Будьте певні, я не дозволю собі зловжити вашим терпінням і уважністю. Я зловжив би їх, якби, наперед не розповівши вашому дядьку всієї правди, зажадав, щоб він пройнявся до мене довірою. Та крім вас я не маю інших друзів і знайомих, і навряд чи матиму навіть заради вас.
— Я завжди хотів, щоб ви дозволили мені бути вам справжнім другом, містере Турбот, — сказав Уолтер. — Дуже хотів, як ви знаєте, але ніколи так не хотів цього, як зараз, коли нам треба розлучатися.
— Годі й того, що ви були другом мого серця, — відповів той, — і коли я найбільше уникав вас, то душею був найближче до вас, душею був з вами. Прощайте, Уолтере.
— Прощайте, містере Турбот. Нехай боронить вас бог, сер, — щиро й схвильовано мовив Уолтер.
— Якщо ви, повернувшись, не побачите мене в моєму закутку, — сказав той, затримуючи його руку, — і хтось вам скаже, де моя могила, — навідайтесь туди. Подумайте собі, що й я міг бути такий же чесний та щасливий, як ви. А я хотів би, коли проб'є мій час, відійти з думкою, що хтось — такий, як колишній я, — навідається до мене на могилу, пожаліє мене і простить! Прощайте, Уолтере!
Постать його, немов тінь, ковзнула на залиту сонцем вулицю, таку веселу та пишну цього літнього поранку, і повільно побрела геть.
Безжальний хронометр оповістив нарешті, що Уолтерові пора вже покидати дерев'яного мічмана, і ось усі троє — небіж, дядько і капітан — подалися в кебі до пристані, звідки пароплавом, униз по ріці, мали дістатися бухти, назву якої капітан вимовив так, що для вух неморяків вона залишилася незбагненною загадкою. У бухті, куди нічним припливом занесло їхній корабель, їх взяли на абордаж галасливі моряки, серед яких був і неохайний циклоп, капітанів знайомий, — дарма що одноокий, він угледів капітана ще милі за півтори, і всі ці півтори милі обмінювався з ним якимись незрозумілими риками. Ставши законною здобиччю цього чолов'яги, що страшенно хрипів і потребував бритви для гоління, вони опинилися на "Синові та Спадкоємцеві". А на "Синові та Спадкоємцеві" панував розгардіяш: на мокрій палубі валялися засмальцьовані вітрила, чоловіки в червоних сорочках босоніж бігали туди-сюди, перечіпляючись об розкручені линви, скрізь на проході здіймались бочки, і, посеред всього цього стовпища — чорношкірий кок у чорному камбузі, засипаний по самі очі городиною і сліпий від диму.
Капітан тут же затягнув Уолтера в куток і з неабияким зусиллям, — аж побагровів, — видобув свій величезний срібний годинник, котрий так тісно сидів у кишені, що вилетів звідти, наче чіп із барила.
— Уол-ре, — сказав капітан, даючи йому годинник і міцно тиснучи руку, — дарую на прощання, хлопче. Перекрути його щодня на півгодини назад уранці і на чверть години наперед увечері, і матимеш річ, якій ціни нема.
— Та що ви, капітане Катле! — скрикнув Уолтер, переймаючи капітана, бо той уже тікав. — Благаю, заберіть назад. У мене вже є один.
— Тоді, Уол-ре, — мовив капітан, зненацька пірнаючи в другу кишеню й витягаючи звідти дві чайні ложечки й щипці для цукру, що ними він завбачливо озброївся про такий випадок, — візьми натомість цей дріб'язок.
— Ні, ні, що ви, справді! — відмовлявся Уолтер. — Дякую тисячу разів. Тільки не викидайте, капітане Катле! — Бо капітан ладнався викинути їх за борт. — Вони вам потрібніш ніж мені. Краще подаруйте мені ваш ціпок. Я не раз накидав на нього оком. Ну, ось! Прощайте, капітане Катле! Доглядайте мого дядька. Дядю Соле, нехай помагає вам бог!
