Повість про двоє міст

Чарлз Діккенс

Сторінка 53 з 57

Тяжким зусиллям він переміг той дивний процес думок, що охопив його останніми хвилинами, і він опанував їх. Він ходив туди й сюди, потихеньку повторюючи їх імення. Боротьба закінчилася. Він міг ходити туди й сюди, вільний від думок, що бентежили , його.

Минула назавсігди дванадцята година.

Йому сказано було, що остання для нього година буде третя, а він знав, що його покличуть трохи раніш, оскільки тяжкі повозки їхали вулицями досить поволі. Тому він вирішив вважати другу годину за останній свій час і за цей проміжок так підсилити себе, щоб потім бути спроможним підтримувати інших.

Зложивши навхрест руки на грудях, він рівномірними кроками походжував туди й сюди й був зовсім не схожий на того в'язня, що ходив туди й сюди у ля-Форсі. Без найменшого здивовання він чув, як ударило годину. Година була така сама довга, як і більшість інших. Побожно подякувавши небу за те, що до нього повернулося самовладання, він подумав: "Тепер ще тільки одна година", і знову почав ходити.

В мурованім коридорі кроки, коло самих дверей. Він спинився.

Ключа всунуто в замок і повернуто. Перед тим, як одчинити двері, або тоді, коли вони відчинялися, хтось сказав тихо по-англійському: "Він ніколи не бачив мене тут; я ховався від нього. Ідіть сами, я пожду тут. Не гайте часу".

Двері швидко відчинили й замкнули, і перед ним стояв лице в лице Сідней Картон; він спокійно й пильно дивився на нього, з світлоюусмішкою,приклавши палецьдогубівна знак обережности.

В його погляді було щось такого сяйного й дивного, що першої хвилини в'язень підпав у сумнів, чи його поява не походила з його фантазії. Однак він заговорив, і це був його голос; він узяв в'язня за руку, і це був справжній стиск.

— Із усіх людей на світі ви найменше сподівалися побачити мене! — сказав він.

— Я не міг повірити, щоб це були ви. Я й тепер ледве вірю цьому. Вине...—враз виникло в його голові побоювання... — в'язень?

— Ні. Я випадково маю силу над одним із тюремників і через те стою тут перед вами. Я прийшов од неї... вашої дру— яини, любий Дарнею.

В'язень стиснув йому руку.

— Я приношу просьбу від неї.

— Яку саме?

— Найпильнішу, палку и невідступну просьбу, сказану до вас найщирішим тоном такого любого вам голосу, що ви його добре пам'ятаєте.

В'язень одвернув лице своє набік.

— Вам ніколи питати мене, чому я приношу цю просьбу й що вона значить, і мені ніколи оповідати вам. Ви мусите виконати її. .Скиньте свої чоботи і взуйте мої.

Коло стіни в камері був стілець, позад в'язня. Картон, тискаючи його вперед, вмент посадив його й стояв над ним без чобіт.

— Взувайте мої чоботи. Візьміть їх у руки; беріть їх. Швиденько.

— Картоне, вислизнути з цього місця неможливо; цього ніколи неможливо зробити. Ви тільки вмрете зо мною. Це — божевілля.

— Було б божевіллям, коли б я просив вас тікати. Хіба ж я кажу вам це? Коли я скажу вам вийти цими дверима, говоріть мені, що це божевілля, і залишайтеся тут. Обміняймося гальстухами й плащами. А тим часом дозвольте мені розв'язати вам цю стьожку з волосся й розкудлати вам волосся, як у мене.

Надиво швидко і з силою волі й рухів, що здавалися цілком надприродними, він перевів усі ці зміни в ньому. В'язнень був у нього в руках, як мала дитина.

__ Картоне! Любий Картоне! Це божевілля! Цього неможливо виконати; цього ніколи неможливо зробити; це вже пробували й ніколи не щастило. Благаю вас не додавайте своєї смерти до жалю моєї смерти.

