріч, — сказав він, великодушно не згадавши, що це я просив про неї.
— Це вам дякую, що приділили мені час, — відповів я.
— У мене є для вас дещо, що має вас порадувати, — промовив він з посмішкою змовника.
Його помічниця — дівчина в сірому брючному костюмі з яскраво-червоним шовковим шарфом, пов'язаним навколо шиї, — робила записи в блокноті. Скотт розвернувся і взяв зі столу заповнену документами папку — там, напевно, лежала вся аналітика про мене та Сергія, як і передбачав Джонатан. Скотт звів ноги і, поклавши папку на коліна, дістав один аркуш.
Я був заінтригований.
— Що це?
— Пане Браудер, на початку кожного року Держдепартамент публікує доповідь про дотримання прав людини, і цього року в доповідь внесено два дуже сильні абзаци про справу Магнітського.
Я чув, що міжнародні неурядові організації на кшталт "На варті прав людини" або "Міжнародної амністії" цілий рік працюють над тим, щоб внести в цю доповідь ту чи іншу справу, а тут раптом Кайл Скотт сам пропонує мені це на тарілочці.
Можливо, в інших справах це мало велике значення, але не в нашій.