Сам штетль зазнав прямої атаки нацистів не раніш як за дев'ять місяців — на самий Трохимів день. Проте, вже того першого дня води Броду билися в берег з таким шалом, начебто війна вже увійшла в них, вітер резонував у такт з вибуховою хвилею, а населення містечка тремтіло так, ніби розбомблені рубежі були витатуйовані на їхніх тілах. Від того часу — від 21:28 увечері 18 червня 1941 — все на світі пішло по-іншому.
Віспи з Ардишту повернули свої цигарки всередину ротів, ховаючи вогники, щоби їх не могли вистежити з повітря.
Цигани у своєму таборі позбивали всі намети, розібрали свої солом'яні будиночки й жили тепер на голій землі, немов який людський мох.
А в самому Трохимброді мешканців змагала якась дивна цікавість. Громадяни, котрі колись переторкали стільки речей, що було неможливо дізнатися, що на світі позостало справжнім, тепер сиділи на своїх руках. Діяльність замінила думка. Пам'ять. Кожному все про щось нагадувало, і спершу це навіть видавалося кумедним — наприклад, коли про останній день народження згадували від запаху погаслого сірника або відчуття першого поцілунку пригадувалося від дотику спітнілої долоні — але швидко від цього всі почали втрачати смак до справжнього життя. Пам'ять породжувала пам'ять, щоби породити пам'ять. Мешканці штетля стали заручниками тієї, багато разів розказаної їм, легенди про божевільного поміщика Соф'ювку, котрий заплутався в білій стрічці: користаючи з пам'яті, щоби пригадати пам'ять, вплівшись у потік спогадів, марно намагаючись пригадати, де початок події, а де її завершення.
Чоловіки намагалися вималювати схеми своїх спогадів (і самі схеми були спогадами про генеалогічні фамільні древа), щоби хоч якось дібрати в них сенсу. Вони хотіли, немов Тесей, вхопившись за одну нитку, вийти з лабіринту пам'яті, однак поринали в нього ще глибше, безнадійніше:
Жінкам було ще гірше. Оскільки вони не мали змоги ділитися одна з одною спалахами спогадів у синагозі або на робочих місцях, їм самотою доводилося чапіти над купами випраного одягу чи сковорідками для випічки. Ніхто не брався допомогти їм відшукати першопричини, нікого було спитати, як пов'язані зернята витиснутої малини з опіками від пари, або чому голоси дітей, котрі плюскаються в Броді, вибивають їм серця з грудей на долівку. Пам'ять, завдяки якій усі мали відчувати плин часу, перетворила час на діру, яку ще потрібно було заповнювати. Кожна секунда перетворювалася на дві сотні метрів, котрі належало пройти, а то й проповзти. А наступна година здавалася такою далекою, що її годі було побачити. Завтра маячіло аж десь на горизонті, і, щоби дістатися до нього, потрібен був, мабуть, цілий день.
Але найгірше доводилося дітям; попри те, що в них було не так багато спогадів, щоби на них полювати, спрага пригадування діймала їх не менше за всіх дорослих у містечку. їх обплутували навіть не їхні власні нитки, а нитки, натягнуті за них їхніми батьками та батьками їхніх батьків — кінці тих ниток ні до чого не були прив'язані, просто обплітали дітей, з'являючись із нікуди, з темряви.
Порівняно з активним забуванням, більш болючим може бути тільки інертне пригадування. Сафран лежав на ліжку й намагався вишикувати в лінійку всі спогади останніх сімнадцяти років, вибудувати з них якийсь узгоджений наратив, котрий можна було б зрозуміти чи за порядком його образів, чи за прозорістю їх символізму. Де ж поділася симетрія? Де розлами і тріщини? Яке було значення всього того, що сталося? Він народився, вже маючи кілька зубів, і тому мати перестала годувати його грудьми, і тому рука в нього не розвинулася, і тому жінки любили його, і тому він робив те, що робив, і тому, власне, він і був тим, ким був. Але ж чому він народився зубатим? І чому мати не могла просто зливати молоко для нього в пляшечку? І чому відмерла саме рука, а не нога? І чому всі закохувалися в ту мертву кінцівку? І чому він таки робив те, що робив? Чому він став тим, ким став?
Він не міг сконцентруватися. Любов виповзала з нього назовні, немов яка хвороба. У нього почалися запори, нудота, часті запаморочення. У воді на дні нового порцелянового унітазу він побачив лице, котре не міг упізнати: обвислі щоки з посивілою щетиною, мішки під очима (які, як він розсудив, уміщали всі сльози радості, котрі він не виплакав), потріскані, жирні губи.
Але ж це було зовсім не те обличчя, яке він бачив ще вчора вранці, коли заглядав у скляні очі Сонячного Годинника. Його старіння не було виклика'не якимось природнім процесом, ні — він став жертвою свого кохання, хоча тривало воно щойно одну добу. Він був ще хлопчиком і вже, водночас, не хлопчиком. Став чоловіком, але ще не був чоловіком. Завис десь між останнім цілунком своєї мами й першим цілунком, котрий судилося йому покласти на чоло своєї дитини у міжчассі війни, яка вже почалася, але ще тільки мала прийти.
Наступного ранку після першого бомбардування в міському театрі відбулися збори громади — перші від часу дебатів з приводу прокладання електричного освітлення — обговорювали, які ускладнення може нести війна, чиї шляхи, як виглядало, мали пролягти через Трохимбрід.
Рав Д.(тримаючи над головою шмат паперу). Я щойно прочитав листа від сина, котрий мужньо бореться на польському фронті; він пише, що нацисти чинять навкруг небачені звірства і що Трохимброду слід приготуватися до найгіршого. Він каже (заглянувши в папір, читаючи), нам варто негайно "вжити всіх можливих заходів".
