— Дивись!
Він перегортав великий, схожий на дивовижну книжку-картинку рукопис, аж поки не дійшов до потрібної сторінки. З лівого боку вона була густо заповнена знаками загадкових піктограм без будь-якого, пояснення, а з правого — повторювались ті самі двадцять знаків, перекладені з допомогою незграбних латинських літер мовою острова Пасхи. Внизу збляклим коричньовим чорнилом був написаний один-єдиний рядок.
— Ось аку-аку, — буркнув Хуан, показуючи на цей рядок.
Я прочитав:
— "Кокава аро, кокава туа, те ігоа оте а іс уаку, еруа".
— "Коли обшарпається спереду і обшарпається ззаду, зроби таку саму" — ось як зветься в книзі аку-аку, — гордо заявив Хуан, приблизно перекладаючи старовинний напис.
Мене вразила геніальність цієї простої фрази. Той, хто колись робив цю книгу, залишив "мудру практичну пораду майбутнім поколінням: своєчасно робити копії, щоб не дати книзі загинути. Свою пораду він обернув нааку-аку, щоб ніхто не насмілився не послухатись її.
— Оце і є аку-аку, — гордо повторив Хуан і ткнув пальцем у мудру фразу, ніби намагаючись викликати наше захоплення.
— Яка сильна книга! — мовив я і зрозумів, що так і слід було казати: не "цікава", не "чудова" чи "добре написана". Було ясно, що Хуан не вміє читати свою книгу і розцінює її, як чисто магічну річ.
З цієї миті ми раптом стали друзями, мене почали називати братом і не зводили з мене захоплених поглядів. Але я ще почував себе не зовсім упевнено.
— Тепер ми брата, — заявив Хуан, кладучи руки мені на плечі. — Тепер ми повинні випити своєї крові.
Маленький Атан кинув на нього погляд, в якому світилися страх і захоплення. Я намагався бути спокійним і нічим себе не зрадити. Якщо мені щастило досі витримувати всі психічні тортури, то ніхто цієї ночі не зможе злякати мене подряпиною. Проте я не міг подумати без огиди про те, що доведеться пити кров цього неприємного суб'єкта Я згадав, як бургомістр і Атан колись розповідали мені й Едові, що остров'яни часом п'ють розведений у воді порошок із кісток своїх предків, щоб стати дужчими. Напевно, мене теж зараз чекає щось подібне.
Рівний, як жердина, насуплений Хуан вийшов до іншої кімнати. Я чекав, що він повернеться з ножем, але замість нього він з похмурим виглядом приніс пляшку червоної рідини і п'ять чарок. Відкупоривши пляшку, Хуан налив мені повну чарку, а іншим тільки на дні. Кожний з нас мав кілька разів повторити слова такапу. Атан ще раніше розповів мені, що це слово надає людині мана і робить аку-аку видющими. Попередні дослідники перекладали це слово як обрядова "земляна піч", але це неправильно. Слово такапу не має нічого спільного з земляною піччю, коли перед ним не стоїть "уму"; але з "уму" воно означає "земляна піч".
Після того як ми повторили магічне слово достатню кількість разів, я непомітно понюхав свою брудну чарку. В ній було справжнє червоне вино, куплене на "Пінто"! Перш ніж випити, головний герой зловісним голосом промовив:
— Тепер ми вип'ємо нашої змішаної крові. Думку про те, що вино ототожнюється з кров'ю, він, напевно, запозичив у церкви. Ми спорожнили чарки, і Хуан наповнив їх вдруге: собі й іншим трохи, а мені знову по вінця.
— Ти наш головний брат і пий повну, — добродушно сказав бородатий чарівник. Я радів, що собі він наливає так мало. Правда, тепер між нами запанувала міцна дружба, ми почали виголошувати пишномовні слова про наших аку-аку і братерство. Я був їхнім начальником і мав "ключ" від одної з їхніх печер на "добре щастя" для всіх п'ятьох. Наскільки я зрозумів, тепер за другу печеру відповідав Туму. Якщо я повернуся сюди "і залишусь із ними назавжди, то печера також стане моєю.
Скоро пляшка спорожніла, і найбільше з неї дісталось мені.
— Поглянь на мою бороду, — похвалився чорнобородий розбійник, що тепер став моїм молодшим братом. — В ній моя сила, — сказав він урочисто.
Я пожалкував, що не маю такого вигляду, як після ста одного дня плавання на плоту Кон-Тікі. Але хоч я й був тепер гладко виголений, вони все одно визнали тою силу.
Я чудово почував себе. Ніколи вино не здавалось мені таким приємним. Я поглянув на годинник — три години ночі. До табору далеко, і час уже думати про повернення. Я щиро подякував за все, пожадливо схопивши книгу ронго-ронго і кошик з "ключем" від печери. Мої брати заявили, що мені слід влаштувати для них пригощення і що наступного дня вони прийдуть до табору. Я відповів, що буду дуже радий бачити їх у себе, і вийшов разом з Андресом, Туму й Атаном на свіже прохолодне нічне повітря.
Наступного дня мої нові брати зайшли по мене і повели на якусь гору. Тут фанатик вибрався на самий вершечок і, повернувшись обличчям до моря, почав виголошувати приглушеним голосом промову до невидимих слухачів.
