Я спробував домогтися цього й зазнав поразки. А оскільки я не можу розповісти тобі все про своє життя, та ти однаково й не зрозумів би всього, змалюю тобі лише одну ситуацію, характерну для невдалої спроби. Боронитися від кепкування й ворожих вихваток, які щедро випадали на мою долю касталійця й слухняного студента на початку навчання в університеті, було ще не найтяжче. Тих кілька нових товаришів, яким моє навчання в елітарній школі здавалося особливою відзнакою і сенсацією, завдавали мені навіть ще більшого клопоту і ставили мене часом ще в гірше становище. Але найтяжче було те, що я не мав ніякої змоги жити в тому світі за касталійськими принципами. Спершу я цього майже не відчував. Я дотримувався правил, яких навчився тут, У вас, і мені ще довго здавалося, що вони чинні й там, що вони зміцнюють і захищають мене, підтримують у мені бадьорість і душевне здоров я, наснажують мене в моєму намірі самому, без нічиєї допомоги, прожити студентські роки по змозі в касталійському дусі, самостійно вгамовувати свою жадобу знань і не давати затягти себе університетській рутині, що хоче тільки одного: якомога швидше і якомога грунтовніше напхати студента спеціальними знаннями, з допомогою яких він зможе заробляти собі на хліб, і задушити в ньому всяке прагнення до волі й універсальності. Але щит, який дала мені Касталія, виявився небезпечним і ненадійним, бо я ж зовсім не збирався покірно, як пустельник, зберігати мир у своєму серці й споглядальний спокій духу, а хотів завоювати світ, зрозуміти його й примусити, щоб він мене теж зрозумів, хотів прийняти його і по можливості обновити й поліпшити, хотів у собі самому поєднати й примирити Касталію і світ. Коли я після чергового розчарування, суперечки, хвилювання заглиблювався в медитацію, то спочатку це щоразу були втіха, заспокоєння, полегшення, повернення до лагідних, привітних сил. Та потім я почав помічати, що якраз це самозаглиблення, ці вправи на віднайдення душевної рівноваги ізолювали мене, робили прикро чужим для тих, хто мене оточував, відбирали в мене здатність посправжньому розуміти їх. І я побачив, що до кінця зрозуміти їх, світських людей, я зміг би тільки тоді, якби знов став таким, як вони, якби позбувся всіх своїх переваг, і цієї змоги втікати в самозаглиблення також. Дуже можливо, що я прикрашаю цей процес, показуючи його так. Напевне, я, не маючи товаришів однакової культури і однакових поглядів зі мною, позбавлений контролю вчителів і захисної, цілющої атмосфери Вальдцеля, просто поволі відвик від дисципліни й розледащів, став неуважний, піддався рутині і, коли мене мучило сумління, виправдувався тим, що рутина — один з атрибутів цього світу і, піддаючись їй, я можу краще зрозуміти своє оточення. Я нічого не хочу прикрашати, але не буду заперечувати чи приховувати того, що я не шкодував зусиль, домагався свого і боровся навіть тоді, коли помилявся. Для мене це було важливо. Не знаю, чи я тільки уявляв собі, що пробую зрозуміти світ і знайти в ньому належне мені місце, чи справді пробував, але сталося неминуче: світ виявився дужчий за мене, він помалу подолав мене й поглинув; вийшло так, ніби життя спіймало мене на слові й цілком зрівняло з тим світом, правильність, наївність, міць і природну перевагу якого я так палко вихваляв і завзято боронив від твоєї логіки. Ти, звичайно, пам'ятаєш це. А тепер я повинен нагадати тобі щось інше, що ти, можливо, давно забув, бо для тебе воно не мало значення. Але для мене мало, та ще й дуже велике — для мене то було щось важливе й страшне. Скінчилися мої студентські роки, я пристосувався, переможений, але не остаточно; навпаки, в глибині душі я все ще вважав себе не гіршим за вас і вірив, що коли я пристосовувався до обставин чи згладжував гострі кути, то робив це добровільно, керуючись життєвою мудрістю, а не з примусу. 1 я ще міцно тримався деяких звичок і зацікавлень юнацьких років, зокрема й Гри в бісер, хоч, мабуть, це не мало великого сенсу, бо без постійних вправ і без постійного спілкування з рівними і навіть кращими за себе партнерами не можна нічого навчитися, Гра на самоті може замінити справжню хіба що настільки, наскільки монолог може замінити справжню розмову. Так, не знаючи до пуття, чи я ще чогось вартий, чи я зберіг своє мистецтво Гри, свої знання і все, що дала мені елітарна школа, я, проте, намагався врятувати цей мій духовний скарб чи бодай якусь його частку; коли я накреслював схему Гри або аналізував фразу з неї одному із своїх тодішніх товаришів, що хоч і пробував висловлювати свою думку про Гру в бісер, але зовсім не розумів її духу, тому невігласові це здавалося якимись чарами. На третьому чи на четвертому році навчання в університеті я взяв участь у курсі Гри у Вальдцелі. Я знов побачив містечко, знайомі околиці, нашу стару школу, Селище Гри, і мене охопила гірка радість. Але тебе тоді не було, ти навчався десь у Монтпорті чи Койпергаймі, і тебе вважали за відданого науці дивака. Курс Гри, в якому я брав участь, був лише канікулярним курсом для нас, бідолашних світських людей і дилетантів, а проте мені було не легко його скінчити, і я пишався, одержавши наприкінці звичайну трійку, ту задовільну оцінку, що давала ще право знов узяти участь у такому канікулярному курсі.
