Це було, як висловився історик, "все одно, що відрубати в хунну праву руку".
Чжан Цянь здійснив другу подорож на захід у 116 р. до н.е., цього разу в регіон на північ від Тянь-Шаню, досліджуючи шляхи на північ і захід, а у 101 р. до н.е. армії ханьців, використовуючи зібрані ним розвіддані, рушили через гірські перевали до Ферганської долини, щоби забезпечити прямий доступ до легендарних довгоногих коней цього регіону, "небесних коней", які, за передбаченням оракула, мали прийти з північного заходу. Політика імператора У, спрямована на встановлення військового контролю над Західними землями, можливо, керувалася військовою потребою відрізати хунну від поставок товарів і людських ресурсів, але він швидко зрозумів величезний комерційний потенціал регіону.
7.9 Три дерев'яні планки, на яких чорнилом написані китайські ієрогліфи, являють собою альманах[49] за 59 р. до н.е. Зібрані Аурелом Штайном під час його другої експедиції до Дуньхуана, Сіньцзян, Китай, 1906-08 рр.
Головною спокусою були ферганські коні. У 102 р. до н.е. імператор сам очолив армію із 60 000 вояків і 30 000 коней, що вирушила у військовий похід на Фергану, узяла в облогу столицю і захопила величезну здобич у вигляді знаменитих коней, "що пітніють кров'ю". Після цього Фергана й далі постачала імператорському ханьському двору жеребців і кобил. Усані також погодилися надсилати імператору двох коней на рік на знак своєї покірності.
Імперія Хань і далі посилювала свою присутність у Таримському басейні протягом І ст. до н.е. та І ст. н.е., але хунну залишалися постійною загрозою, і їх вдалося остаточно випровадити лише коли на початку 70-х років І ст. н.е. в регіон було відправлено генерала Бань Чао, який за допомогою дипломатії та військової сили остаточно встановив там повний китайський контроль у 94 р. н.е.. Як генерал-протектор Західних земель, він наглядав за 50-ма державами, що всі визнали свою підлеглість Хань. Тепер вздовж північного та південного шляхів велася активна торгівля, а посланці відряджалися досліджувати Центральну Азію і захід. Великий шовковий шлях, як його почали називати набагато пізніше, тепер був повністю функціональним, а Таримський басейн, що колись був глухою дірою, став жвавою частиною транс'євразійської торговельної мережі.
7.10 Знаменитий "летючий кінь" із міста Увей у провінції Ганьсу, Китай, датується періодом правління династії Хань. Ймовірно, він був створений за зразком одного з легендарних коней із Фергани й уособлює ханьський ідеал коня.
Мігруючі кочовики
Тепер, коли різні кочові племена, що населяли степи й посушливі степові пасовища Центральної Азії, почали згадуватися поіменно в західних і китайських джерелах, ми можемо скласти загальну картину основних подій і досить чітко відтворити їхню хронологію. Крім хунну, ми можемо ідентифікувати юечжі й усунів, які жили на захід від річки Хуанхе та на південь від пустелі Гобі в період Воюючих царств, і саків, які займали добре зволожені степи між Аральським морем і Паміром, у верхів'ях Сирдар'ї та Амудар'ї, і у Ферганській долині. На початку правління династії Хань могутність хунну зростала, і вони чинили тиск на юечжі та усунів, змушуючи їх відступати на захід. Це мало наслідковий вплив на весь центрально-азійський степ.
Між 176 і 160 рр. до н.е. юечжі були посунуті на захід у північну частину Таримського басейну й далі через Тянь-Шань у долину річки Ілі, де вони знайшли притулок. Усуні, на яких також тиснули хунну, рухалися в тому ж напрямку й вступили у конфлікт із юечжі. Після того, як усуні захопили долину Ілі та район Іссик-Куля, юечжі були змушені рухатися далі у Ферганську долину. Пізніше, приблизно у 135 р. до н.е., частина з них пішла ще далі на південь, у східну Бактрію, де вони зупинилися і засвоїли осілу культуру місцевих жителів, зберігши при тому свій суспільний устрій у вигляді конфедерації п'яти могутніх кланів.
Тим часом саки, яких юечжі витіснили з Фергани, також рушили на південь, але вони пішли в західну Бактрію, і деякі з них оселилися на південь від Гіндукушу в долині нижньої течії річки Гільменд, у регіоні, пізніше відомому як Сакастан. Інші в період 110–80 рр. до н.е. рушили далі до Індії, заснувавши царства в Гандхарі на півночі, та на схід від долини нижнього Інду – на території, яку географ ІІ ст. н.е. Птолемей вважав Індо-Скіфією. Що відбувалося на шляху кочовиків на південь можна зрозуміти з історії руйнування грецького міста Ай-Ханум у долині Амудар'ї. На завершення основних подій цієї історії, наприкінці І або на початку ІІ ст. н.е. один із кланів юечжі, кушани, просунувся на південь до північної Індії, щоб заснувати там Кушанську імперію.
7.11 Тривалий конфлікт між державою Хань та кочовими хунну дестабілізував інші кочові народи на території між пустелями Гобі та Такла-Макан, змусивши їх рухатися на захід у західну частину Центральної Азії, де деякі з них оселилися, заснувавши Кушанську імперію.
