Незважаючи на чудовий стан справ, він зберіг свої стоїчні звички, що ними, здавалось, він похмуро пишався перед своїми й чужими, і часто, заникаючись, говорив, що "хто мене справді хоче бачити, той радий буде бачити мене й у кожусі, той буде і борщ, і кашу мою їсти. Адже я їм її", додавав він. В кожному слові й жесті його видко було гордість, яка ґрунтувалася на свідомості того, що він пожертвував собою для матері й викупив маєток, і презирство до інших за те, що вони нічого такого не зробили.
Мати й дочка були іншої вдачі й дуже відрізнялися одна від одної. Мати була одна з надзвичайно приємних, завясди однаково веселих на людях жінок. Все миле, веселе щиро тішило її. Навіть—риса, що подивується тільки в дуже добродушних, старих людей—схильність милуватися веселощами молоді була у неї в найвищій мірі. Дочка її, Є)вдокія Василівна, була, навпаки, серйозної вдачі або, певніше, тієї особливо байдужої без ніякої підстави високодумної вдачі, яку мають здебільшого незаміжні красуні. Коли ж вона хотіла бути веселою, то веселощі її були якісь чудні—чи то вона сміялася з себе, чи то з того, З ким розмовляла, чи то з усього світу, чого вона, мабуть, не хотіла. Часто я дивувався й запитував себе, що вона хотіла сказати, коли говорила такі фрази: "так, я надзвичайно вродлива; а якже, всі в мене закохані" тощо. Ганна Дмитрівна завжди щось робила; мала пристрасть прикрашати будинок та садок, ходити коло квіток, канарок, любила гар-неньки штучки. її кімнатки й садок були невеличкі й небагаті, але все це було таке акуратне, чисте й усе мало такий загальний характер тієї легенької веселости, яку ми бачимо в гарненькому вальсі чи польці, що слово лялечка, часто вживане гостями, як похвала, надзвичайно було до лиця садочку й кімнатам Ганни Дмитрівни. І сама Ганна Дмитрівна була лялечка— маленька, худорлявенька, з свіжим коліром обличчя, з гарненькими маленькими ручками, завжди весела й завжди до лиця вдягнена. Тільки трохи псували це загальне вражіння темно-фіялкові жилки на її маленьких ручках, що позначалися надто опукло. 6;вдокія Василівна, навпаки, майже ніколи нічого не робила й не тільки не цікавилась якиминебудь дрібничками або квіточками, але навіть надто мало звертала уваги на себе й завжди бігла вдягатись, коли вже приїжджали гості. Але, вдягнена, повернувшись до кімнати, вона була надзвичайно гарна, за винятком спільного для всіх дуже красивих облич холодного й одноманітного виразу очей та усмішки. її строго правильне, прекрасне обличчя і її струнка постать, здавалося, завжди говорила нам: "будь ласка, моясете дивитись на мене".
Але, незважаючи на жваву вдачу матері й байдужу до всього— дочки, щось говорило вам, що перша ніколи — ні раніше, ні тепер — нічого не любила, крім гарненького та веселенького, а що 6)вдокія Василівна була одна з тих натур, що вже коли раз полюблять, то жертвують уже всім життям тому, кого полюб-іять. .
XXXIV. БАТЬКОВЕ ОДРУЖІННЯ.
Батькові було сорок вісім років, коли він удруге оженився З Є)вдокізю Василівною єпіфановою.
Приїхавши повесні сам із дівчатами на село, тато, я гадаю, був у тому особливому тривожно-щасливому й компанійському настрою, в якому звичайно бувають грачі, забастувавши після великого виграшу. Він відчував, що багато ще лишалось у нього невитраченого щастя, яке, коли він не хотів більше витрачати його на карти, він міг би повернути взагалі на успіхи в житті. До того ж була весна, у нього було несподівано багато грошей, він був сам-самісінький і нудився. Розмовляючи з Яковом про справи і згадавши за нескінчені суди з <~піфановими та за красуню €;вдокію Василівну, що він її давно не бачив,— я уявляю собі, як він сказав Якову: "Знаєш, Якове Харламповичу, як морочитись нам із цим позовом, чи не краще просто поступитися їм цією клятою землею, га? Як на тебе?"
Уявляю собі, як заперечливо закрутились за спиною пальці Якова, коли він почув £из, і як він доводив, що "знов же таки, діло наше справедливе, Петре Олександровичу".
Але тато звелів подати бричку, одяг свою модну оливкову бекешу, зачесав рештки волосся, напахав перфумами хустку й у дуже веселому гуморі, який був наслідком переконання, що він робить по-панському, а головне—наслідком надії побачити вродливу жінку, поїхав до сусідів.
Мені відомо лише те, що тато, візитуючи вперше, не застав Петра Васильовича, що був на полі, і просидів годин зо дві з дамами. Уявляю собі, як він сипав компліментами, як зачаровував їх, притопуючи своїм м'яким чоботом, пришепетуючи й дивлячись солоденькими очима. Я уявляю також, як його раптом ніжно полюбила веселенька бабуся й як розвеселилася її холодна красуня-дочка.
Коли двірська дівка, задихана, прибігла доповісти Петрові Васильовичу, що сам старий Іртеньєв приїхав, — уявляю собі, як він сердито відповів: "ну що ж, що приїхав", і як наслідком цього, він пішов додому щомога повільніше, може, ще, повернувшись до кабінету, навмисне одяг найбрудніше пальто й послав сказати поварові, щоб ніяк не смів, якщо панії звелять, нічого прибавляти на обід.