У загальній метушні він згубив їх з очей, а коли віднайшов, обоє вже покинули корабель. Вибігши на корму, Уолтер побачив, що дядько сидить у човні похнюпившись, а капітан Катл поплескує його по спині великим срібним годинником (що, мабуть, було дуже боляче), бадьоро вимахуючи чайними ложечками та щипцями для цукру. Вздрівши Уолтера, капітан Катл упустив своє добро на дно човна, миттю забувши про його існування, зірвав з голови капелюха і щосили загукав до Уолтера. На сонці його лискучий капелюх аж засяяв, і капітан махав ним, аж доки зник з очей. Метушня на кораблі, що й так швидко наростала, сягла апогею; під прощальні вигуки відчалило ще двоє чи троє човнів; перед очима Уолтера, напнуті ходовим вітром, розгорнулися блискучі, тугі вітрила; під носом корабля заіскрила вода, і "Син та Спадкоємець" рушив у путь весело та бадьоро, як і всі інші сини та спадкоємці, що вирушали в далекі світи.
Щодня старий Сол і капітан Катл вели обрахунок його курсу і, розстеливши карту на круглому столі у маленькій вітальні, позначали на ній пройдений кораблем шлях. Увечері, коли, старий Сол, такий самотній, вибирався на своє горище, де інколи стріляло, як з гармат, він стежив за зорями, прислухався до вітру й пильнував довше, ніж мав би, коли б йому довелося відбувати вахту на кораблі. А остання пляшка старої мадери, що й собі попопла-вала колись, зазираючи в очі небезпекам, мовчки лежала в льосі під шаром пороху та павутиння, і поки що ніхто її не турбував.
Розділ двадцятий
МІСТЕР ДОМБІ ЇДЕ ПОДОРОЖУВАТИ
— Містере Домбі, сер, — сказав майор Бегсток, — Джой Б. загалом не сентиментальний чоловік, бо вдача в Джозефа крутенька. Та і в Джо є почуття, сер, і коли їх розбурхають… під усі чорти, містере Домбі! — раптом розлютився майор, — це вже слабкість, сер, і я їй не піддамся!
У таких словах виливав душу майор Бегсток, вітаючи містера Домбі на горішній площадці сходів у своїй оселі на Принцесиному майдані. Перед їхньою спільною поїздкою містер Домбі зайшов до майора поснідати, і безталанний тубілець уже зазнав стільки лиха через гарячі булочки, що життя, ускладнене ще й питанням варених яєць, здавалось йому нестерпно важким.
— Не личить старому солдатові Бегстокового гарту, — трохи зм'якнувши, додав майор, — здаватись на волю своїх почуттів, але… під усі чорти, сер! — скрикнув він у новому нападі люті, — я співчуваю вам!
Багрове лице майора ще більше побагровіло, а рачачі очі і зовсім вилізли йому на лоба, коли, він ручкався — і містером Домбі, надаючи цьому мирному ритуалові такого войовничого характеру, ніби мав тут же вступити з ним у боксерський поєдинок на приз у тисячу фунтів стерлінгів і звання чемпіона Англії. Крутячи головою на всі боки й пирхаючи, як кінь, майор повів свого гостя до вітальні і там, приборкавши нарешті свої почуття, звернувся до нього щиро та невимушено, як і належить товаришеві в мандрівці.
— Домбі, — мовив майор, — я радий цій зустрічі. Я пишаюся нею, Домбі. Небагато знайдеться в Європі людей, кому Джей Бегсток сказав би таке, бо Джош — чоловік простий до брутальності, сер: така вже в нього натура; але Джой. Б. пишається зустріччю з вами, Домбі.
— Ви надзвичайно люб'язні, майоре, — відказав містер Домбі.
— Ні, сер, — запротестував майор, — анітрохи. Не така в мене вдача. Якби Джой мав таку вдачу, то нині був би цей Джо генерал-лейтенант сер Джозеф Бегсток, кавалер ордена Лазні вищого ступеня й приймав би він вас у зовсім іншому кварталі Лондона. Я бачу, ви ще не знаєте старого-Джо, сер. Але ця зустріч незвичайна, і я маю чим пишатися. Богом свідчуся, сер, — запевнив майор, — це велика честь для мене!
