Тільки ворухніть пальцем — і я вдарю коня острогами! Підлий негідник! Хоч який ти боягуз, а таки вбив би мене... я побачила це в твоїх очах. Та ми помінялись ролями, і тепер...
Здивована тим, що Діас не озивається, вона замовкла й, не попускаючи ласо, придивилась пильніше до поваленого ворога.
Той лежав на землі, спійманий у зашморг, непорушний і німий, мов колода. Впавши з коня, він утратив і мову, й свідомість і був зовсім як мертвий. Кінь його забіг у зарості й час від часу голосно іржав.
— Пресвята Діво! Невже я вбила його? — вигукнула донья Ісідора, осаджуючи свого коня назад, але не повертаючи, ладна в будь-яку мить поскакати геть.— Бог мені свідок, я не хотіла цього, хоч цілком мала право й на таке — адже він намірявся вбити мене! Чи він справді мертвий, чи тільки прикидається, щоб заманити мене ближче? Ет, лишімо це на розсуд інших. Головне, що я можу спокійно їхати собі додому — тепер він не дожене мене. А потім пришлю сюди когось із гасієнди, і його розв'яжуть. Бувайте, доне Мігелю Діасе! До побачення!
З цими словами, які свідчили, що її не гризе сумління за той вчинок, молода мексиканка витягла з-за корсажа невеличкий гострий кинджал і перерізала мотузку біля самого сідла, а тоді вдарила коня острогами й помчала геть, залишивши Діаса лежати посеред галявини зв'язаного й непритомного. [275]
Розділ XLIX ЛАСО РОЗВ'ЯЗАНО
Сполоханий орел з криком зривається з великої всохлої тополі й шугає вгору. Його зігнали гучні сердиті голоси, і він летить подивитись, що там скоїлося.
Один помах могутніх крил — і птах уже над галявиною серед заростей. Ширяючи' у високості й пильно вдивляючись униз, він бачить і всю ту галявину, і навколишні чагарі. На галявині перед ним постає картина, яка, напевне, тішить його око: там лежить крижем якийсь чоловік, непорушний і, мабуть, мертвий, а навколо з іржанням бігає, осідланий кінь. У заростях орел бачить двох самотніх вершниць. Одна, простоволоса, з розмаяними на вітрі косами, сидячи по-чоловічому на дужому коні, гінким чвалом скаче геть від галявини. Друга, на плямистому мустангу, в жіночому сідлі, належно вдягнена і в капелюшку, їде з протилежного боку в напрямі галявини, і хоч скаче вона не так швидко, проте на вигляд не менш збуджена.
Отаку картину бачить орел в високості.
Обидві ті вершниці нам знайомі. Перша, котра скаче геть>— Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос; друга, що під'їздить до галявини,— Луїза Пойндекстер.
Чому перша їде звідти, ми вже знаємо. Лишається з'ясувати, навіщо простує туди друга.
Після розмови із Зебом Стампом молода креолка повернулася до своєї кімнати і, ставши на коліна перед різьбленою постаттю мадонни, звернулася до неї з молитвою. Як і всі креоли, вона була католичка й щиро вірила в заступництво небесних сил. Дивна й сумна була її молитва: дівчина молилася за людину, яку вважали вбивцею її брата.
Сама вона й на мить не припускала, що Моріс Джеральд міг вчинити такий жахливий злочин. То була просто неймовірна річ. Якби в Луїзи виникла хоч найменша підозра, її серце не витримало б.
Вона прохала для нього не прощення, а заступництва. Благала святу Діву оборонити його від ворогів, що ними були її ж таки друзі.
Ту скорботну молитву, пошепки звернену до неба, раз по раз уривали тяжкі ридання. Луїза дуже любила брата й гірко тужила за ним, але її туга не могла [276] заглушити іншого почуття, сильнішого за кровні узи. Оплакуючи загибель брата, дівчина молилася за порятунок коханого.
