Двічі їх ловили на цьому ділі, але прощали, бо Крис був великим дублером — він міг удавати Наполеона, генералів, солдатів, світських красунь, старих ченців, дітей, коней і навіть вірного Гастона, улюбленого пса маршала Мюрата.
Крисові лестило, що всі з ним носяться як із писаною торбою, кличуть на ім'я по батькові — Крис Крокрисович — і запрошують у наступну картину Ниткіна "Кощій Безсмертний". Він навіть подумував, чи не лишитися йому в кіно. Але Веселун, який займався фізичною працею і був роботою невдоволений, не давав Крисові всерйоз захоплюватися мистецтвом і після зйомок тягнув на пошуки Аліси й Колі.
З кожним днем пірати звужували кола довкруг своїх жертв. Зі своїм досвідом полювання на людей вони мали от-от їх знайти.
Розділ XIV
ДИВНА ДІВЧИНКА
Увечері Юлька навіщось підійшла до вікна й вигукнула:
— Оце-то так!
— Що там таке? — спитала Аліса.
— Ти не повіриш! Поглянь.
Та Аліса не зразу підійшла до вікна. Вона спитала ще раз:
— Все-таки скажи, Юлько, що ти там бачиш.
— Та не бійся, це не пірати, — засміялась Юлька. — Там унизу стоїть Наполеон Бонапарт у трикутному капелюсі. Під самісіньким ліхтарем. Мене побачив і махає рукою. От сміхота!
Аліса так і не підійшла до вікна. Вона поставила на стіл останню чашку і спитала:
— А у вас що, Наполеони часто гуляють вулицями?
— Навіщо ж піратам так дивно вдягатися? — відповіла Юлька.
— А я читала, що колись давно мисливці в Африці одягались як дурники, допитливі страуси до них бігли звідусіль подивитися на чудо. Отут страусів і пристрелювали з лука.
Юлька відійшла од вікна.
— Справді-бо, навіщо людині одягатися Наполеоном і стояти в мене під вікном?
— Я тобі скажу навіщо. Що б я робила на місці піратів? Стала б перевіряти мої зв'язки. Згадала б, що я лежала в палаті з однією дівчинкою, котра дуже відважно поводилася, коли напали пірати. Можливо, Аліса все цій дівчинці розказала. А якщо Аліса розказала, може, вона потім до цієї дівчинки втекла. Як ти гадаєш, логічно?
— Знаєш що? Я зателефоную Аліку Борисовичу.
— Навіщо? Твоя мама з ним уже сьогодні розмовляла по телефону.
— А я спитаю, чи не шукав хто-небудь моєї адреси.
— Це нічого не змінить, — мовила Аліса. — Якщо вони тебе вистежили, то скоро чекай гостей. І нащо я тільки тебе вплутала у цю історію!
— Кого вплутала і в яку історію? — спитала Наталя, заходячи до кімнати. — Ви щось, дівчатка, секретничаєте, а мене в свою компанію брати не хочете.
— Ні, що ти, мамо! — відповіла Юлька. — У нас нема таких секретів.
— Якщо нема, неси чай, — сказала Наталя, — і клич бабусю.
Коли вже пили чай, Наталя раптом згадала:
— Я сьогодні з вашим Аліком Борисовичем розмовляла. Він сказав, що якийся хлопчик приходив у лікарню, питав Юльчину адресу. Коли ж ти встигла залицяльником обзавестися?
— Нема в мене ніяких залицяльників! — обурилася Юлька.
Аліса під столом наступила їй на ногу.
— Ой! — відразу збагнула Юлька. — А який він був на вигляд?
— Я не поцікавилася.
У двері подзвонили.
Юлька хотіла підхопитися, та Аліса стримала її.
— Ну, що ж ви? — спитала Наталя. — Відчиняйте, дівчатка.
— Мамо, — попрохала Юлька, — відчини, будь ласка, і, якщо це Наполеон, скажи, що мене нема дома.
— Хто? — спитала бабуся. — Наполеон? Тоді я сама відчиню двері: все життя мріяла зустрітися з Наполеоном.
— Мамо, — повторила Юлька, — ти сама відчини.
— Наталю, — сказала Аліса, — нас нема вдома.
— Ми взагалі тут не живемо, — додала Юлька. — Розумієш?
Дзвінок дзвонив безперестанку.
