[Voyons, chere princesse,— encore un petit effort.]
Маленька княгиня, взявши плаття з рук покоївки, підходила до княжни Марії.
— Ні, тепер ми це зробимо просто, мило, — говорила вона.
Голоси її, m-lle Bourienne і Каті, яка про щось засміялася, зливалися в веселе дзеленчання, схоже на спів птахів.
— Ні, залиште мене, [Non, laissez-moi, ] — сказала княжна.
І голос її звучав такою серйозністю і стражданням, що лепетання птахів негайно ж замовкло. Вони подивилися на великі, прекрасні очі, повні сліз і думки, які ясно і благально дивилися на них, і зрозуміли, що наполягати марно і навіть жорстоко.
— Принаймні, змініть зачіску. У Марі одне з тих обличь, яким цей рід зачіски зовсім не йде. — з докором сказала вона, звертаючись до m-lle Bourienne, Змініть, будь ласка. — сказала маленька княгиня. [Au moins changez de coiffure, — Je vous disais,— Marieie a une de ces figures, auxquelles ce genre de coiffure ne va pas du tout. Mais du tout, du tout. Changez de grace.]
— Дайте мені спокій, мені все одно, [Laissez-moi, laissez-moi, tout ca m'est parfaitement egal,] — відповідав голос, що ледь утримує сльози.
M-lle Bourienne і маленька княгиня повинні були зізнатися самим собі, що княжна Марія в цьому виді була дуже дурна, гірше, ніж завжди; але було вже пізно. Вона дивилася на них з тим виразом, який вони знали, виразом думки і смутку. Вираз цей не вселяв їм страху до княжни Марії. (Цього почуття вона нікому не вселяла.) Але вони знали, що коли на її обличчі з'являвся це вираз, вона була мовчазна і непохитна у своїх рішеннях.
— Ви зміните, чи не так? [Vous changerez, n'est-ce pas?] — сказала Ліза, і коли княжна Марія нічого не відповіла, Ліза вийшла з кімнати.
Княжна Марія залишилася одна. Вона не виконала бажання Лізи і не тільки не змінила зачіски, але і не глянула на себе в дзеркало. Вона, безсило опустивши очі і руки, мовчки сиділа і думала. Їй представлявся благовірний, чоловік, сильна, переважна і незрозуміло-приваблива істота, що переносить її раптом в свій, абсолютно інший, щасливий світ. Дитина своя, така, яку вона бачила вчора у дочки годувальниці, — представлялася їй біля своїх власній грудей. Чоловік стоїть і ніжно дивиться на неї і дитину. "Але ні, це неможливо: я занадто дурна", думала вона.
— Завітайте до чаю. Князь зараз вийдуть, — сказав через двері голос покоївки.
Вона отямилася і жахнулася того, про що вона думала. І перш ніж іти вниз, вона встала, увійшла в образну і, спрямувавши на освітлений лампадою чорний лик великого образа Спасителя, простояла перед ним кілька хвилин з складеними руками. В душі княжни Марії був болісний сумнів. Чи можлива для неї радість любові, земної любові до чоловіка? В думках про шлюб княжні Марії мріялося і сімейне щастя, і діти, але головною, сильнішою і затаєною її мрією була любов земна. Почуття було тим сильніше, чим більше вона намагалася приховувати його від інших і навіть від самої себе. Боже мій, — казала вона, — як мені придушити в серці своєму ці думки диявола? Як мені відмовитись так, назавжди від злих помислів, щоб спокійно виконувати Твою волю? І тільки-но вона зробила це питання, як Бог вже відповідав їй в її власному серці: "Не бажай нічого для себе; не шукай, не хвилюйся, не заздри. Майбутнє людей і твоя доля повинна бути невідома тобі; але живи так, щоб бути готовою до всього. Якщо Богу завгодно буде випробувати тебе в обов'язках шлюбу, будь готова виконати Його волю ". З цією заспокійливою думкою (але все-таки з надією на виконання своєї забороненої, земної мрії) княжна Мар'я, зітхнувши, перехрестилася і зійшла вниз, не думаючи ні про своє плаття, ні про зачіску, ні про те, як вона увійде і що скаже . Що могло все це значить в порівнянні з приреченням Бога, без волі Якого не впаде жодна волосина з голови людської.
IV
Коли княжна Марія зійшла в кімнату, князь Василь з сином вже були в вітальні, розмовляючи з маленькою княгинею і m-lle Bourienne. Коли вона увійшла своєю важкою ходою, ступаючи на п'яти, чоловіки і m-lle Bourienne піднялися, і маленька княгиня, вказуючи на неї чоловікам, сказала: Ось Марі! [Voila Marie!] Княжна Марія бачила всіх і детально бачила. Вона бачила обличчя князя Василя, яке на мить серйозно зупинилося побачивши княжну і негайно ж посміхнулось, і лице маленької княгині, яка читала з цікавістю на обличчях гостей враження, яке справить на них Marie. Вона бачила і m-lle Bourienne з її стрічкою і красивим обличчям і жвавим, як ніколи, поглядом, втупленим у нього; але вона не могла бачити його, вона бачила тільки щось велике, яскраве і прекрасне, що посунулось до неї, коли вона увійшла в кімнату. Спочатку до неї підійшов князь Василь, і вона поцілувала лису голову, яка нахились над її рукою, і відповідала на його слова, що вона, навпаки, дуже добре пам'ятає його. Потім до неї підійшов Анатоль. Вона все ще не бачила його. Вона тільки відчула ніжну руку, що твердо взяла її, і трохи доторкнулася до білого чола, над яким були напомаджене прекрасне русяве волосся. Коли вона глянула на нього, краса його вразила її. Анатоль, заклавши великий палець правої руки за застебнутий ґудзик мундира, з випнутими вперед грудьми, а назад — спиною, похитуючи однією відставленою ногою і злегка схиливши голову, мовчки, весело дивився на княжну, мабуть зовсім про неї не думаючи. Анатоль не був меткий, не швидкий і не красномовний в розмовах, але у нього зате була дорогоцінна для компанії здатність спокою і нічим не змінна впевненість. Замовкни при першому знайомстві не самовпевнена людина і викажи усвідомлення непристойності цього мовчання і бажання знайти що-небудь, і буде недобре; але Анатоль мовчав, похитував ногою, весело спостерігаючи зачіску княжни. Видно було, що він так спокійно міг мовчати дуже довго. "Якщо кому незручне це мовчання, так розмовляйте, а мені не хочеться", як ніби говорив його вигляд.