Коли вона підвелася з колін, погляд її мимохідь упав на лук, що допомагав їм з Морісом так хитромудро листуватися.
"О, якби мені й тепер послати стрілу, щоб попередити його про небезпеку! Хто знав, чи випаде мені ще коли взяти в руки свій лук!"
Ця думка потягла за собою іншу: чи не лишилося якихось слідів їхнього таємничого листування там, звідки вона посилала свої записки?
Згадала дівчина й про те, що останнього разу Моріс подався через річку вплав, а не переправився в човні, якого вона потім мала перетягти назад своїм ласо. Отож його ласо, напевне, так і лишилося в човні!
Напередодні, вражена горем, вона й не подумала про це. А тим часом ласо могло стати доказом їхніх нічних побачень, що про них, як гадала Луїза, знали тільки вони удвох і той, хто тепер назавжди замовк.
Сонце вже підбилося над обрієм, і його яскраве проміння лилось до кімнати крізь засклені двері. Дівчина відчинила їх і переступила поріг, наміряючись піти до човна. Та на веранді вона спинилася, почувши голоси, що долинали згори.
Розмовляли двоє: її покоївка Флорінда та чорношкірий кучер. Поки господаря не було вдома, вони піднялись на асотею подихати повітрям.
Унизу чути було кожне їхнє слово, хоч молода господиня й не думала слухати їх зумисне. Тільки почувши знайоме ім'я, вона зацікавилась їхньою балачкою.
— Того молодика звуть Джеральд. Моріс Дже-ральд — отаке його ім'я. Кажуть, він ірландець, та коли це правда, то він аніскілечки не схожий на тих ірландців, що роблять у Новому Орлеані. Го-го! Як на мене, він дужче скидається на джентльмена-плантато-ра, ось на кого!
— Виходить, Плутоне, ти не віриш, що то він убив панича Генрі?
— Чого б то я мав вірити такій дурниці! Го-го! Щоб він убив панича Генрі! Це однаково якби я його вбив... Милий Боже! Ото недурно кажуть: про вовка річ, а він навстріч! Го-го! Ти поглянь, Флоріндо, це ж таки той, про кого ми говоримо. Онде, бачиш?
— Де? [278]
— Та онде ж, за річкою. Бачиш — чоловік на коні. Ото і є Моріс Джеральд, той самий, котрого ми стріли тоді в чорній прерії. А потім він подарував панночці Лу плямисту кобилицю. Оце ж його вони всі тепер шукають. Го-го! Шукають, та не там, де треба. У прерії вони його сьогодні не знайдуть.
— А ти не радий з цього, Плутоне? Я ось певна, що він не винен. Такий хоробрий та гожий молодий джентльмен! Та він ніколи цього не...
Молода господиня не стала слухати далі. Вона швидко повернулася в дім і рушила на асотею. Коли вона піднімалася сходами, серце її билося так лунко, що вона не чула власної ходи. їй дуже важко було не виказати свого хвилювання перед тими двома, що збудили його своєю розмовою.
— Що ви там побачили, що так галасуєте? — спитала вона, приховуючи свої почуття під удаваною суворістю.
— Го-го! Міс Луї, погляньте отуди! Молодий джентльмен!..
— Який ще молодий джентльмен?
— Та той, котрого поїхали шукати... Котрий...
— Я нікого не бачу.
— Го-го! Він саме заїхав за дерева. Отам, дивіться, отам! Бачите — чорний капелюх, оксамитова куртка із срібними ґудзиками... Оце ж і є той молодий джентльмен.
— Мабуть, ти все-таки помилився, паничу Плутоне. Тут багато хто так одягається. А той вершник надто далеко, щоб так напевне його впізнати, та взагалі його вже майже не видно... Ось що, Флоріндо, спускайся-но вниз і швиденько приготуй мені капелюшок і костюм. Я хочу проїхатися верхи. А ти, Плутоне, мерщій іди сідлай Луну, поки сонце ще не дуже високо. Отож покваптеся!
