Беруться лише за ті справи, які не виглядають небезпечними в згаданому сенсі, ретельно перевіряють себе перед допитами, і, якщо цього вимагає результат перевірки, в останню мить відмовляються од допиту. Підстраховують себе тим, що викликають того чи іншого прохача разів десять, перш ніж дійсно зайнятися його справою, домовляються про заміну з колегами, які не перебувають у курсі справи, а тому можуть краще провести допит, переносять час допиту на початок або на кінець ночі, уникаючи годин поміж тим. Таких і подібних засобів існує чимало, секретарі не дозволяють узяти себе голими руками, їхня здатність до самозахисту не поступається їхній вразливості.
К. заснув, хоча це не був справжній сон, він чув слова Бюрґеля краще, ніж перед тим, коли був смертельно втомлений. Кожне слово вдарялося йому у вуха, але свідомість, яка обтяжувала його, зникла, він відчув себе вільним, навіть Бюрґель більше не стримував його, К. лише час від часу тягнувся пальцями до Бюрґеля, щоб пересвідчитися, чи той нікуди не зник. К. ще не поринув до кінця в глибокий сон, а лише трохи занурився в нього. Ніхто не повинен був більше красти в нього цей сон. Йому здавалося, що цим він здобув важливу перемогу, і навіть знайшлося товариство, щоб відсвяткувати це, а потім він чи хтось інший підняв келих із шампанським на честь звитяги. І аби всі довідалися, про що саме йдеться, битву й перемогу ще раз повторили. Можливо, й не повторили, а лише почали, хоча святкувати стали вже наперед, адже результат був відомий. У цій битві К. переміг секретаря, оголеного, неначе статуя грецького бога. Поєдинок виглядав дуже кумедно, і К. тихо сміявся уві сні над тим, як секретар після випадів К. втрачав на мить свою гордовиту поставу, лякався і змушений був терміново скористатися простертою вгору рукою із зігнутим кулаком, щоб прикрити свою наготу, хоча щоразу його рух виявлявся запізнілим. Двобій тривав недовго. Крок за кроком, а це були дуже широкі кроки, К. просувався вперед. Чи був це взагалі поєдинок? На шляху переможця не виникало жодних серйозних перешкод, тільки час від часу попискував секретар. Цей грецький бог верещав, як дівчисько, яке лоскочуть. Урешті він зник, і К. залишився сам у великому приміщенні, готовий до бою. Він озирнувся, шукаючи супротивника, але довкола нікого не було, товариство теж розбіглося, тільки розбитий келих із-під шампанського лежав на землі. К. розтоптав його на дрібні друзки. Та уламки скла кололися, і вік злякано прокинувся. Його нудило, як немовля, яке розбудили. Попри це погляд на оголені груди Бюрґеля пригадав К. думку зі сну: "Ось він, твій грецький бог! Витягни його з-під перини".
– Але незважаючи на всі застережні заходи, – сказав Бюрґель, замислено піднявши обличчя до стелі, ніби подумки шукав приклади, але не міг знайти, – все-таки в прохачів завжди залишається можливість скористатися цією нічною слабкістю секретарів, вважатимемо, що це таки слабкість. Хоча подібна нагода трапляється надзвичайно рідко, можна навіть сказати, майже ніколи. І полягає вона в тому, що прохач з'являється посеред ночі без попередження про свій візит. Напевно, ви здивуєтеся, чому це трапляється так рідко, якщо справа настільки проста. Але ж ви не знаєте наших порядків. Хоча й вам уже, мабуть, упала в око неперервність нашої службової процедури. Ця неперервність полягає в тому, що кожен, хто має якусь офіційну справу, або мусить бути допитаний з тих чи інших міркувань, миттєво, без жодних зволікань, отримує запрошення на допит, ще до того, як він сам до кінця зорієнтується в справі, а часом ще й до того, як він про неї довідається. Першого разу його не допитуватимуть, принаймні переважно так буває, бо справа ще до кінця не з'ясована, але запрошення в нього вже є, отже, він не може прийти несподівано. Йому залишається хіба що прийти в інший час, але тоді його увагу звернуть на дату і годину, вказані в запрошенні. А коли він з'явиться вчасно, його швидше за все відправлять назад, із цим зараз уже не виникає проблем. Запрошення в руках прохача і відповідна позначка в документах – це сильні засоби захисту для секретаря, хоча й не завжди можна обмежитися тільки цим. Щоправда, це стосується тільки вповноваженого в справі секретаря, а всіх інших прохач може спокійно ощасливити несподіваним нічним візитом. Та навряд чи хтось таке робитиме, бо в цьому надто мало сенсу. По-перше, так можна сильно образити уповноваженого секретаря. Не тому, що секретарі заздрять одне одному в тій чи тій роботі, такого не буває. Кожен завантажений дуже важливими справами, в яких немає дрібниць, але в очах відвідувачів не повинно бути жодних суперечностей у питаннях компетентності. Багато хто вже програв справу через те, що звернувся до невповноваженого в справі чиновника, бо втратив надію добитися чогось у того, хто відповідає за його справу. Такі спроби приречені на поразку ще й через те, що секретар, який не перебуває в курсі справи і якого розбудили серед ночі, навіть якщо він готовий допомогти, може досягнути своїм втручанням не більше, ніж перший-ліпший адвокат. Або й іще менше, бо в нього просто немає жодної хвилі вільного часу для справ, за які він не відповідає, хоча загалом і міг би допомогти, бо краще орієнтується в потаємних правничих стежках, аніж уся адвокатська братія, разом узята. Тож хто б витрачав свої ночі на те, щоб марно відвідувати не-вповноважених секретарів, тим більше, що прохачі й без того цілком завантажені роботою, адже мусять, окрім своєї звичайної праці, приходити за всіма викликами і запрошеннями відповідних інстанцій. Хоча, ясна річ, вони "цілком завантажені роботою" тільки в сенсі прохачів, що аж ніяк не можна порівняти з тим, як "цілком завантажені роботою" секретарі.
