Як живеться?
— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, я став почувати себе краще, — відповів сердитий конюх.
— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радів.
Вовкуватий конюх став, здається, ще вовкуватішим, але збити Сема з пантелику було нелегко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він спитав, чи не звуть його пана Волкер.
— Ні, — відповів конюх.
— І не Браун, я думаю?
— Ні.
— І не Вілсон?
— Теж ні.
— То, значить, я помилився, і він, виходить, не має честі бути знайомим зо мною, як я думав раніше. Не ждіть тут за ворітьми з чемності до мене, — сказав Сем, коли конюх вкотив тачку й зібрався зачиняти ворота. — Без церемоній, старий приятелю. Я не сердитимусь.
— За півкрони я провалив би вам голову, — буркнув вовкуватий конюх, зачиняючи на засув одну половину воріт.
— На таких умовах я не можу на це пристати,— відповів Сем.— Моя голова варта принаймні вашої платні до само! вашої смерті, та й то буде ще дешево. Передайте там, у домі, привіт від мене. Не ждіть мене з обідом і не залишайте його, бо він прохолоне, доки я прийду до вас.
У відповідь на це конюх, розпалившися гнівом, пробурчав щось про бажання попсувати чиюсь особу, але зник, не здійснивши свого наміру, і сердито грюкнув хвірткою, пустивши повз вуха зворушливе Семове прохання залишити йому на спомин про себе хоча б одне пасмо свого волосся.
Сем усе ще сидів на великому камені, думав, що його робити далі, і обмірковував план стукати в геть усі двері на п'ять миль кругом, по двісті п'ятдесят дверей на день, намагаючись таким способом знайти міс Арабеллу, аж тут на поміч йому прийшов щасливий випадок і зробив те, чого без його участі містер Веллер не домігся б і за дванадцять місяців.
У провулок, де він сидів, виходили три чи чотири садові хвіртки, що належали до різних садиб, відділених одна від одно! садами. Сади були великі й довгі, рясно засаджені деревами, і будинки стояли не тільки далеко від провулка, а більшості їх майже не було й видно. Утупивши погляд в купу пилу по цей бік хвіртки, сусідньої з ворітьми, де зник конюх, Сем обмірковував труднощі даного йому доручення, коли хвіртка відчинилася, і в провулок вийшла служниця витрусити кілька килимків, які кладуть коло ліжка.
Заглиблений у свої думки Сем, мабуть, не помітив би її гарненької, чепурної фігури, якби тут не були зачеплені його рицарські почуття. Він побачив, що молодій жінці ніхто не допомагає, і що килими занадто важкі для неї самої. Містер Веллер був людина по-своєму галантна і, звернувши увагу на зазначені обставини, схопився з каменя й підійшов до жінки.
— Знаєте, люба, — цілком шанобливо сказав він,— ви можете попсувати собі фігуру, трусячи килими самі. Дозвольте допомогти вам.
Молода леді, яка до того часу скромно удавала, ніби не бачить джентльмена, повернулась до Сема (звичайно, щоб відхилити його пропозицію), але, замість вимовити слово, відсахнулась і досить голосно скрикнула. Не менше її був здивований і Сем, бо в стрункій дівчині око його впізнало риси Мері — вродливої покоївки містера Напкінса.
— Та це ж Мерії — зрадів Сем.
— Боже милий, як ви злякали мене, містер Веллер!— сказала Мері.
Ми не знаємо, як і що саме відповів Сем. Знаємо тільки, що по недовгій паузі Мері знову скрикнула: "Годі вам, містер Веллер!" і що кілька секунд перед тим з голови Сема злетів капелюх. На підставі цих двох ознак ми схильні думати, що вони обмінялись одним-двома, а то й більше поцілунками.
— Як це опинились ви тут? — спитала Мері, коли перервана розмова поновилася.
— Приїхав спеціально подивитись на вас, моя голубонько, — відповів містер Веллер, жертвуючи правду пристрасті.