_ я ж прошу вас, мій любий Дарнею, йти цими дверима? Коли я попрошу у вас цього, відмовтеся. Ось перо, атраменті папір на столі. Чи досить тверда у вас рука, щоб написати?

_ Була твердою, коли ви увійшли.

— Нехай же буде знов твердою й пишіть, що я диктуватиму. Швиденько, дуже, швиденько.

Притиснувши руку до спантеличеної голови, Дарней сів до столу. Картон, заложивши праву руку за пазуху, стояв біля нього.

— Пишіть точно, як я скажу.

— На кого адресувати?

— Ні на кого! — Картон ще тримав руку за пазухою.

— Поставити число?

— Ні!

За кожним питанням в'язень оглядався. Картон, стоячи над ним з рукою за пазухою, дивився на нього зверху вниз.

— Коли ви згадаєте собі, — говорив Картон диктуючи, — давню розмову між нами, то ви легко зрозумієте все, побачивши ці рядки. Я знаю, що ви пам'ятаєте ті слова. Ваша вдача не така, щоб забути їх.

Він витяг був руку з-за пазухи; в'язень, написавши це, випадково озирнувся на нього, якось тороплено й здивовано; рука спинилася, стиснувши щось.

— Ви написали: "щоб забути їх"?— спитав Картон.

— Написав. Що у вас у руках, зброя?

— Ні; я неозброєний.

— То що ж у вас у руках?

— Зараз будете знати. Пишіть ще декілька слів. Він диктував знов: "Я вдячний, що настав час, коли я можу довести їх. Те, що я роблю, не повинно бути підставою, щоб жалкувати або горювати". — Проказуючи ці слова и пильно дивлячись на того, що писав, Картон потроху и тихо наближав свою руку до його лиця.

Перо випало з Дарнеєвих пальців на стіл, і він неуважно— дивився навкруги себе.

— Що це за пара така?

— Пара?

— Щось мені перешкоджає!

— Я нічого не помічаю; тут не може бути нічого такого. Візьміть перо и кінчайте. Поспішайте, поспішайте.

В'язень силкувався зосередити свою увагу, наче пам'ять його ослабла, або здібності розладилися. Він подивився на Картона затуманеними очима й важко дихав. Картон знов поклав, руку за пазуху й твердо дивився на нього.

— Поспішайте, поспішайте.

В'язень знов схилився над папером.

— Коли б було інакше, — Картонова рука знов обережно й тихо спустилася, — то я ніколи б не скористався з давньої нагоди. Коли б було інакше, — рука була коло в'язневого лиця, — то я тим більше зумів би відповідати. Коли б було інакше...— Картон подивився на перо й побачив, що воно малювало якісь незрозумілі знаки.

Картонова рука більше не рухалася до грудей. В'язень схопився з докірливим поглядом. Однак Картонова рука твердо взяла його за ніздрі, а лівою рукою він обняв його за стан. Декілька хвилинок він слабо боровся з людиною, що прийшла положити своїм життям за нього, проте за момент він лежав на підлозі непритомний.

Швидко, рукою твердою, як і його серце, Картон надяг на себе в'язневу одежу, що лежала поруч, зачесав назад волосся і зав'язав його стьожкою, що той носив. Потім він тихо покликав: "Ідіть сюди. Ідіть". Шпигун увійшов.

— Бачите? сказав Картон, подивившись на нього, і став на одно коліно над непритомною фігурою, щоб покласти йому за пазуху папір, — ваш риск був невеликий.

— М-ре Картоне, відповів шпигун, боязко перебираючи пальцями, — риск мій не такий серед теперішньої метушні, якщо ви цілком виконаєте нашу умову. ~

— За мене не бійтеся, Я буду вірним до смерти.

— Ви мусите бути, м-ре Картоне, щоб числом було правильно п'ятдесят два. Якщо ви зробите його правильним у цьому одязі, то мені нічого боятися.

