Але пересилив себе і, повернувшись до короля Наварського, стиснув йому руку з поглядом, в якому блиснув перший прояв чулості і вперше за двадцять чотири роки життя забилось його серце.
— Дякую, Анріо! — сказав він.
— Бідолашний брате! — скрикнув д'Алансон, наближаючись до Карла.
— А, це ти, д'Алансон! — сказав король. — Ну, славетний стрілець, що поробляє твоя куля?
— Вона розплющилась об кабана, — сказав герцог.
— Ах, ти, господи! — скрикнув Генріх з чудово удаваним здивуванням. — Гляньте, Франсуа, ваша куля розбила коліно у коня його величності. Дивно!
— Невже? — сказав король. — Правда?
— Може бути, — сказав розгублено герцог, — рука в мене так тремтіла!
— В усякому разі, для доброго стрільця постріл дуже дивовижний, Франсуа! — сказав Карл, насупивши брови. — Вдруге дякую тобі, Анріо! Панове, — сказав король, — вернімось у Париж — з мене досить.
Маргарита наблизилась привітати Генріха.
— Ах, Марго, — сказав Карл, — привітай його якнайщиріше, бо коли б не він, король французький звався б Генріхом III.
— Шкода, пані! — сказав беарнець. — Пан герцог д'Анжу вже й так мій ворог, а стане ворогом мені ще більше. Та що ви хочете? Робиш, що можеш. Спитайтесь у пана д'Алансона.
І, нахилившись, витяг із кабана свій ніж і двічі чи тричі устромив його в землю, щоб зчистити кров.
Кінець першої частини
ЧАСТИНА ДРУГА
I. Братерство
Рятуючи життя Карла, Генріх врятував не тільки життя людині, — він не допустив до зміни володарів у трьох державах.
Справді, коли б Карла IX було вбито, герцог д'Анжу став би королем Франції, а герцог д'Алансон, певніш усього, королем Польщі. Щодо Наварри, то, зважаючи на те, що герцог д'Анжу був коханцем пані де Конде, корона наварська, певне, була б платою чоловікові за послужливість жінки.
Отже, з усіх цих великих пертурбацій для Генріха не вийшло б нічого доброго. Він перемінив би пана, та й усе, і замість Карла IX, що терпів його, побачив би на французькому престолі герцога д'Анжу, який, маючи одно серце і одну думку з матір'ю своєю Катериною, заприсягся погубити його і не забарився б виконати свій намір.
Усі ці думки відразу майнули в голові Генріха, коли кабан кинувся на Карла IX, і ми бачили результат цього раптового, як блискавка, зміркування, що життя Карла ЇХ зв'язане з його власним життям.
Карл IX врятувався завдяки відданості, мотивів якої король не міг зрозуміти.
Але Маргарита зрозуміла все і з захватом побачила дивну мужність Генріха, ідо блискавично спалахувала тільки в момент бурі.
На нещастя, вирватися спід влади герцога д'Анжу було для Генріха не все, треба було самому стати королем. Йому доводилось змагатися за Наварру з герцогом д'Алансоном і з принцом де Конде; треба було, перш за все, покинути цей двір, де доводилось ходити між двома прірвами, і покинути, забезпечивши себе спільністю з принцом французьким.
Вертаючись із Бонді, Генріх весь час обмірковував ситуацію. Коли прибув у Лувр, мав уже готовий план.
Не скинувши мисливських чобіт, так, як був, увесь ще в куряві й крові, він пішов до герцога д'Алансона і знайшов його в кімнаті, по якій він схвильовано ходив великими кроками.
Побачивши Генріха, принц зробив рух.
— Так, — сказав Генріх, беручи його за обидві руки, — так, розумію, любий брате, ви сердиті на мене, що я перший звернув увагу короля на те, що ваша куля влучила в коліно коневі замість влучити в кабана, як ви того хотіли. Та що вдієш? Я не міг стриматись від поклику здивування. До того ж, король все одно помітив би, — адже правда?
— Безперечно, безперечно, — промурмотів герцог д'Алансон. — Але все ж таки тільки лихому вашому намірові я можу приписати свого роду донос, який ви зробили і який, як ви бачили, в результаті примусив брата мого Карла з підозрою поставитись до моїх намірів і викликав непорозуміння між нами.
— Усе це ми обміркуємо зараз, а щодо того, добрий чи лихий був у мене намір, я нарочито прийшов до вас, щоб ви самі розсудили.
— Добре, — сказав герцог д'Алансон з звичайною своєю обережністю, — говоріть, Генріх, я слухаю.
— Коли я скажу вам те, що хочу сказати, ви самі побачите, Франсуа, які були у мене наміри, бо те, що я хочу сказати вам, виключає всяку обережність і розсудливість, і коли я скажу, ви можете погубити мене одним своїм словом!
— Що таке? — сказав Франсуа, починаючи бентежитись.
— А тим часом, — вів своє Генріх, — я довго вагався, чи говорити вам про те, що привело мене до вас, особливо після того, як ви не схотіли сьогодні слухати.
— Їй-богу, — сказав Франсуа, бліднучи, — я не знаю, що ви хочете сказати, Генріх.
— Брате, ваші інтереси дуже дорогі мені, отже мушу попередити вас, що гугеноти робили щодо мене спроби.
— Спроби? — спитав герцог д'Алансон. — Які спроби?
— Один з них, пан де Муї де Сен-Фал, син відважного де Муї, вбитого Морвелем, — ви знаєте...
— Так.
— Ну, так от! Ризикуючи життям, він з'явився до мене і доводив мені, що я в полоні.
— А, он як! І що ж ви йому відповіли?