— А звідки довідались ви, що я тут? — напосідала Мері, — Хто міг сказати вам, що я перейшла до інших панів ще в Іпсвічі, і що вони переїхали сюди? Хто міг сказати вам це, містер Веллер?
— О, тут то й є питання, — лукаво сказав Сем.— І хто б це міг переказувати мені про вас?
— Мабуть, містер Мазл?
— Ні, — урочисто похитав головою Сем, — не він.
— Тоді — куховарка?
— Напевне, так, — погодився Сем.
— Це — щось неймовірне; ніколи не чула про таке, — сказала Мері.
— Та й мені не доводилось, — признався Сем.— Але, Мері, серденько моє, — тут Сем став надзвичайно ніжний, — у мене є одна дуже пильна справа. Торкається вона одного з друзів мого пана — містера Вінкла. Може, ви пригадуєте його?
— Це той, у зеленому фраку? — спитала Мері.— Пам'ятаю.
— Ну, так він страх як закохався, і те кохання зовсім закрутило йому голову.
— Що ви кажете? — здивувалась Мері.
— Правду, — запевнив Сем. — Та де було б іще нічого, якби ми могли знайти його любу, — і Сем з численними відбігами, присвяченими красі самої Мері і невимовним мукам, яких він зазнавав відтоді, коли бачив її востаннє, докладно розповів про теперішнє прикре становище містера Вінкла.
— Та що ви!— сказала Мері. — Я ніколи не була в такому становищі.
— Звичайно, не були, — промовив Сем.—І ніхто не був та й не буде ніколи. От я й блукаю тут, немов той вічний мандрівник, — був такий спортсмен, голубко Мері; може ви чули про нього? Завжди змагався з часом і ніколи не вкладався спати, — та шукаю якусь міс Арабеллу Елен.
— Кого? — скрикнула вражена покоївка.
— Міс Арабеллу Елен.
— Боже мій! — верескнула Мері. — Та вона вже тижнів із шість як живе в цьому будинку,—і дівчина показала на ворота, у які ввійшов сердитий конюх. — Їхня покоївка, що услуговує й панночці, казала мені про це. Ми якось, коли пани ще спали, розмовляли з нею через паркан.
— Так вони, кажете, ваші сусіди?
— Найближчі, — відповіла Мері.
Це повідомлення дуже вразило містера Веллера. Щоб не впасти, він мусив оповити талію своєї гарненької бесідниці, і опанував себе лише по тому, як вони обмінялися кількома поцілунками.
— Ну, коли це не щастя, то я не знаю вже, де його й шукати, — сказав нарешті Сем. — Найближчий будинок! А я оце цілий день намагаюся передати їй одне доручення.
— Тепер ви нічого їй не передасте, бо вона завжди буває з старою леді і тільки ввечері виходить погуляти в садку сама.
Сем трохи подумав і склав такий план військових дій: смерком, коли Арабелла звичайно іде в прохідку, він повернеться сюди. Мері пустить його до свого саду. Там він добудеться до межі з садом Арабелли, вилізе на мур і, під захистом крислатої груші, поговорить з дівчиною й спробує сьогодні ж улаштувати зустріч містера Вінкла з нею. Нашвидку обговоривши з Мері деякі деталі, він заходився допомагати їй витрушувати килими. Не знаємо точно, скільки килимів вони витрусили, але можемо гадати, що їх було стільки, скільки разів Сем поцілував гарненьку покоївку.
Скромно пообідавши в найближчій таверні, містер Веллер, коли почало сутеніти, повернувся до тупика. Ввійшовши за допомогою Мері до її саду й одержавши від неї багато застережень щодо цілості своїх рук та ніг і шиї, Сем здерся на грушу й став чекати на Арабеллу.