— Гаразд, — відповіла Наталя, — спробую розібратися.
— Дівчатка, чого ви заметушилися?.. — почала Марія Михайлівна.
— Тихшше!
Чути було, як Наталя відчиняє двері. Потім її голос:
— Вам кого?
І раптом усі почули тоненький дівчачий голосок:
— Я до Алісочки.
— До якої?
"Молодчина Наталя!"— подумала Аліса.
— Я зі школи, — почувся голос дівчинки. — Мені вчителька наказала до Юлі з Алісою піти.
— Навіщо? — спитала Наталя.
— Вони повинні допомогти готуватися до екзамену. Вони обіцяли.
Голос у дівчинки був такий тоненький, ніби вона от-от заплаче.
— А до якого екзамену? — спитала Наталя.
— До якого, до якого? — Голос дівчинки змінився, і в ньому прозвучала злість. — До найголовнішого екзамену.
— А ти в якому класі, дівчинко? — спитала Наталя.
— Не скажу.
— Боюся, що такі маленькі дівчатка не складають екзаменів, а граються в ляльки. Тебе неправильно сюди послали.
— Аліса тут живе? Ви мені не відповіли, жінко.
— Це він, — прошепотіла Юлька. Аліса кивнула.
— Дивна дівчинка, — мовила бабуся, — піду погляну.
— До побачення, — попрощалася Наталя.
— Ми ще побачимося, — огризнулась дівчинка. — Тільки ти мене не впізнаєш.
Грюкнули двері.
Бабуся з Наталею повернулися до кімнати.
— Дивна дівчинка, — сказала Наталя. — Хто й навіщо міг її до нас послати?
Юлька мовчала. Аліса знову сіла до столу й підсунула до себе чашку.
— Може, хтось із вас хоче зі мною відверто поговорити? — спитала Наталя.
Дівчатка мовчали.
— Ну гаразд, — мовила Наталя. — Але не думайте собі, що в мене погана пам'ять.
— Ми тобі неодмінно все розкажемо, мамо. Слово честі! — пообіцяла Юлька.
— Тільки не запізніться, — відповіла Наталя.
Пізно ввечері, коли дівчатка вже лягли спати, Юлька залізла до Аліси на канапу й зашепотіла:
— Може, їй усе розповісти? Вона збагне, вона своя.
— Ти не розумієш, — заперечила Аліса. — Наталя добра людина, але вона передусім мати. Вона повинна нас із тобою захищати. Ти уявляєш, що вона думатиме? Вона ж збожеволіє від неспокою.
— І бабуся теж, — сумно сказала Юлька.
— Тепер ми мусимо бути вдвічі обережніші, — мовила Аліса. — Завтра чи післязавтра вони доберуться до школи.
— А ми ще нічого не знаємо.
Розділ XV
СПИТАЙ У САДОВСЬКОГО
Наступного дня Аліса знову себе виказала на математиці.
Це сталося так.
Коля Садовський бився біля дошки, списавши половину вільного простору, і ніяк не міг виплутатися з рівняння. Щоправда, воно було не просте, а погода за вікном стояла сонячна, й у всіх, окрім Мили Руткевич, був неробочий настрій. Нарешті математичці набридло боротися з Садовським, і вона спитала, хто йому допоможе. Звичайно, Мила піднесла руку, пройшла до дошки відкинула за спину свою чудову косу, стерла все, що написав Садовський і впевнено вивела відповідь: "х" у неї дорівнював 1,25.
І тоді Аліса з місця, не підводячись — ніяк не могла навчитися, — сказала:
— Ікс дорівнює одиниці.
Мила спалахнула, коса ворухнулася за спиною від обурення. Вона подивилась на математичку Нелю, а та кивнула їй і мовила:
— Селезньова не має рації. Сідай, Руткевич. Ти правильно розв'язала.
— Це не в волейбол грати, — підколов Фіма Корольов.
І поки Руткевич, торжествуючи, йшла на своє місце, Неля стала до дошки, щоб написати приклади додому. І тоді Аліса голосно сказала:
— Ікс дорівнює одиниці. Я можу довести.
— Довести? — здивувалася Неля й підняла тонкі брови.
Неля молоденька, завита, як баранець, у довгій сукні, дуже модна, і всі дівчатка в класі її обожнювали.
— Авжеж, — відповіла Аліса. — Ви дозволите?