Коли слуги зникли на сходах, Луїза знов повернулася до парапету, тяжко дихаючи від збудження. Тепер, коли її ніхто не бачив, вона могла вільно видивлятися на прерію і зарості за річкою.
Та було вже пізно. Вершник зник з очей.
"Дуже схожий на нього, а все ж таки начебто не він. Ні, мабуть, не він. Якби то був він, чого б йому їхати туди?.."
Зненацька серце її болісно стислося. Вона пригадала, як одного разу вже запитувала себе про це. [279]
Лишатися на асотеї не було сенсу. І через десять хвилин Луїза уже в'їжджала в зарості за річкою, де зник той вершник у мексиканському вбранні.
Вона їхала швидко, пильно озираючи дорогу попе-реду.
Раптом, трохи не доїхавши до гребеня крутосхилу над Леоною, дівчина напнула поводи: вона почула оддалік чиїсь голоси.
Вона прислухалась. Розмовляли далеченько, і слів вона не розрізняла, проте дочула, що голосів два — чоловічий і жіночий.
Що то за чоловік? І що за жінка? На цю думку серце молодої креолки знову стислося.
Вона під'їхала ближче й знову спинилась і прислухалася.
Розмовляли по-іспанському. Та їй від того не полегшало. Саме цією мовою і говорив би Моріс Джеральд з Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос. Луїза теж знала її цілком досить, щоб зрозуміти зміст розмови, але вона стояла ще надто далеко, щоб розрізнити слова. Голоси звучали збуджено, так наче співрозмовники сварилися. Молоду креолку це анітрохи не засмутило.
Вона під'їхала ще ближче, знов напнула поводи й стала дослухатися.
Чоловічий голос більш не озивався. Говорила жінка, різко й твердо, ніби погрожуючи.
Потім на хвилю запала тиша, яку урвало швидке тупотіння кінських копит, а тоді все знов затихло і серед тієї тиші знов озвалася жінка: спершу голосно, погрозливим тоном, а далі тихіше, немов говорила сама до себе. А коли вона змовкла, знову затупотіли копита: скидалося на те, що один кінь швидко поскакав геть.
Ото було й усе, та ще крик орла, що, сполоханий тими сердитими голосами, злетів з дерева й тепер ширяв над галявиною.
Луїза добре знала ту галявину, що віднедавна стала для неї такою любою. Голоси долинали звідти. Востаннє дівчина спинилася зовсім близько від її краю і тепер не зважувалася рушити далі: боялася виявити гірку правду.
Аж ось вона поборола нерішучість і швидко виїхала на галявину.
Там бігав сюди-туди загнузданий і осідланий кінь, а посеред галявини нерухомо лежав чоловік із затисну-тими зашморгом ласо руками, з вигляду вже неживий. [280]
Поряд валялися сомбреро та серапе, але вочевидь не його.
Що б мала означати вся та картина?
Чоловік був одягнений у багатий костюм мексиканського ранчеро. Чапрак і збруя його коня теж були мексиканського виробу й видимо дорогі.
Коли молода креолка побачила все те, серце її радісно застрибало в грудях. Живий чи мертвий, але це був саме той чоловік, якого вона бачила з асотеї, і, певна річ, не Моріс Джеральд.
Вона від самого початку сумнівалась і не хотіла вірити, що то він, і ось тепер її сумнів підтвердився.
Луїза під'їхала ближче й подивилася на простертого долі чоловіка. Спинила погляд на обличчі,— той лежав горілиць,— і їй здалося, ніби вона вже десь його бачила, але пригадати напевне не могла.
Було очевидно, що він мексиканець. І не тільки з одягу, а й з обличчя, кожна риса якого свідчила про іспано-американське походження.
Загалом той чоловік на вигляд не справляв поганого враження.