— І не бійтеся. Незабаром я неспроможний буду шкодити вам, а решта незабаром буде далеко відціля. Тепер, кличте допомогу и беріть мене до карети.

— Вас? — сказав шпигун нервово.

— Його, того чоловіка, з яким я помінявся. Ви вийдете ворітьми, якими мене привели сюди.

— Звичайно.

— Я був дуже слабий і блідий, коли ви мене вели сюди, а тепер слабий знепритомнів. Прощальна розмова остаточно знесилила мене. Такі речі трапляються тут часто. Ваше життя у ваших власних руках. Швиденько. Кличте допомогу.

— —Заприсягніться, що ви мене не зрадите, — сказав тремтячий шпигун, спинившися ще на хвилину.

— Чоловіче, чоловіче! — відповів Картон, тупнувши ногою,— чи не заприсягався я вже урочистою клятвою йти до кінця, а ви тепер марно тратите дорогі хвилі. Візьміть його сами до двору, посадіть його сами в карету, покажіть його сами м-рові Лоррі, скажіть йому сами, щоб не давали йому нічого такого, що могло б очутити його крім повітря й нагадайте мої слова минулого вечора та його обіцянку минулого вечора, і нехай "ІДУТЬ. "

Шпигун вийшов, а Картон сів до столу, підперши руками голову. Шпигун зараз повернувся з двома чоловіками.

— Ось-як, — сказав один з них, споглядаючи на лежачу постать. — Так засмутився, що приятель його виграв у льотереї святої гільйотини?

— Добрий патріот, — сказав другий, — навряд би дуже задумував, коли б аристократ витяг чистого квитка.

Вони підняли непритомну постать, поклали її на носилки, залишили їх коло дверей, і нахилилися, щоб винести її.

— Часу мало, Евремоне, — сказав шпигун пересторожливим голосом.

— Добре знаю, — відповів Картон. — Подбайте про мого приятеля, прошу вас, і залишіть мене,

— Ну, йдіть, хлоп'ята, — сказав Барсад. — Піднімайте його і йдіть.

Двері замкнено, і Картон залишився сам. Напруживши свої сили, він якнайпильніше прислухався; він прислухався до кожного звука, що міг відзначити підозру або сполох. Ніде не чути було нічого. Ключі поверталися, скрипіли двері, кроки відбивалися десь далеко коридорами: ніде не постало ні крику, ні галасу, що здавалися б незвичайними. Дихаючи тепер вільніше, він сів. до столу і знов прислухався, поки пробило дві години.

Тепер до нього почали досягати звуки, яких він не боявся, бо він здогадувався про їх значення. Багато дверей відчинено було одні за одними, а вкінці і його двері. Тюремник, із списком у руці, заглянув до нього і тільки сказав: "Ідіть за мною, Евре— моне!" — і він пішов за ним у велику темну кімнату, що була на відстані. Був тьмяний зимовий день, і через темнуватість. у кімнаті и надворі він міг тільки неясно розпізнавати інших, що їх привели сюди, щоб зв'язати руки. Дехто стояв, дехто— сидів, дехто ридав і неспокійно рухався, — проте таких було* мало. Переважна більшість була мовчазна й спокійна і втупила очі в землю.

Він стояв коло стіни в темному кутку, поки приводили декого з п'ятдесяти двох після нього; як ось один затримався на ходу, щоб обняти його, яко знайомого. Він страшенно злякався, щоб не відкрили його; однак той пішов далі. Незабаром після цього молода жінка, з худенькими дівочими формами,, з приємним хоч і змарнілим та блідим лицем, з широко розкритими лагідними очима, встала з лавки, на якій сиділа, і підійшла. поговорити з ним.

— Громадянину Евремоне, — сказала вона й приторкнулася до нього своєю холодною рукою, — я бідна и незначна швачка,, що була з вами в ля-Форсі.

Він промовив тихо:

— Правда.

51 52 53 54 55 56 57