І я години дві без упину ходжу по камері, думаючи про будь-що. Потім, вибившись із сили, лягаю на нари, кладу голову на одну половину ковдри, а другою вкриваю обличчя. Тепер повітря ледве проникає крізь ковдру до мого рота й носа. Це, мабуть, спричиняється до своєрідної асфіксії, і в мене починає боліти голова. Я задихаюся від духоти та браку повітря і вже ніби витаю в небесах. Яке неповторне відчуття збуджують у мене ці злети душі! В мене були ночі кохання, куди палкішого, ніж тоді, коли я був на волі, куди зворушливішого й з набагато гострішими відчуттями, ніж те, яке я спізнав насправді. Так, ця здатність подорожувати в просторі дозволяє мені посидіти з матір'ю, яка померла ще сімнадцять років тому. Я перебираю між пальцями поділ її сукні, а мати гладить моє кучеряве волосся, яке вона, коли мені було п'ять років, відпускала дуже довге, наче я був дівчинкою. Гладжу її тонкі, з ніжною, мовби шовковою, шкірою пальці. Вона сміється з мого непогамовного бажання пірнути в річку – якось, гуляючи з нею, я побачив, як це робили старші хлопці. В моїй уяві спливають найдрібніші деталі її зачіски, її ніжні світлі й іскристі очі, вчуваються лагідні й незабутні слова: "Мій маленький Рірі, будь розумненький, щоб матуся могла тебе дуже любити. Згодом, коли ти трохи підростеш, стрибатимеш у річку з дуже-предуже великої висоти. А зараз ти ще маленький, моє золотце. Той день, коли ти виростеш, настане швидко, навіть надто швидко".
І, тримаючись за руки, ми йдемо понад річкою додому. Я справді переношуся до будинку свого дитинства. Це так схоже на дійсність, що я затуляю долонею їй очі, аби вона не могла читати нот, однак і далі грала мені на фортепіано. Так, я справді у своєму домі, це не гра уяви. Я стою на стільці позад вертливого табурета, де вона сидить, і щомога натискаю своїми рученятами, намагаючись закрити її великі очі. Її проворні пальці й далі грають на фортепіано мелодію "Веселої вдови", аби я дослухав її до кінця.
Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в'язниці, гідні служники "Людожерки", ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, – не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі.
Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п'ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п'ять кроків я, повертаючись, відраховую п'ять секунд. Дванадцять таких переходів – і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров'я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся – хоч і без особливих на те підстав, – щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.
Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.
Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.
Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.
– Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте.
Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить:
– Дайте руки.
Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві:
– Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд.
У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно.
– Як хочеш, – цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився.
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації "обстежує" в'язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: "Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!" Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на "шляху занепаду" кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність – це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу…
Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення.
Ще десять днів – і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в'язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в'язниці живий і душевно здоровий.
Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:
– Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?
– Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.
– Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили.
Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності "високого начальства" – коменданта в'язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п'ятий в'язень укоротив собі віку. І все це – в сусідніх з моєю камерах.
Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з'їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь.
Пополудні – річ незвичайна – підмітальник передає мені записку від друзів: "Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров'ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку".
На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: "Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет". Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі.
Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет.
Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені:
– Ну, постривай!
– Я до твоїх послуг, бевзю! – відповідаю я йому, шаленіючи, що вони так жорстоко побили того бідолаху.
Це відбувається о сьомій годині. І аж об одинадцятій до мене приходить делегація на чолі із заступником коменданта в'язниці. Відчиняються двері, які зачинилися за мною двадцять місяців тому і відтоді вже не відчинялися. Я стою у глибині камери з кухлем у руці, готовий захищатися; устряти в бійку я вирішив з двох причин: по-перше, щоб помститися наглядачам, які однаково відлупцюють мене, і, по-друге, щоб вони якнайшвидше мене оглушили. Але все обертається не так.
– В'язню, виходьте.
– Якщо ви хочете мене бити, то знайте: я боронитимусь.