– Поволі. Спробуймо піднятися.
Наче дві теплі повітряні кульки, ми піднялись, пройшли крізь стелю, ніби крізь прохолодне повітря.
Внизу лишився дах, критий ґонтом, присипаний сосновими голками, цегляний димар і телевізійна антена, скерована в бік цивілізації. Внизу на ґанку в своїх ящиках спали квіти.
Згодом ми піднялися над деревами, обережно пропливли над водою. На нічному небі, всипаному зорями, там і сям пропливали хмарини. Перисті хмари, видимість необмежена, вітер південний, швидкість вітру менш як два вузли. Не відчувалося ні тепла, ні холоду.
Якщо це життя, подумав я, то воно безмежно привабливіше, ніж усе, що я знав досі...
– Так... – я почув, як Леслі погоджується зі мною. – Так...
– Збережи це у своїй зрадливій пам'яті, – попросив я її. – Постарайся нічого не забути, коли ми прокинемося!
– Ти також...
Немов курсанти під час першого самостійного польоту, ми пересувались поволі, без різких рухів. Зовсім не боялися висоти, так як не бояться падіння дві хмаринки, як не бояться втонути риби. Хоч хай би чим ми зараз були, наші теперішні тіла не мали ні ваги, ні маси. Якби ми захотіли, для нас не стали б перешкодою ні залізо, ні центр сонця.
– Ти бачиш струну?
Коли Леслі запитала про це, я згадав і розглянувся. Дві сяючі павутинки простягнулись од нас аж до будинку.
– Ми – два духи, два повітряні змії на волосіні, – подумав я. – Ти готова вертатися?
– Акуратно й поволі.
– Нам не обов'язково вертатись.
– Але ми хочемо цього, Річі!
Акуратно й поволі ми пропливли над водою до будинку, через західну стіну спальні.
І зупинилися біля книжкових полиць.
– Ось! – подумала вона. – Бачиш?Це – Ембер!
Пухнаста кулька світла впливла назустріч Леслі.
– Привіт, Ембер! Привіт, маленька Ембер!
Ми відчули, як кулька світла випромінює вітання й любов. Я залишив їх удвох і пролетів над кімнатою. Що буде, якщо надумаємо з кимось порозмовляти?Якщо, наприклад, Леслі захоче зустрітися зі своїм братом, котрий загинув, коли їй було дев'ятнадцять? Що трапиться, якщо я вирішу порозмовляти з мамою чи з татом, який помер зовсім недавно?
У такому безтілесному стані на кожне запитання знаходиться відповідь. Ми можемо порозмовляти з ними, якщо захочемо. Можемо зустрітися з усіма, до кого відчуваємо прив'язаність, і з кожним, хто захоче бути з нами.
Я озирнувсь позад себе на жінку та кицьку й уперше помітив срібну ниточку, що виходила з кішки. Нитка тяглася через темряву до кошика на долівці, до білого пухнастого створіння. Було б у мене в цей момент серце, воно б виплигнуло з грудей.
– Леслі! Ембер... Ембер – це наша кішечка, наше Янголятко!
В цей момент наша нова кішка Доллі вирішила погратися, забігла в кімнату на максимальній котячій швидкості й плигнула на ліжко.
У наступну мить ми відчули на собі її вагу, прокинулися й усе забули.
– Доллі! – вигукнув я, але та одним махом перелетіла з ліжка на стіну й знову кинулась у двері. Одне слово, розважалася.
– Вибач, Вукі, – сказав я. – Вибач, що збудив тебе.
Вона ввімкнула світло.
– З чого ти взяв, що то була Доллі? – сонним голосом запитала вона.
– Це була Доллі. Я бачив її.
– В темряві? Ти побачив буро-чорну Доллі, яка бігла щодуху в темряві?
У ту ж мить ми все пригадали.
– Ми залишили свої тіла, еге ж? – іще не вірила Леслі. – О Вукі, ми були разом, ми долетіли аж до хмар!