Я потім часто бачпв тата з (єпіфановим, і тому живо уявляю собі це перше побачення. Уявляю, як, незважаючи на те, що тато запропонував йому мировою закінчити справу, Петро Васильович був похмурий і сердитий за те, що пожертвував своєю кар'єрою матері, а тато нічого такого не зробив, як ніщо не дивувало його і як тато, ніби не помічаючи цщї похмурости, •був жартівливий, веселий і поводився з ним, як із великим жартівником, на що іноді ображався Петро Васильович і чому іноді проти свого бажання не міг не коритись. Тато, маючи звичку все повертати на жарт, називав Петра Васильовича полковником і, незважаючи на те, що 6}піфанов при мені раз, дужче ніж завжди заїкнувшись і почервонівши з досади, зауважив, що він не по-по-по-полковник, а по-по-о-поручник, тато через п'ять хвилин назвав його знов полковником.
Любочка розказувала мені, що, коли ще нас не було на селі, вони щодня бачились із єпіфановими, і було надзвичайно весело. Тато, з його вмінням улаштовувати все якось оригінально, жартівливо і разом з тим просто й гоженько, затівав то полювання, то рибні лови, то якісь фейверки, на яких були 6|піфановн. І було б іще веселіше, коли б не отой уредний Петро Васильович, що дувся, заникався й усе псував, казала Любочка.
З того часу, як ми приїхали, Є)піфанови тільки двічі були в нас, і раз ми всі їздили до них. Після ж Петра, коли на таткові іменини були вони й сила інших гостей, стосунки наші З фпіфановими чомусь зовсім увірвались, і тільки тато сам їздив до них, як і раніше.
За той короткий час, що я бачив тата вкупі з Дунечкою, як її звала мати, от що я встиг помітити. Тато був завжди в тому щасливому настрою, що вразив мене в ньому в день нашого приїзду. Він був такий веселий, молодий, повний життя й щасливий, що промені цього щастя поширювались на всіх довкола й мимоволі заражали їх таким самим настроєм. Він і на крок не відходив від євдокії Василівни, коли вона була в кімнаті, ввесь час говорив їй такі солоденьки компліменти, що мені соромно було за нього, або мовчки, дивлячись на неї, якось палко й самовдоволено смикав плечем і покахикував, а іноді, всміхаючись, говорив з нею навіть пошепки; але все це він робив із тим виразом, так, яс а р т у ю ч и, що був властивий йому в найсерйозніших справах.
євдокія Василівна, здавалося, засвоїла собі від тата вираз щастя, що в цей час блищав у її великих блакитних очах майже Завжди, крім тих хвилин, коли на неї раптом находила така несміливість, що мені, який знав це почуття, було жалко й боляче дивитись н& неї. Під такі хвилини вона, видимо, боялась кожного погляду й руху, їй здавалося, що всі дивляться на неї, думають тільки про неї і все в ній вважають за непристойне. Вона злякано озиралася на всіх, кров раз-у-раз приливала й одливала від її обличчя, і вона починала голосно й сміливо говорити, здебільшого нісенітницю, почуваючи це, почуваючи,, що всі й тато це помічають, і червоніючи ще більше. Але в таких випадках тато й не помічав нісенітниці, він усе так сама палко, покахикуючи, з веселим захопленням дивився на неї. Я помітив, що напади песміливости, хоч і находили на Є;вдокік> Василівну без ніякої причини, іноді йшли зразу після того, як при татові згадували якунебудь молоду й гарну жінку. Часті переходи від задумливости до тієї чудної, ніякової веселости,, що про неї я вже казав, повторювання улюблених татових слів і зворотів, продовжування з іншими розмов, що їх почала вона З татом,—все це, якби дійовою особою був не мій батько і я був трохи доросліший, пояснило б мені стосунки тата й (~вдокії Василівни, але я нічого не підозрював, навіть і тоді, коли при мені тато, одержавши листа від Петра Васильовича, дуже був збентежений ним і до кінця серпня перестав їздити до Є;піфа-нових.
Наприкінці серпня тато знов почав їздити до сусідів і за день до нашого (мого й Володиного) від'їзду до Москви сповістив нас, що він жениться з 6|вдокією Василівною єпіфановою.
XXXV. ЯК МИ ПРИЙНЯЛИ цю ЗВІСТКУ
Напередодні цього офіційного повідомлення всі в домі вже знали й різно думали про це. Мімі не виходила цілий день із своєї кімнати й плакала. Катруся сиділа з нею й вийшла тільки на обід, з якимось ображеним виразом на обличчі, що його вона, звичайно, запозичила в своєї матері; Любочка, навпаки, була дуже весела й говорила за обідом, що вона знає чудовий секрет, якого, проте, вона нікому не розкаже.
— Нічого чудового немає в твоєму секреті,—сказав Володя, не пристаючи на її радість: — коли б ти могла думати про щонебудь серйозно, ти б зрозуміла, що це, навпаки, дуже погано.
Любочка здивовано, пильно подивилась па нього й замовкла.
По обіді*Володя хотів був узяти мене за руку, але, злякавшись, мабуть, що це скидатиметься на ніжність, тільки торкнув мене за лікоть і кивнув у залю.
— Ти знаєш, про який секрет говорила Любочка? — сказав він мені, переконавшись, що ми були самі.
Ми мало говорили з Володею сам-на-сам і про щонебудь серйозне,—отож, коли це траплялось, ми відчували обоє якусь ніяковість і в очах у нас починали "миготіти метелики", як говорив Володя; але тепер, побачивши збентеження в моїх очах, він пильно й серйозно дивився на мене, ніби говорив: "тут нема чого бентежитись, адже ми брати й повинні порадитись між собою у важливій родинній справі".