А що вціліло від пожежі, понищила гусінь. Смереки й сосни стояли голі, мов листяні дерева восени, а на березах теліпалося поїдене, вистріпане листя, самі хвостики й жилки.
Пригніченим людям було про що поговорити. Багато хто пам'ятав важкі тисяча вісімсот восьмий і дев'ятий роки, а також холодну зиму тисяча вісімсот дванадцятого, коли навіть горобці замерзали. Їм був знайомий голод, вони бачили не раз його понуре обличчя. Знали вони, як пекти хліб з кори й привчати корів їсти мох.
Якась жінка спробувала пекти хліб з брусниць та ячного борошна. Вона давала людям куштувати його й пишалася своєю винахідливістю.
Але всіх непокоїла одна думка, вона світилася в кожного з очей, рвалася кожному на вуста: "Кого ж, господи, шукає твоя рука? О суворий боже, хто пожалів тобі молитов і добрих вчинків, що ти відбираєш нам убогий хліб?"
Хтось із понурого гуртка, що саме перейшов міст через протоку й плентався на пагорби Брубю, на хвилю спинився біля доріжки, що вела до оселі скупого священика з Брубю. Тоді взяв з землі тріску, шпурнув на стежку й сказав:
— Сухі, мов ця тріска, були його молитви нашому господові.
Чоловік, що йшов з ним поряд, і собі спинився, теж підняв суху гіллячку й докинув до тріски.
— Такий священик ліпшої пожертви не вартий, — сказав він.
Третій додав:
— Він сам як посуха. Тріски й солома — оце й усе, що ми від нього маємо.
Четвертий сказав:
— Віддаймо йому те, що дістали від нього.
А п'ятий:
— На вічний сором я кидаю йому цю гілляку. Нехай і він так зів'яне й висохне, як вона!
— Хай їсть сушник, коли покликав на нас посуху, — проказав шостий.
Задні бачили й чули, що роблять і кажуть передні. Вони тепер знайшли відповідь на своє запитання.
— Хай має те, що заробив, бо то він стягнув на нас посуху! — чулося в гурті.
Кожен спинявся, виголошував свій присуд, докидав гіллячку і йшов далі.
Невдовзі біля доріжки, що вела до церковного будинку, виросла купа трісок, гілля й соломи на ганьбу священикові з Брубю.
Така була людська помста.
Ніхто не підняв на нього руки, не сказав лихого слова. Але охоплені розпачем серця відчули якусь полегкість, кинувши на купу суху гілку. Люди не мстилися самі. Тільки показували справедливому богові винного.
— Коли ми вчинили щось не гаразд, то це його вина. Зглянься на нас, боже, нехай він сам страждає! Ми кладемо на нього тавро ганьби і безчестя. Ми не такі, як він.
Відтоді повелося, що кожен перехожий кидав суху гіллячку на ту купу й думав собі: "Хай бачать люди, що я відвертаюсь від того, хто стягнув на нас гнів господній".
Старий скнара скоро завважив. купу край доріжки. Він звелів її забрати. Дехто казав, що він тим гіллям палив у кухні. Але другого дня на тому самому місці виросла нова купа, і тільки-но її прибрали, люди накидали нову.
Сухе гілля звинувачувало священика: "Ганьба йому, ганьба священикові з Брубю!"
Стояли сухі, гарячі дні. Над околицею висіло важке, насичене димом і згарою повітря, мов гнітючий розпач. Думки плуталися в запамороченому мозку. Священик здавався демоном посухи. Люди вірили, що той скнара сидить на сторожі небесних джерел.
Сам священик Швидко збагнув, що про нього думають. Зрозумів, що люди його вважають за причину свого лиха: мовляв, то з гніву на нього бог висушив землю. Залога корабля, що опинився в скруті серед пустельного моря, кинули жереб, і йому випало стрибати за облавок. Він спершу сміявся з них і з їхньої купи хмизу, але за тиждень перестав сміятися. Що за дивацтво! Чим могла йому зашкодити купа хмизу? Він зрозумів, що люди дали волю своїй багаторічній ненависті до нього. Ну то й що? Він звик, що його не любили.
І не став лагідніший. Після гостини старої панни він, може, й хотів би стати кращий, але тепер не міг. Не бажав, щоб хтось силував його до цього.
Та потім купа хмизу почала гнітити його. Він весь час думав про неї; віра загалу вкоренилася і в. нього. Те нагромадження сушнику видавалося йому найстрашнішим свідченням його вини. Він стежив за купою, рахував гіллячки, що назбирувалися за день. Він не міг думати ці про що інше. Купа перемогла його.
З кожним днем священик вірив дедалі більше, що люди мають слушність. За кілька тижнів він геть змарнів і постарівся. Його мучило сумління, опали всілякі недуги. І все те він пов'язував з купою хмизу. Йому здавалося, що муки сумління стихли б і недуги минулися, якби лише купа перестала рости.
Дійшло до того, що він цілими днями сидів при дорозі й пильнував купи. Але люди були немилосердні, щоночі до неї докидали кілька нових гіллячок.
Якось тією дорогою їде Єста Берлінг і бачить священика з Брубю. Змарнілий, постарілий, він сидить при дорозі, перебирає гіллячки й складає їх рядком у купки, грається ними, як дитина, Єсті стає шкода його.
— Що ви робите, панотче? — питає він і моторно зіскакує з повоза.
— Та сиджу й перебираю гілля. Власне, нічого не роблю.
— Ідіть додому, не сидіть у пилюці.
— Мені тут краще.
Єста, Берлінг сідає коло нього.
— Нелегко бути священиком, — за хвилю озивається він.
— Тут, у долині, де є люди, ще нічого, — відповідає священик. — Гірше в горах.