Я вхопив записник і намацав ручку:
– А зараз ти швиденько розповіси все, що пам'ятаєш.
Починаючи з цієї ночі, вправи давалися нам чимраз легше, кожен успішний експеримент відкривав шлях до наступного.
Після року вправ ми могли зустрічатися поза нашими тілами кілька разів на місяць. Підозра про те, що ми гості на цій планеті, дедалі зростала, й, зрештою, переглядаючи випуск вечірніх новин, ми – зацікавлені спостерігачі – просто всміхались одне одному.
Завдяки нашим управам смерть і трагедії, які ми спостерігали на п'ятому каналі, більше не були смертю й трагедіями. Вони знаменували собою появу й зникнення, пригоди духів необмеженої могутності. Вечірні новини перестали бути для нас похмурими жахами. Це були заняття, обов'язкові іспити, можливості проявити себе в суспільстві, виклики на дуель і кинуті до ніг рукавиці.
"Добривечір, Америко! Я – Ненсі з новинами. Ось перелік жахіть, які на цей час трапились у світі. Головорізи за покликанням, слухайте уважно, якщо вам кортить самоутвердитися, приходячи на порятунок іншим людям: сьогодні на Близькому Сході..." І Ненсі зачитує новини, сподіваючись, що її уважно слухають потенційні рятівники. "А далі в нас перелік невдач уряду. Чи є серед вас бажаючі дати лад бюрократичному механізмові? Після рекламної паузи загляньмо до скрині з важкими проблемами. Обов'язково подивіться, якщо вважаєте, що маєте готові рішення для них!"
Спочатку ми сподівалися, ніби досвід мандрівок поза тілом навчить нас бути повелителями тіла та смерті, а не їхніми жертвами. Ми не могли навіть передбачити, що разом з отриманим уроком здобудемо перспективу, яка докорінно змінить усе: як ми використовуватимемо свою могутність, коли перетворимося з жертв на повелителів?
Одного вечора, закінчивши писати, я поклав їжу й трохи ласощів у мисочку для нічного візиту єнота, якому ми дали ім'я Ракел. Леслі прийшла подивитися, чи правильно я це роблю. Вона рано вимкнула свій комп'ютер, аби послухати, що діється в світі.
– Щось було в новинах такого, куди хочеться вкласти свої сили? – запитав я.
– Як завжди, говорили про заборону ядерної зброї, припинення війни. Про можливість існування космічних колоній, про порятунок навколишнього середовища й, звичайно, про китів, які опинились у небезпеці.
Якщо поглянути очима єнота, то мисочка з їжею здавалася досить привабливою.
– Надто багато солодкого, – сказала Леслі й надібрала зайве. – Ми підгодовуємо єнота, а не кабанця.
– Я гадав, йому сьогодні захочеться добавки. Що більше солодкого він з'їсть, то менше йому хотітиметься полювати на маленьких пташок чи іншу живність.
Не кажучи й слова, Леслі повернула ласощі назад у мисочку й пішла слати ліжко.
Я виніс їжу єнотові, повернувся до дружини й сказав:
– Гадаю, найкращі можливості дає індивідуальний розвиток. Ти і я – ми будемо навчатися... саме в цьому є щось підвладне нам!
– А ти не помітив, що, не залишаючи тіла, ми ще не можемо потрапити на інші рівні? – напівжартома запитала вона. – Ми ще не готові розпрощатися з нашою маленькою планетою.
– Таки не зовсім, – відповів я. – Досить того, що знаємо: ми можем залишити її в будь-яку хвилю. Можемо бути чужинцями на Землі, Вукі, однак ми здобули перевагу над іншими! Роки навчання, як використовувати тіло, вивчення цивілізації, ідей, мов. Як досягти змін. Ми ще не готові відкинути все це. Я радий, що не наклав на себе руки дуже давно, ще до того, як розшукав тебе.