Під пахвою лівої руки він тримав в обгортці з очерету книгу ронго-ронго, а правою розмахував, звертаючись до неба. Хуан говорив по-полінезійськи тихим, майже беззвучним голосом, але скидався на оратора, що стояв на ящику від мила в Гайд-парку. Схвильовано жестикулюючи, він ніби хотів привернути до себе увагу невидимого натовпу десь у морі і на рівнині під нами. В розхристаній сорочці і куртці, поли якої маяли по вітру, він, здавалось, стояв одною ногою в минулому, а другою серед нас, ніби живий символ народу, що переживає. перехідну стадію свого розвитку.
Скінчивши промову, схвильований Хуан зійшов з вершини до нас і подарував мені чудове вітрило у формі риби, яке він сам вирізав із дерева. Потім вийняв з очеретяної обгортки книгу ронго-ронго й швидко почав перегортати сторінки, поки не дійшов до того місця, де стояв аку-аку. Вказуючи пальцем на рядок, він знову тихим голосом звернувся з промовою до невидимих істот навколо нас, а після цього передав мені книгу і попросив голосно прочитати заповіт аку-аку.
Переді мною лежав дивовижний острів, навколо стояли охоплені благоговійним настроєм слухачі, а я знову читав:
— "Кокава аро, кокава туа, те іroa о те акуаку, еруа".
На цьому урочиста церемонія закінчилась. Предків було закликано в свідки, що книга законно передана мені. Ми зійшли з гори до зелених наметів, де стюард уже накрив для нас стіл з холодними закусками.
Наша трапеза нагадувала сніданок, який я влаштовував, коли вирушали до Атанової печери. Але сьогодні церемонія була своєріднішою, а хрипкі голоси, що шептали про "силу" й "міць" кожної страви, набагато грубіші. Сьогодні кожен із нас сидів із своєю вахіне. Івонна дуже злякалась, коли я також побгав розмовляти неприємним хрипким голосом і поводитись так дико, як і всі інші. Вона потім призналась мені, що думала; ніби я збожеволів. Посеред трапези мій похмурий брат підвівся з місця і, погладжуючи свою чорну бороду, втупився в маленький норвезький прапорець, що стояв на столі.
— Ось де твоя сила, брате, — мовив раптом він, хапаючи прапорець. — Ось де твоя сила, віддай її мені!
Я подарував йому прапорець і на додачу ще й модель плота Кон-Тікі в целофановій коробочці, яку він дуже хотів мати. Дуже радий, з подарунками під пахвою, він перший вийшов із намету. Гості сіли на коней і поїхали до селища.
Енліке Теао, який був з нами в печері Атана, вирішив, нарешті, показати нам свою печеру. Ми мали йти сьогодні ж, і до півночі мені пощастило трохи поспати. Цього разу, крім Атана, зі мною йшли Івонна, Карл, фотограф і Тур-молодший. Печера виявилась майстерно замаскованою, але добиратись до неї крізь зарослий травою кам'яний осип біля підніжжя скелі на західному березі острова було легко. Знову довелось їсти куприк і заповзати у вузький отвір під землю. Зразу ж за входом, на чисто виметеній долівці підземелля, стояли два черепи. Далі йшла напівкругла ніша, схожа на різдвяні ясла: долівка була встелена сіном, а вздовж стін на жовтих очеретяних матах лежало безліч фантастичних фігурок. Тут було дуже затишно. Енліке тримався привітно, скромно й наївно, і для мене ці відвідини були справжнім відпочинком після тяжкого візиту минулої ночі до братів-фанатиків.
Вибравшись назовні, ми відчули подих легенького вітерця. На небі світив повний місяць, віддзеркалюючись на поверхні чорного, як смола, океану.
Наступного дня в Анакені відбулось народне гуляння з танцями. Обидва лікарі — експедиційний і сільський — сиділи в наметі-їдальні і витискали мізерні крапельки крові з мочок ушей тих остров'ян, яких патер Себастьян називав чистокровними. Коли дійшла черга до бургомістра, його братів та сестер, вони мали такий вигляд, ніби лікар вириває у них з вух діамантові сережки.
Вони й на секунду не сумнівались, що крапля крові справжнього довговухого може продаватись по казковій ціні людям, які володіють музеями. Спостерігаючи, як дбайливо червоні крапельки змішують з хімікаліями і в спеціальних пробірках відправляють до холодильника на судно, вони всім своїм виглядом показували, що ми їх безсоромно обдурили, але заради давньої дружби вони готові для нас на все.
По рівнині, сповненій святкового гамору, походжав у солом'яному капелюсі бургомістр і вибирав по черзі намічених нами для дослідження крові людей. Довкола лунали пісні й сміх, дзвеніли гітари, іржали коні. Коли я підійшов до вогнища, щоб узяти собі соковитий шматок м'яса, до мене під'їхав верхи худий беззубий старик у благенькому кітелі. Його запалі щоки були зарослі сірою щетиною. Старик приязно привітався до мене. Я попросив його зійти з коня і пригоститись з відкритої земляної печі, але він лиш нахилився до мене і тихо пробурмотів:
— Я прийшов сюди повідомите, що тебе чекає подвійне щастя. Ель брухо, чарівник, сказав мені, що ти матимеш "добре щастя" опівночі в неділю, якщо прийдеш до його хати. А після цього тобі завжди буде щастити.
Старик не захотів відповісти на мої запитання: він просто смикнув за повід і зник у натовпі; після цього я його більше не бачив. Раніше я ніколи не чув про Ель брухо, мені було відомо, що чарівництвом займається лише стара Таху-таху. Але тут мені спало на думку, що, можливо, це моєму новому братові дали на острові таке прізвисько: він поводився, як знахар, жив у будинку аку-аку перед самотньою хаткою старої Таху-таху і вірив, що його з усіх боків оточують дияволи.