Єста добре розуміє, що означають його слова. Він знає парафії північного Вермланду, де священикові часом навіть немає де мешкати, великі лісові простори, де живуть фінни в курних халупах, убогі землі, де на милю припадає кілька садиб і де священик — єдина освічена людина на цілу парафію. Священик з Брубю пробув у такій парафії понад двадцять років.
— Якраз туди нас і посилають замолоду, — каже Єста. — Але там ніхто не годен витримати. І нема на що сподіватися. Не один там пропав.
— Авжеж, — погоджується священик з Брубю. — Самота нищить людину.
— Приїздиш туди бадьорий, запальний, — провадить далі Єста. — Вчиш, нагадуєш, надієшся, що все буде гаразд, що скоро люди ступлять на кращу стежку.
— Саме так.
— Але швидко помічаєш, що слово не помагає. На заваді стоять злидні. Злидні не дають людям стати кращими.
— Так, злидні, — впадає йому в слово священик. — Злидні зруйнували моє життя.
— Молодий священик, — мовить Єста, — прибуває туди вбогий, як і всі, і каже пиякові: "Не пий!"
— А той відповідає йому, — докінчує священик: — "Дайте мені щось краще за горілку! Горілка гріє взимку і студить влітку. Горілка — це тепла хата і м'яка постіль. Дайте мені все це, і я кину пити!"
— Злодієві він каже, — веде своєї Єста: — "Не крадь", а лихому: "Не бий дружини", а забобонному: "Вір тільки в бога, а не в сатану і в тролів". Але злодій відповідає: "Дайте мені хліба!", лихий просить: "Зробіть нас багатими, і ми не будемо сваритись!", а забобонний каже: "Навчіть мене чогось кращого!" Та хто годен допомогти їм без грошей?
— Це правда, щира правда! — вигукує старий. — Вони вірили в бога, але ще більше в диявола, а найперше в гірських тролів і домовиків. Усе зерно вони переганяли на горілку, і злидням не видно було кінця. В їхніх сірих халупах панувала недоля. Ненастанні турботи робили жінок сварливими, а колотнеча штовхала чоловіків до горілки. Вони не дбали про поле й про худобу, боялися пана і дурили священика. І що можна було з ними зробити? Проповідей вони не розуміли. А в те, чого я хотів їх навчити, не вірили. І не було з ким порадитись, не було кому підтримати мене.
— Є такі, що вистояли, — каже Єста. — Господь зласкавився над ними, і вони вернулися звідти незламані. Їм стало снаги витримати самоту, вбогість і безнадію. Вони зробили ту крихту добра, яку змогли, і не впали в розпуку. Такі люди завше були, та й нині ще є. Для мене вони герої, і я шануватиму їх, поки й віку мого. Бо сам. я не зміг витримати.
— І я не зміг, — додає священик.
— І ось тамтешній священик міркує собі, — задумливо каже Єста, — що треба стати багатим, дуже багатим. Адже вбогий не годен побороти зла. І він починає складати гроші.
— Якщо він не складатиме грошей, то стане пияком, бачивши навколо стільки горя, — зауважує старий.
— Або отупіє, зледачіє і змарнує всю свою силу. Небезпечно туди їхати тому, хто не народився там.
— Він мусить запектися, щоб складати гроші. Спершу він тільки вдає жорстокого, а потім звикає.
— Авжеж, мусить бути нещадний до себе й до інших, — мовить далі Єста, — Ощадити важко. Доводиться терпіти зненависть і зневагу, мерзнути, голодувати й озвіряти своє серце. І він майже забуває, нащо почав складати гроші.
Священик несміливо позирає на Єсту. Може, той з нього глузує? Але Єста говорить щиро, схвильовано, ніби про себе самого.
— Отак вийшло й зі мною, — тихо признається старий.
— Але бог береже його, — каже Єста. — Коли священик наскладає вже доволі грошей, бог збудить у ньому давні мрії. Дасть священикові знак, що він потрібен людям.
— А як священик не послухає того знаку, Єсто?
— Він не може опертися божій волі, — каже Єста й радісно всміхається. — Його звабить думка про теплі хати, що їх він допоможе збудувати вбогим.
Священик зиркає на хмиз, який він порозкладав на маленькі купки. Що довше він розмовляє з Єстою, то дужче переконується, що той має слушність. Він завжди гадав, що колись, як наскладає багато грошей, робитиме людям добро. Він учепився в цю думку. Звичайно, він мав такий намір!
— То чому ж священик не будує хат? — врешті питає він несміливо.
— Соромиться. Не одне тоді подумає, що він не з власної волі так чинить, а тому, що боїться людей.
— Авжеж, він не любить, щоб хтось його силував до чогось.
— То можна допомагати потай. Цього року дуже багатьом потрібна допомога. Нехай знайде когось, хто розподілятиме його дарунки. Тепер я все бачу ясно, як на долоні, — додає Єста, й очі йому сяють. — Цього року тисячі людей одержать хліб від того, кого вони проклинають.
— Так і буде, Єсто.
І цих двоє людей, що так мало досягли на тій ниві, яку собі вибрали, тепер ніби сп'яніли. Їх заполонила давня мрія — слугувати богові й людям. Вони впиваються своїми майбутніми доброчинствами. Єста має стати священикові помічником.
— Найперше треба добути хліба, — каже священик.
— А тоді вчителів. Навчимо людей обробляти поля й доглядати худобу.
— Прокладемо гостинець і збудуємо нове село.
— Спорудимо греблю за водоспадом коло Берги і з'єднаємо Левен з Венерном.
— Багатство, сховане в наших лісах, даватиме вдвічі більшу користь, коли ми матимемо вільний доступ до моря.
— І весь люд буде благословляти вас! — вигукує Єста.
Священик зводить погляд.