К. посміхнувся і закивав, здається, тепер він усе зрозумів. Не те щоб його це хвилювало, а просто він був переконаний: уже за кілька хвилин він порине в глибокий сон, цього разу це буде сон без сновидінь, якому ніщо не зможе стати на заваді. Поміж уповноваженими секретарями, з одного боку, та невповноваженими, з другого, і перед натовпом цілком завантажених роботою прохачів він засне, і таким чином утече від усього. Він уже звик до тихого, задоволеного собою голосу Бюрґеля, і хоча той ніяк не міг приспати сам себе, але його голос уже не заважав К. і навіть хилив до сну. "Мели, млине, мели, – думав він. – Ти мелеш тільки для мене".
– Отже, – сказав Бюрґель, двома пальцями він бавився нижньою губою, його очі були широко розплющені, шия витягнута, так ніби після виснажливої мандрівки він нарешті наближався до прекрасної місцини. – У чому ж полягає вищезгадана рідкісна нагода прохача, якої майже не існує? Таємниця криється в циркулярах, що стосуються компетентності. Звичайно, не буває такого, та це й неможливо в такій величезній структурі, щоб за кожним окремим випадком був закріплений конкретний секретар. Справа виглядає так, що основними повноваженнями наділений хтось один, а багато інших мають співвідповідальність, хоча й значно меншу. Хто б міг самотужки, навіть якщо це надзвичайно працьовитий службовець, втримати на своєму письмовому столі всі численні документи, що стосуються якоїсь, нехай і найдрібнішої справи? Навіть те, що я сказав про основні повноваження, – це перебільшення. Хіба в кожній із часткових співвідповідальностей не прихована уся основна відповідальність? Хіба тут все вирішує не старанність, із якою чиновник береться до справи? І хіба така старанність не завжди однакова і не завжди проявляється з повною силою? Між секретарями існує чимало відмінностей, практично в усьому вони різні, але не в тому, що стосується ретельності. Жоден із них не може стримати себе, коли до нього звертаються з проханням допомогти, навіть якщо він лише дуже поверхово обізнаний зі справою. Але ззовні все повинно виглядати відповідно до приписів, тому перед прохачем постає один конкретний секретар, за якого потрібно триматися під час офіційного вирішення справи. Хоча він не обов'язково найбільш компетентний у справі, кандидатуру затверджує адміністрація відповідно до своїх актуальних потреб. Так виглядає ситуація. А тепер, пане землемір, уявіть собі ймовірність того, що прохач, незважаючи на описані вам раніше і загалом чималі перепони, все-таки зможе посеред ночі розбудити секретаря, який має певні повноваження в його справі. Ви не думали над такою можливістю? Я радо вам вірю. Немає сенсу думати над нею, бо такого майже ніколи не трапляється. Цей прохач мав би виглядати, як крихітне й неймовірно спритне зернятко ідеальної форми, якому рощастило пропхатися навіть крізь непроникно густе сито. Гадаєте, цього не може трапитися? Маєте рацію, справді не може. Але де гарантії, що однієї ночі цього й справді не станеться? І хоча серед моїх знайомих таких випадків іще не було, це мало про що свідчить, бо кількість моїх знайомих порівняно із тими масштабами, про які йдеться, досить обмежена. А крім того, немає певності, що секретар, який пережив щось подібне, зізнається в цьому, адже це, до певної міри, дуже особиста справа, яка, крім того, ще й торкається професійної етики. Та, в кожному разі, мій особистий досвід свідчить, що йдеться про дуже рідкісний випадок, відомий тільки з чуток і нічим не підтверджений, тому боятися його не варто. Навіть якби така історія з кимось і трапилася, то, на мою думку, можна зробити її формально безпечною, довівши, а це нескладно, що таких історій не буває. Отже, якщо людина ховається під ковдрою і боїться визирнути назовні зі страху перед таким випадком, то це хвороблива реакція. Але навіть якби така цілковита неймовірність раптом отримала реальні обриси, хіба це вже кінець усьому? Навпаки. Те, що тепер усе втрачено, – найнеймовірніша з усіх неймовірностей. Звичайно, коли прохач опиняється в тебе в кімнаті, це дуже погано. Так погано, що аж серце стискається. "Як довго ти зможеш опиратися?" – питаєш сам себе. Але насправді знаєш, що ніякого опору не буде. Ви повинні тільки правильно уявити собі ситуацію. У твоїй кімнаті сидить прохач, якого ти ніколи не бачив, але якого завжди сподівався, спрагло чекав, хоча й цілком справедливо вважав, що такого прохача не існує.