— Ну що ж, іди до дошки.
Юлька шепнула:
— Алісо, ти знову?
Та Аліса тільки відмахнулася.
Вона не стала витирати з дошки розв'язок Мили, а на вільному боці заходилася швидко й дрібно писати свій розв'язок. І сталося те, чого боялася Юлька: Аліса писала зовсім неймовірні значки й символи, яких, напевно, навіть у десятому класі не вивчають. Усі в класі затамували дух, а Мила відвернулася до вікна, ніби це її геть не торкалося.
Неля дивилась на дошку, схиливши гарненьку завиту голівку, і всі чекали, що буде. Якби вчителька була стара, досвідчена, вона, мабуть, сказала б, щоб Аліса сідала, бо в шостому класі не вивчають вищої математики. Але Неля була молода й зовсім забула, що вона в класі. Раптом вона вигукнула:
— Ні! Ось тут ти й наплутала!
Вона вихопила в Аліси крейду, перекреслила останній рядок і стала писати своє, теж зі значками.
— Як же так? — здивувалась Аліса. — А якщо так?
Збоку це скидалося на тенісний матч. Суперники перекидали через сітку м'ячик, не звертаючи уваги на глядачів. Обидві були так захоплені своєю справою, що не почули дзвінка, та й ніхто в класі не почув дзвінка. Раптом двері відчинилися, в них з'явилася фізіономія із сусіднього класу й запитала:
— Ви що, не чули? Вже перерва.
Тоді суперниці поклали крейду, одійшли від дошки, й Неля промовила:
— І все-таки ти не маєш рації.
— Доведіть, — сказала Аліса.
Мила Руткевич, складаючи книжки, сказала голосно, так, щоб усі чули:
— І навіщо тільки дехто хвалиться своєю освіченістю, коли цього нема в програмі!
Всі обступили Алісу з Нелею, а Катя Михайлова спитала:
— Ти в математичній школі вчилася?
— Ні, — відповіла Аліса.
— Молодчина, — похвалила Неля. — Якщо хочеш, залишайся після уроків, ми з тобою розберемося в цій штуці.
— Даруйте. Але сьогодні після уроків у мене справи.
— Тобі треба брати участь у математичній олімпіаді, — порадила Неля.
— Ой навряд, — сказала Мила Руткевич, яка підійшла ближче. — Там слід просто розв'язувати, без викрутасів.
У коридорі Юлька накинулася на Алісу:
— Навіщо ти звертаєш на себе увагу? Хочеш здобути славу математичного генія?
— Але ж відповідь була справді неправильна. Як же я могла мовчати? І взагалі вельми цікавий казус…
— Добре тобі, що через сто ооків ви такі штуки з дитинства знатимете. Якби я в пушкінський ліцей приїхала, я б теж там стала вундеркіндом.
— У ліцей тебе б не пустили, — зауважила Аліса. — Туди дівчаток не брали. Ти краще подивися, яку мені записку підкинули. У зошит заклали.
— Хто?
— Я не бачила.
Юлька прочитала: "Спитай у Садовського, чому дорівнюватиме "х" через сто років. Доброзичливець".
— Ой! — скрикнула Юлька. — Це він?
— Не знаю. Ти цей почерк знаєш?
— Знайомий почерк. Я подумаю і згадаю. Знаєш, я з самого початку підозрювала, що це Садовський. Він типовий авантюрист. І комусь навіть розповів, що в тебе був. Влаштуймо йому допит.
— Зачекай. А може, хтось зумисне про нього написав?
— А навіщо зумисне писати?
— Щоб відвести од себе підозру. Уяви собі, що хтось перелякався.
— Хто?
— Сулима. Або Наумов.
— І щоб вони стали вину звалювати на Садовського? Слухай, Аліска, я тобі вже казала — нема в нас у класі таких уркаганів. Щоб украсти мієлофон, а потім ще на іншого підозру звалювати. Ти ж сама говорила, що Коля не крав, а тільки хотів відняти у піратів.
— Говорила.
— Я все-таки гадаю, що хтось із хлопців дізнався про таємницю Садовського і хоче тобі допомогти.
— Коли б хотів — підійшов би і сказав.
— А якщо він боїться?
— А кого йому боятися? Садовського?
— Не знаю, тільки все це можна взнати без твоєї делікатності.