Арі Ф. Та про що ви говорите! Нам варто перейти на бік нацистів! (Викрикуючи і крутячи пальцем біля скроні): це все українці — це вони втягнули нас у все це! Ви чули, що вони витворили у Львові? (Це нагадує мені моє народження [ви ж знаєте, я народився на підлозі в домі рабина (мій ніс дотепер пам'ятає запах плаценти впереміш з духом юдаїки [а в нього були найкращі, які я бачив, підсвічники (з Австрії [якщо я не помиляюся (або з Німеччини)])])])…
Рав Д.(спантеличений, жестами виказує своє спантеличення). Та про що ви говорите?
Арі Ф.(надзвичайно щиро спантеличений). Нічого не можу пригадати. Ці українці. Моє народження. Свічки. Я знаю, що мав на увазі щось важливе. З чого я почав?
І так було з кожним, хто починав говорити: їхній розум одразу ж поринав у спогади. Слова ставали потоками думок без початку й кінця і тонули ще до того, як досягали рятівних плотів суті, котру намагалися роз'яснити. І ніхто не міг згадати. Що хто мав на увазі і для чого, врешті-решт, мали слугувати всі ці слова.
Спершу вони перелякалися. Щодня відбувалися нові наради, передовиці з новинами (НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ НАЦИСТИ ЗНИЩИЛИ 8200 ОСІБ) відстежувалися з редакторською уважністю, креслилися і летіли зіжмаканими на сміття плани дій, величезні карти розкладалися на столах, неначе пацієнти, котрі чекають на дотик скальпеля. Але пізніше зустрічі стали відбуватися через день, далі через день після дня, що через день, а потім — раз на тиждень, ставши не стільки місцем креслення планів, скільки холостяцькими вечірками. І вистачило всього лиш два місяці без продовження бомбардувань, щоби більшість мешканців Трохимброда повикидали найдрібніші скалки страху, котрі загнала в їхні серця та найперша ніч.
Втім, вони не забули — просто призвичаїлися. Місце страху потроху заполонила пам'ять. Вони так напружено намагалися пригадати, що ж це вони, власне, намагаються пригадати, що страх війни врешті розсіювався. Спогади про власне народження, дитинство та визрівання заступали їм грім вибухів бомб.
Тож нічого не було зроблено. Ніхто не ухвалив жодних рішень. Ніхто не пакував торби і не полишав хати. Не копав траншей і не барикадував будівель. Не робили нічого. Чекали, як дурні, як дурні сиділи на власних руках, базікали, як дурні, про часи, коли Симон Д. витворяв кумедні фокуси зі сливами, — і годинами сміялися з цього, хоче ніхто не міг цього толком пригадати. Вони просто чекали на смерть, і ми не можемо їх у цьому звинувачувати, бо ми б робили те саме, і справді робимо те саме. Вони сміялися й жартували. Думали про свічки та дні народження й чекали на смерть, і ми їм мусимо пробачити. Вони загортали куплену в Менахема гігантську форель у свіжу газету (НАЦИСТИ НАБЛИЖАЮТЬСЯ ДО ЛУЦЬКА), складали телячу грудинку до плетених кошиків і мандрували на пікніки під привітні навіси дерев біля малих водоспадів на ріці.
Прикутий до ліжка своїм першим оргазмом, мій дід не зміг відвідати ті найперші фомадські збори. Зося поводилася з набагато більшою гідністю, можливо, тому, що в неї оргазму так і не було, а може, тому, що хоч їй і подобалося бути заміжньою та торкати Сафранову мертву руку, вона в нього ще не закохалася. Лише змінила забризкані сім'ям простирадла, зробила своєму чоловіку канапку й каву на сніданок, а на обід подала йому курча, котре залишилося від весільного бенкету.
Що сталося? — запитала вона, присівши на край ліжка. Я зробила щось не так? Ти не почуваєшся щасливим зі мною? Тоді мій дід пригадав, що вона все ще дитя: їй було лиш п'ятнадцять, та й то вона не виглядала на свої роки. Порівняно з ним, вона в житті ще нічого не зазнала. Тому нічого й не відчула.
І він сказав: Я щасливий.
Я можу заплести свої коси у хвостик, якщо ти вважаєш, що так мені буде краще.
Ти й так гарненька. Справді.
А минулої ночі. Я вдовольнила тебе? Я ще навчуся. Я певна, що зможу.
Ти чудова, — сказав він. Мені просто трохи недобре. Але то не через тебе. З тобою все гаразд.
Вона поцілувала його в губи і сказала: Я твоя дружина, — чи то для того, аби ще раз підтвердити свою шлюбну присягу, чи щоби нагадати собі про його існування.
Того ж вечора, коли у нього накопичилося достатньо сил, щоби самостійно вмитися й одягнутися, він удруге за два дні пішов до Сонячного Годинника. Сцена тепер виглядала зовсім по-іншому. Голо. Пусто. Без гойкання чоловічого хору. Містечкова площа, як і раніше, була вкрита мукою, хоча останній дощ змив її у заглибини між бруківкою, і тепер все довкруги вкривало не біле простирадло, а поплутана сітка. Більшість привітальних знамен вже зняли, проте деякі ще звішувалися з високих підвіконь.
О мій пра-пра-прадіду, — сказав дід, опустившись (із великими труднощами) на коліна. Здається, я проситиму не так уже й багато.
Якщо зважати, що ти ніколи не приходив, щоби поговорити зі мною, — сказав Сонячний Годинник (губи котрого не рухалися, як у черевомовця), — то воно й справді так.