Безсумнівно, що в період з 200 р. до н.е. і до 100 р. н.е. серед кочовиків Центральної Азії відбувалися складні міграційні рухи. Джерела дають нам змогу лише приблизно окреслити ці процеси, але загальні тенденції зрозумілі. Поява великої конфедерації хунну в Монголії змусила кочові племена, що жили вздовж її західного кордону, рухатися на захід у Центральну Азію, що призвело до нових хвиль мігрантів, які змінили напрямок і пішли на південь у долину Інду, тому що парфяни змогли стримати їхнє подальше просування на захід. На півночі кочові громади в казахських степах не змогли протистояти цьому тиску, що спричинило загальний рух сарматських племен на захід через причорноморський степ до Придунав'я і Великої Угорської рівнини (с. 283-286). Отже, від камінчика, кинутого у воду агресивними діями династії Хань проти свого північного сусіда хунну, брижі пішли по всьому степу, і їх було відчутно навіть в Європі та Індії.
Кушанська імперія
Юечжі прийшли до Бактрії приблизно у 135 р. до н.е. як конфедерація п'яти етнічно споріднених кланових груп, і незабаром засвоїли осілий спосіб життя місцевого населення. У середині І ст. н.е. Кудзула Кадфіз, правитель одного з цих кланів, кушанів (гуйшуанів у китайських текстах), став царем над усіма іншими кланами й почав розширювати територію своєї влади на Індо-Парфію, Кабульський регіон і верхню течію долини Інду. За наступних правителів відбувалася подальша територіальна експансія, поки в середині ІІ ст. н.е. Кушанська імперія із центром у Гандхарі не зайняла землі від Сирдар'ї до гирла Інду, і від кордону з Парфянською імперією далі на схід, захопивши більшу частину північної Індії до долини середнього Гангу. Держава управлялася з двох столиць, Пурушапури (нині Пешавар) на північному заході Пакистану, і Матхури на півночі Індії, а царська родина мала палац у Баграмі в Афганістані.
Географічна центральність імперії пояснює її багатство й неоднорідність культури. Вона межувала з Парфією, степом і Китаєм, володіла всім Індійським субконтинентом і через свій порт (відомий західним мореплавцям як Барбарікум) поблизу гирла Інду мала пряме морське сполучення з римським світом. Імперія успадкувала багатогранну культуру, де на корінну індійську основу наклалися перські та грецькі впливи із сильним кочовим компонентом. Її еклектична культура чудово відображена в золотих монетах, зроблених за римськими зразками. На монетах зображені грецькі, римські, перські, індуїстські та буддистські божества, а написи зроблені шрифтом, адаптованим з грецького.
7.12 Золота монета кушанського царя Канішки І (прибл. 127–50 рр. н. е.). На аверсі монети зображено царя в мішкуватих штанах. На реверсі зображено Геліоса, грецького бога сонця, що відображає сильний грецький вплив, який усе ще зберігався в кушанський період.
Прямі контакти з Китаєм були встановлені через посольство Чжан Цяня у 120-х рр. до н.е. Здебільшого відносини були дипломатичними й торговельними, але у 86 р. н.е. кушанський цар відправив військо чисельністю приблизно 70 000 вершників через високі гірські перевали в Таримський басейн, щоби помститися за образу, яку йому завдали китайці, відмовившись надіслати йому принцесу в якості нареченої. Похід закінчився катастрофою, і кушани були змушені платити данину ханьському імператору. Пізніше, на початку ІІ ст., було відряджено ще один військовий загін, який успішно підкорив міста Хотан, Яркенд і Кашгар, що тоді належали китайцям. Але відстані до них були занадто великими, щоб кушани могли довго утримувати контроль, і незабаром вони відмовилися від таримських територій, хоча торгові шляхи залишилися відкритими.
Після смерті царя Васудеви I у 225 р. н.е. Кушанська імперія почала розпадатися, внаслідок частково внутрішніх усобиць, а частково зазіхань з боку династії Сасанідів, яка прийшла до влади в Персії після розпаду Парфянської імперії. Станом на середину століття західна частина Кушанської імперії здебільшого перейшла під контроль Сасанідів.
Упродовж двох століть Кушанська імперія була вузлом транс'євразійської торговельної мережі, що дало змогу Індійському субконтиненту повністю інтегруватися у цю систему. Головним фактором, що сприяв освоєнню цих маршрутів та інтенсифікації торгівлі, був зростаючий попит із боку римського світу через дедалі більшу потребу споживчого ринку у східних предметах розкоші. Хронічна ворожнеча між Римом і Парфією змусила римських підприємців шукати шляхи, що оминали би Парфію, і розвивати морське сполучення через Червоне море та Індійський океан. Окрім надання легкого доступу до Індійського субконтиненту, море також відкривало перед торговцями можливість дослідити такі ринки, як Барбарікум і Барігаза, що були пов'язані із сухопутними шляхами вздовж Інду, а також через Гандхару до перевалів через Каракорум та до Таримського басейну й Китаю. Отже, римляни могли отримати доступ до східних ринків в обхід Парфії і Бактрії.
7.13 Жіноча статуетка зі слонової кістки із запечатаного складу в Баграмі, Афганістан, датоване І ст.