— Ви знаєте, брате, що я ніжно люблю Карла, який врятував мені життя, і що королева-мати стала мені замість рідної матері. Я зрікся всіх пропозицій, які він зробив мені.
— А які були ці пропозиції?
— Гугеноти хочуть відновити наварський престол, а що престол цей, по суті, належить мені на правах спадщини, то вони й пропонують його мені.
— Так. І пан де Муї, замість згоди, дістав від вас зречення?
— Формальне... на письмі навіть. Але потім... — вів далі Генріх.
— Ви розкаялись, брате? — перебив герцог д'Алансон.
— Ні, мені тільки здалось, ніби пан де Муї, незадоволений з мене, скерував свої наміри в інший бік.
— Куди саме? — швидко спитав Франсуа.
— Не знаю. В бік принца де Конде, може.
— Так, це може бути, — сказав герцог.
— До того ж, — сказав Генріх, — я маю змогу безпомилково довідатись, кого вони обрали за проводиря.
Франсуа зблід.
— Але, — казав далі Генріх, — серед гугенотів немає єдності, і де Муї, людина відважна й чесна, є представником лише половини партії. А друга половина, якою не можна нехтувати, не втратила надії піднести престол Генріху Наварському, який, повагавшись у першу хвилину, може потім і передумати.
— Ви гадаєте?
— Я щодня маю докази. Помітили ви, з кого складався той гурток, що зібрався коло нас на полюванні?
— Так, з дворян, що навернулись до католицтва.
— Пізнали ви вождя цього гуртка, що зробив мені знак?
— Так, віконт де Тюренн.
— Зрозуміли ви, чого вони хотіли від мене?
— Так, вони пропонували вам тікати.
— Отже, — сказав Генріх збентеженому Франсуа, — ясно, що є друга партія, яка хоче не того, чого хоче пан де Муї.
— Друга партія?
— Так, і дуже сильна, кажу вам, — така сильна, що для того, щоб мати успіх, треба з'єднати дві партії: партію Тюренна і партію де Муї. Змова шириться, військо готове, чекають тільки сигналу. А я перебуваю в серйозному становищі і мушу негайно зважитись на щось певне, думаю про два рішення і вагаюсь... Я зараз викладу вам, як другові, ці два рішення.
— Скажіть краще — як братові.
— Так, як братові, — сказав Генріх.
— Кажіть, я слухаю.
— І, перш за все, я мушу з'ясувати вам мій душевний стан, дорогий Франсуа. Я не маю ні бажань, ні честолюбства, ані здатності до дії; я простий сільський дворянин, небагатий і тихий, живу повсякчасним життям; заняття конспіраціями обіцяє мені прикрості, які мало компенсуються навіть цілком певною перспективою здобути корону.
— Ах, брате, — сказав Франсуа, — ви кривдите самі себе, і прикре становище того принца, чия доля обмежена границею батьківського поля або людиною в досягненні почестей! Я не вірю тому, що ви кажете.
— А проте, це така правда, брате, — відповів Генріх, — що коли б я був певен, що маю щирого друга, я зрікся б на його користь тієї могутності, якої хоче надати мені партія, що діє задля мене; та я не маю його, — додав він, зітхнувши.
— А може! Ви, безперечно, помиляєтесь.
— Ні, чорти б його взяли! — сказав Генріх. — Крім вас, брате, я не бачу нікого, хто був би до мене прихильний; отже, щоб не дати загинути в жахливих заколотах справі, яка могла б висунути на чільне місце якусь людину... негідну... я волію розкрити братові моєму королю все, що відбувається. Я нікого не назву, я не вкажу ні країни, ні часу, а до катастрофи не допущу.
— Великий боже! — скрикнув д'Алансон, не маючи сили стримати жах. — Що ви кажете!.. Як ви, ви, єдина надія партії по смерті адмірала, ви, навернений гугенот, не цілком навернений, — так, принаймні, гадають, — ви підіймете ніж на своїх братів! Генріх, Генріх, чи знаєте ви, що, роблячи це, ви підводите під другу Варфоломіївську ніч усіх кальвіністів королівства? Чи знаєте ви, що Катерина тільки й чекає нагоди, щоб викорінити все, що ще лишилося в живих?
І герцог, тремтячи, з помертвілим обличчям, на якому виступили червоні й білі плями, стискав руку Генріха, благаючи зректися наміру, що міг згубити його.
— Як! — сказав Генріх з цілком простодушним виразом в голосі. — Ви гадаєте, Франсуа, що з цього може вийти стільки біди? Але ж, маючи слово короля, я був би, здається мені, гарантований від нерозсудливих вчинків.
— Слово короля Карла IX, Генріх!.. Що ж, адмірал не мав його? Теліньї не мав? Самі ви не мали? О, Генріх, я вам кажу: якщо ви зробите це, ви погубите всіх їх, і не тільки їх, а з ними й усіх тих, хто мав безпосередні чи посередні зносини з ними.
Генріх, здавалось, поміркував з хвилину.
— Коли б я був значним принцом при дворі, — сказав він, — я б чинив інакше. На вашому, приміром, місці, Франсуа, на місці можливого наслідника престолу...
Франсуа іронічно кивнув головою.
— Що зробили б ви на моєму місці? — сказав він.
— На вашому місці, брате, — відповів Генріх, — я сам став би на чолі руху. Моє Ім'я і значення були б запорукою за життя бунтівників, і я здобув би користь, по-перше, для себе, — а далі, може, і для короля, — з справи, що без того могла б стати страшенним нещастям для Франції.
Герцог д'Алансон вислухав ці слова з радістю, від якої все його обличчя засяяло.
— І ви гадаєте, — сказав він, — що така справа можлива і що вона звільняє нас від усього того лиха, яке ви передбачаєте?
— Гадаю, — сказав Генріх.