Містеру Домбі, що знав ціну собі й своїм грошам, подумалось, що майор каже правду, і тому він не став заперечувати. Однак те, що майор інстинктивно збагнув цю правду й отак прямо визнав її, — це було дуже приємно. Це підтверджувало, — якщо таке підтвердження було потрібне, — що містер Домбі не помилився в майорові. Це свідчило, що вплив його не обмежувався його діловою сферою і що майор — офіцер і джентльмен — відчував і визнавав той вплив не менше, ніж швейцар Королівської біржі.
І якщо усвідомлювати це було завжди приємно, то тепер і поготів, — тепер, коли містер Домбі особливо виразно бачив, яка безсила його воля, які хисткі його надії й нікчемне його багатство. "Що може зробити воно, те багатство?" — питався якось Поль. Інколи, обмірковуючи це дитяче питання, містер Домбі починав і сам вагатися. І справді: що може воно зробити? Що воно зробило?
Та то були поодинокі думки, що зароджувались глупої ночі в понурій самотині та мороці його кабінету, і пиха його легко знаходила тисячі доказів для самоутвердження, — таких же невідпорних і переконливих, як і майорові слова. Не маючи друзів, містер Домбі потягнувся душею до майора. Не можна сказати, щоб то було особливо тепле почуття, але душа його трохи відтанула. Майор зайняв у ній певне місце — щоправда, незначне — ще тоді, на морському узбережжі. Він був світською людиною й мав деякі непогані знайомства. Він багато балакав, розповідав анекдоти, і містер Домбі ставився до нього як до людини гострого розуму, що вміє блиснути у товаристві, і, на щастя, позбавлена такої підступної риси, як бідність, котра здебільшого вадить усім гострим розумам. Суспільне становище майора було, безперечно, солідне. І взагалі майор був вигідний компаньйон, бо добре знався на розвагах та всіх отих закладах, де вони збиралися побувати, та й тримався він з такою собі джентльменською безпосередністю, що цілком непогано узгоджувалася з його власним діловим характером, анітрохи не конкуруючи з ним. Можливо, містер Домбі й гадав, що майор, який в силу свого покликання звик легковажити ту безжальну руку, що недавно пустила за вітром його — Домбі — сподівання, зможе прищепити і йому дещо із своєї корисної філософії та розвіяти його малодушні жалі. Але коли містер Домбі й мав таку думку, то ховався з нею від себе самого, і вона, непомічена, лежала десь на споді його душі.
— Де ж той негідник? — гукнув майор, гнівно блискаючи очима по кімнаті..
Тубілець, що не мав певного імені й озивався на кожен лайливий епітет, миттю з'явився на порозі, але ближче підійти не наважився.
— Ну, мерзотнику, а де ж сніданок? — спитав жовчний майор.
Чорношкірий щез у пошуках сніданку, і незабаром знову почулися його кроки на сходах — бідолага так сильно тремтів, що тарелі на таці не просто дзеленькали в такт його крокам, а цокотіли безперестанку.
— Домбі, — мовив майор, зиркаючи на тубільця, що лаштував сніданок, і заохочуючи його грізним помахом кулака, коли той не так поклав ложку, — ось смаженина з перцем, ось пряний паштет, підлива з нирками й таке інше. Сідайте, будь ласка. Старий Джо, як бачите, може почастувати вас тільки похідним харчем.
— Чудовий харч, майоре, — відповів гість, і не тільки з чемності, бо майор любив подбати про себе і жирного м'ясива споживав більше, ніж годилось би, — саме ця обставина, на думку лікарів, і дозволила йому викохати таке огрядне й дебеле тіло.
— Ви дивились на вікна навпроти, сер, — зауважив майор. — Що, помітили нашу приятельку?
— Тобто міс Токс? — здогадався містер Домбі.