Чекав він дуже довго й почав уже втрачати надію побачити молоду леді, аж раптом почув легкі кроки на доріжці і зараз же побачив Арабеллу, яка, замислившись, походжала по садку. Коли вона підійшла до груші, Сем, щоб об'явитись якнайделікатніше, став видавати силу різних пекельних звуків, які були б природні хіба для літньої особи, що змалку хворіє на хронічне запалення горла, круп і кашлюк.
Молода леді перелякано глянула туди, звідки виходили жахливі звуки, і ані трохи не заспокоїлась, побачивши між гілками груші якогось чоловіка. Безперечно, дівчина втекла б додому й збила б там цілу бучу, якби з переляку їй не відібрало ноги, і вона не сіла на лаву, яка, на щастя, стояла поблизу.
— Зомліла,— у замішанні промовив Сем. — І що то за знак, що всі панночки зомлівають саме тоді, коли цього не треба! Слухайте, панно, міс Костопилице, місис Вінкл!
Був це вплив свіжого повітря, чи магічного імени містера Вінкла, чи знайомого голосу містера Веллера — то маловажно. Головне, що міс Арабелла прийшла до пам'яті, підвела голову й томно спитала:
— Хто там і чого вам треба?
— Тихої — шепнув Сем, перелазячи з груші на мур і скорчившись, щоб займати якомога менше місця.— Це я, міс, тільки я.
— Слуга містера Піквіка? — вгадала Арабелла.
— Він самий, міс,— відповів Сем. — Тут і містер Вінкл. Він зовсім збожеволів з розпачу.
— Ах! — і Арабелла підсунулась ближче до муру.
— Їй-богу, збожеволів, міс, — ствердив Сем.— Він мордувався цілий день. Казав, що як не побачиться з вами перед завтрашнім вечором, то неодмінно втопиться або взагалі вкоротить собі віку.
— О, ні, ні, містер Веллер! — сплеснула руками Арабелла.
— Так воно й є, як я кажу, — запевнив Сем. — Він раб свого слова, міс, і я думаю, виконає обіцянку. Він чув за вас від костопильця в окулярах.
— Від мого брата? — скрикнула Арабелла, здогадавшись, кого так називає Сем.
— Я, власне, не знаю добре, которий з них ваш брат, міс, — відповів Сем. — Той, що брудніший?
— Так, так,— скорила його Арабелла,— далі. Швидше!
— От я й кажу, міс, що містер Вінкл довідався про вас від нього. А мій пан думає, що коли ви не побачитеся з містером Вінклем зараз же, то костопилець дістане в свою голову чимало свинцю, і його мозок не розвиватиметься більше, навіть якби його тримали потім у спирті.
— Чи можна ж відвернути цю жахливу сутичку? — скрикнула Арабелла.
— Вся штука тут в якійсь давній прихильності,— пояснив Сем. — Та найкраще було б, якби ви самі побачилися з ним, міс.
— Як? Де? — скрикнула Арабелла.— Я не маю права сама виходити з дому. Мій брат такий брутальний, його так важко переконати! Я знаю, що мені не треба було б казати вам цього, містер Веллер, але я така нещасна, така нещасна! — і бідолашна Арабелла ревно заплакала. У Сема прокинулись рицарські почуття.
— Може, мені не слід було б втручатись у ваші справи, міс, — із запалом промовив він,— але я хочу сказати, що ладний зробити для вас усе, що ви побажаєте. Хочете, я викину крізь вікно обох цих костопильців або котрогось з них?—І на доказ своїх слів Сем закасав рукави, готовий зараз же стати до роботи.
З якихось, незрозумілих для Сема, причин Арабелла відхилила цю привабливу пропозицію. Деякий час вона вагалась, чи ущасливити їй містера Вінкла побаченням, за яке так зворушливо клопотався Сем. Нарешті, боячись, щоб їхню розмову не перепинила третя особа, люба дівчина поквапилась дати Семові зрозуміти, що, мабуть, буде в садку завтра ввечері, на годину пізніше, ніж сьогодні.