Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб'ємо його!
— Стривайте, панове! — сказав Д'Артаньян, витягаючи з-за пояса пістолети. — Ви, пробачайте, нікого не вб'єте.
— Гаразд, гаразд, — долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, — впустіть сюди цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб'є.
Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери.
На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну.
— Планше, — сказав Д'Артаньян, зводячи курки пістолетів, — я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битись!
— О Боже! — глухо пролунав голос Атоса. — Невже я чую голос Д'Артаньяна?
— Авжеж, — голосно відповів Д'Артаньян, — це я, мій друже.
— От і чудово! — зауважив Атос — Тепер ми покажемо цим заводіякам, як висаджувати двері.
Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, — як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл.
— Відійди, Д'Артаньяне, відійди! — гукнув Атос — Відійди, бо я зараз стрілятиму!
— Панове, — сказав Д'Артаньян, якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. — Панове, подумайте про своє становище! Стривай, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу й даремно підставляєте себе під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і мої справи. Зараз ви матимете своє вино, обіцяю вам.
— Якщо тільки воно тут залишилося, — долинув глузливий голос Атоса.
В корчмаря аж мороз поза спиною пішов.
— Чому це — якщо тільки воно тут залишилося? — прошепотів він.
— Залишилося, хай йому чорт! — сказав Д'Артаньян. — Заспокойтесь, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви.
— Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс.
— Залюбки.
І Д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет.
Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря.
— Тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, — ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте.
Англійці вклонились і пішли.
— Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, — гукнув Д'Артаньян, — і ви можете відчинити мені двері.
— Зачекайте хвилинку, — відповів Атос.
У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений.
За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч.
Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується.
— Ви поранені? — спитав Д'Артаньян.
— Ні! Просто я п'яний, як ніколи, тільки й того. Гей, хазяїне! Присягаюся Богом, мабуть, я випив не менше, ніж півтораста пляшок.
— Згляньтеся! — вигукнув корчмар. — Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.
— Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..
Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.
Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса[156]. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.
Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.
Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.
За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.
Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.
А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.
— Вина! — сказав Атос, побачивши корчмаря.
— Вина! — вигукнув приголомшений хазяїн. — Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!
— Дурниці! — мовив Атос — Ми навіть не впилися як слід.
— Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.
— Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.
— Вся моя олія пропала!
— Олія — чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти — адже ви його поранили.
— Всі мої ковбаси з'їдені.
— У вашому погребі сила щурів.
— Ви заплатите мені за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.
— Ну й негідник! — підводячись, сказав Атос.
Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.
Той позадкував і несподівано залився слізьми.
— Це навчить вас, — сказав Д'Артаньян, — шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.
— Бог! Скажіть краще — чорт!
— Мій любий друже, — вів далі Д'Артаньян, — якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.
— Панове, ну гаразд, я винен, — мовив переляканий корчмар, — але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.
— Оце зовсім інша розмова! — сказав Атос — Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче — поговоримо.
Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.
— Ближче, кажу тобі, не бійся, — провадив Атос — Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.
— Щира правда, ваша світлосте.
— В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?
— Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.
— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.
— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.
— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.
— Стривай, — обізвався Д'Артаньян до корчмаря, — куди ти подів Атосового коня?
— Він у стайні.
— Скільки він коштує?
— П'ятдесят пістолів, не більше.
— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.
— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос — Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?
— Я привів тобі іншого, — відповів Д'Артаньян.
— Іншого?
— Пречудового! — вигукнув хазяїн.
— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.
— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.
— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.
— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду. — Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.
— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, — докинув Д'Артаньян.
— А тепер, — сказав Атос, — поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.
Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.
Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.
— Чудово, — мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, — але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.
— На жаль, так, — відповів Д'Артаньян. — І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.
— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Що ж сталося? Розкажи мені.
— Потім, — відповів Д'Артаньян.
— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.
Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:
— Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. "Дрібниці" було його улюбленим слівцем.
— Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! — відповів Д'Артаньян. — В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається вельми непереконливим.
Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними.
— Авжеж, — мовив він так само спокійно, — я не кохав ніколи.
— Тож ви, кам'яне серце, маєте розуміти, що помиляєтесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем.
— Ніжне серце — розбите серце, — зауважив Атос.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що кохання — це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені, любий мій Д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона — програвайте завжди.
— Мені здавалося, що вона так мене кохає!
— Це вам тільки здавалося.
— О ні, вона й справді кохала мене.
— Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його.