Минуло ще кілька років, я вдруге зібрався на силі, записався на канікулярний курс, яким керував твій попередник, і зробив усе, що міг, аби тільки не осоромитись перед Вальдцелем. Я перечитав давні конспекти, спробував трохи поновити своє вміння зосереджуватись, одне слово, я своїми скромними засобами готувався до канікулярного курсу, настроюючись і звертаючи всі свої думки на нього, як справжній гравець у бісер готується до великої щорічної Гри. І ось я прибув до Вальдцеля, де після кількарічної перерви відчув себе ще чужішим, але й зачарованішим, наче повернувся на чудову, втрачену батьківщину, мову якої я почав забувати. Цього разу здійснилося і моє палке бажання побачитися з тобою. Ти пам'ятаєш це, Йозефе? Кнехт пильно глянув йому у вічі, кивнув головою і ледь усміхнувся, проте не сказав ні слова.
— Гаразд, — повів далі Десиньйорі, — отже, ти пам'ятаєш. Але що саме ти пам'ятаєш? Хвилинне побачення із шкільним товаришем, коротку зустріч і розчарування; ти пішов собі далі і вже не думаєш про цю зустріч, хіба що тобі через десятки років нечемно нагадає про неї той, з ким ти зустрічався. Хіба не правда? Хіба вона для тебе мала якусь більшу вагу? Він був дуже схвильований, хоч, видно, щосили намагався опанувати себе. Здавалося, він хотів вилити все, що за багато років накипіло в нього на душі й чого він не міг подолати в собі.
— Ти забігаєш наперед, — дуже обережно мовив Кнехт. — Чим та зустріч була для мене, я скажу, коли настане моя черга звітуватися перед тобою. А поки що ти маєш слово, Плініо. Я бачу, що для тебе та зустріч не була приємною. І для мене також. А тепер розповідай далі, як ти себе тоді почував. Говори щиро, нічого не приховуй! — Спробую, — відповів Плініо. — Докоряти тобі я не збираюся. Мушу також визнати, що ти тоді повівся зі мною цілком коректно, навіть більше ніж коректно. Коли я тепер прийняв твоє запрошення приїхати До Вальдцеля, де я після того другого канікулярного курсу більше ніколи не був, і навіть коли ще раніше погодився ввійти в комісію для перевірки касталійського бюджету, то все тому, що мав намір побачитися з тобою і поговорити про ту зустріч, байдуже, чи нам обом приємно буде, чи ні. А тепер слухай далі. Я приїхав на канікулярний курс, і мене поселили в готелі. Учасники курсу всі були приблизно мого віку, деякі навіть чимало старші. Нас набралося щонайбільше двадцятеро, переважно касталійців, але то були або погані, байдужі, відсталі гравці в бісер, або початківці, яким дуже пізно заманулось трохи ознайомитися з Грою; мені аж легше стало, коли виявилось, що серед них немає жодного мого знайомого. Хоч наш керівник, службовець Архіву, сумлінно поставився до свого завдання і був дуже ласкавий з нами, проте весь курс від самого початку мав відтінок другорядного й непотрібного, неначе якогось примусового, — здавалося, що його учасники, випадково, нашвидку зібрані, так само мало вірили в справжній сенс і успіх, як і їхній учитель, хоч ніхто не признавався в цьому. Так і хотілося запитати: навіщо сюди з'їхалася ця жменька людей, навіщо вони добровільно взялися за справу, на яку в них не вистачає снаги і якою вони надто мало цікавляться, щоб тривалий час віддаватися їй і йти заради неї на жертву, і навіщо вчений знавець витрачає свою силу на лекції і на вправи, від яких і сам навряд чи сподівається успіху? Аж багато пізніше я довідався від досвідчених людей — тоді я не знав цього, — що мені з тим курсом просто не пощастило, що якби склад його учасників був трохи інакший, він міг би стати цікавим і корисним, навіть захопити всіх. Іноді досить, сказали мені згодом, щоб знайшлося двоє учасників, здатних запалити один одного або вже знайомих і близьких один одному, щоб надихнути весь курс — і своїх товаришів, і керівника. Та ти й сам це маєш знати, адже ти Магістр Гри. Отже, мені не пощастило, в нашій випадковій групі не виявилося живої душі, що розворушила б її, додала б їй вогню, то як був, так і лишився млявий повторний курс для дорослих школярів. Минав час, і з кожним днем росло наше розчарування. Але ж, крім Гри в бісер, був ще й Вальдцель, місце священних, пильно бережених спогадів, і якщо курс Гри мене розчарував, то все ж таки для мене ще залишалася радість повернення до рідної школи, спілкування з товаришами шкільних років, можливо, побачення з тим товаришем, про якого збереглися найчисленніші й найяскравіші спогади і який для мене краще, ніж будьхто, уособлював нашу Касталію: з тобою, Йозефе. Якби я знов побачив кількох своїх шкільних друзів, якби, гуляючи улюбленими, чудовими місцями, знов зустрів добрих духів своєї молодості, якби, може, й ти знов наблизився до мене і наші розмови, як колись, переросли в диспути не так між нами з тобою, як між моєю касталійською проблемою і самим мною, тоді не шкода було б прогаяних канікул, тоді і курс, і все інше мало б свій сенс.
Перші двоє шкільних товаришів, яких я побачив у Селищі, були простодушні люди, вони радісно плескали мене по плечу і ставили дитячі запитання про моє дивовижне світське життя.