Леслі здивовано подивилася на мене:
– Як ти можеш напевно знати, що намагався накласти на себе руки?
– Я не думаю, що робив це свідомо. Разом з тим не вважаю, ніби випадково підходив близько до смерті. В минулому самотність мене дуже пригнічувала, й я не мав би нічого проти смерті. Вона могла б стати для мене новою пригодою.
– Як би ти себе почував, – запитала вона, – коли б дозволив собі загинути, а потім з'ясував, що твоя споріднена душа – й досі на Землі й чекає тебе?
Її слова заклякли в повітрі. Чи справді я підходив до смерті ближче, ніж усвідомлював сам? Ми сиділи на взятій напрокат канапі й спостерігали, як за вікнами згасають сутінки. Я здригнувся:
– Нічого собі думка!
Самогубство як убивство неконструктивне! Я подумав: якщо хтось упав у такий відчай, якого вистачить на самогубство, то цього було б досить, щоб дійти до верхів творчості й розв'язати проблему. Кинутися навтьоки опівночі, попливти човном до Нової Зеландії й розпочати все завдруге, робити те, що хотілося робити завжди; але бракло духу, аби спробувати.
У темряві я взяв Леслі за руку й повторив:
– Нічогенька думка! – Це жахливо – я щойно наклав на себе руки, покинув своє мертве тіло, а тепер збагнув... надто пізно! Я б міг зовсім випадково зустріти тебе на шляху з Лос-Анджелеса до Нової Зеландії, а замість того звів на себе руки! "О ні, – сказав би я собі. – Яким же телепнем я був!"
– Бідолашний мертвий телепню! – поспівчувала Леслі. – Але ж ти завжди міг розпочати нове життя.
– Звичайно. І став би на сорок років молодшим від тебе.
– Це ж з якого часу ми почали звертати увагу на вік? – Леслі підняла на сміх мою кампанію проти повторного народження.
– Я не говорю про твій вік. Ідеться про те, що ми просто розійшлися б у часі. Уяви – ти розповідаєш людям щось про марші миру або про "Банту", а я ще тільки бездумно похитуюся, лише спинаючись на ноги, й одно перепитую: "Що?" Інше життя було б таким незручним! Ти можеш уявити себе знову немовлям? Знову вчитися ходити? Знову стати підлітком? Диво дивне, як ми перебрались у дорослий вік! Але знову стати вісімнадцятилітнім, двадцятичотирьохлітнім? Це дуже велика жертва. Не впевнений, чи зможу піти на неї наступного тисячоріччя. Скоріше за все, я цього ніколи не зроблю. Дуже дякую, не треба. Краще я стану тюленем.
– А я буду твоєю тюленихою, – запропонувала Леслі. – Але якщо наше теперішнє життя на Землі – останнє на наступні кілька століть, то нам слід прожити його з якомога більшою користю. Що нам до інших життів? Так само як те, чим ми займались у цьому житті, – Голлівуд, життя в трейлері, боротьба за врятування лісу, – яке значення матимуть наші заняття через тисячу років, яке значення мають вони вже зараз, коли не брати до уваги здобуті досвід і знання? Те знання, яке ми здобули, це – все! Я вважаю, цього разу ми розпочали гарно. Давай зачекаємо з перевтіленням у тюленів. – Леслі здригнулася й затремтіла. – Що краще – принести ковдру чи розпалити вогонь?
Я замислився над щойно почутим, промимрив:
– Однаково. Якщо хочеш, я розпалю...
– Не треба. Давай мені сірники...
Слабенький вогник віддзеркаливсь у її очах, кинув відблиски на волосся.
– А ось саме зараз, – запитала вона, – якби ти міг зробити все, що захочеш, – що б це було?
– Я МОЖУ зробити все, що захочу.
– А все-таки, що б це було? – наполягала вона, знову пригорнувшись до мене* це..відводячи пргдяду од вогнища.
– Я б хотів розповісти про те, що ми дізналися...