Крім того в поводженні з жінками у Анатоля була та манера, яка найбільше вселяє в жінках цікавість, страх і навіть любов, — манера презирливого відчуття своєї переваги. Начебто він говорив їм своїм виглядом: "Знаю вас, знаю, та що з вами возитися? А вже ви б раді! " Може бути, що він цього не думав, зустрічаючись з жінками (і навіть ймовірно, що ні, тому що він взагалі мало думав), але такий у нього був вигляд і така манера. Княжна відчула це і, як ніби бажаючи йому показати, що вона і не сміє думати про те, щоб зайняти його, звернулася до старого князя. Розмова йшла загальна і жвава, завдяки голоску і губці з вусиками, що піднімалася над білими зубами маленької княгині. Вона зустріла князя Василя з тим прийомом жартування, який часто вживається балакуче-веселими людьми і який полягає в тому, що між людиною, з яким так тримаються, і собою припускають якісь давно усталені жарти і веселі, почасти не всім відомі, кумедні спогади , тоді як ніяких таких спогадів немає, як їх і не було між маленькою княгинею і князем Василем. Князь Василь охоче піддався цьому тону; маленька княгиня залучила в цей спогад смішні пригоди, яких ніколи не було, і Анатоля, якого вона майже не знала. M-lle Bourienne теж розділяла ці спільні спогади, і навіть княжна Марія із задоволенням відчула і себе втягнутою в ці веселі пригадки.
— Ось, принаймні, ми вами тепер цілком скористаємося, милий князь, — говорила маленька княгиня, зрозуміло французькою, князю Василю, — це не так, як на наших вечорах у Annette, де ви завжди втечете; пам'ятаєте милу Аннет? [ cette chere Annette? ]
— А, так ви мені не налаштовані говорити про політику, як Annette!
— А наш чайний столик?
— О так!
— Чому ви ніколи не бували у Annette? — запитала маленька княгиня у Анатоля. — А я знаю, знаю, — сказала вона, підморгнувши, — ваш брат Іполит мені розповідав про ваші справи. — О! — Вона погрозила йому пальчиком. — Ще в Парижі ваші прокази знаю!
— А він, Іполит, тобі не говорив? — сказав князь Василь (звертаючись до сина і схопивши за руку княгиню, як ніби вона хотіла втекти, а він ледве встиг утримати її), — а він тобі не говорив, як він сам, Іполит, сохнув за милою княгинею і як вона вигнала його з дому? [Le mettait a la porte?]
— Ах! це перл жінок, княжна! [Oh! C'est la perle des femmes, princesse!] — звернувся він до княжни.
З свого боку m-lle Bourienne не упустила випадку при слові Париж вступити теж до загальної розмови спогадів. Вона дозволила собі запитати, чи давно Анатоль залишив Париж, і як сподобалося йому це місто. Анатоль вельми охоче відповідав француженці і, посміхаючись та дивлячись на неї, розмовляв з нею про її батьківщину. Побачивши гарненьку Bourienne, Анатоль вирішив, що і тут, в Лисих Горах, буде не нудно. "Дуже непогана! — думав він, оглядаючи її, — дуже непогана ця компаньйонка. [demoiselle de compagn.] Сподіваюся, що вона візьме її з собою, коли вийде за мене, — подумав він, — Малятко — мила. [la petite est gentille ".] Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, хмурячись й обмірковуючи те, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. "Що мені князь Василь і його синок? Князь Василь хвалько, пустопорожній, ну і син ще той повинен бути ", бурчав він про себе. Його обурювало те, що приїзд цих гостей піднімав в його душі невирішене, питання, яке постійно заглушалось — питання, щодо якого старий князь завжди сам себе обманював. Питання полягало в тому, чи зважиться він коли-небудь розлучитися з княжнею Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався задавати собі це питання, знаючи вперед, що він відповів би по справедливості, а справедливість суперечила більше ніж почуттю, а всієї можливості його життя. Життя без княжни Марії князю Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, була немислиме. "І до чого їй виходити заміж? — думав він, — напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (краще чоловіка тепер, здається, важко знайти), а хіба вона задоволена своєю долею? І хто її візьме з любові? Бридка, незграбна. Візьмуть за зв'язки, за багатство. І хіба не живуть в дівках? Ще щасливішими! " Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим питання, яке все відкладалося, вимагало негайного вирішення. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром зробити пропозицію і, ймовірно, нині або завтра вимагатиме прямої відповіді.