Але назавтра о восьмій годині ранку Амаранта все ж зробила останній стібок на найгарнішому покрівці, будь-коли виготовленому жіночими руками, й оголосила спокійно, без будь-якої награності, що ввечері помре. Вона попередила про це не тільки родину, а й усе місто, бо дійшла висновку, шо може спокутувати своє дріб'язкове життя, зробивши наостанок людям якусь добру справу, і подумала, що, мабуть, найкраще — це доставити листи померлим.
Звістка про те, що Амаранта Буендіа ввечері знімається з якоря й відпливає разом з поштою в царство мертвих, поширилася по всьому Макондо ще до обіду, а о третій годині у вітальні вже стояла скриня, наповнена листами. Ті, що не хотіли писати, переказували Амаранті свої послання усно, і вона занотовувала їх у записнику разом із прізвищем адресата й датою його смерті. "Не хвилюйтеся, — заспокоювала вона відправників. — Щойно я прибуду на місце, одразу ж довідаюся про нього й передам йому вашого листа". Усе це скидалося на фарс. Амаранта не виявляла ніякої тривоги, жодних ознак горя, й від усвідомлення виконаного обов'язку ніби аж помолодшала. Пряма й струнка, як завжди, вона б здавалася набагато молодшою від своїх років, коли б не запалі щоки та брак передніх зубів. Вона сама звеліла поскладати листи в просмолену скриню й пояснила, як її поставити в могилі, щоб краще вберегти від вологи. Вранці вона покликала столяра до вітальні й постояла, поки він зняв з неї мірку для труни — можна було подумати, що він збирається шити їй сукню. В останні години вона виявила таке завзяття, що у Фернанди виникла підозра, чи Амаранта, бува, не пожартувала з них, оголосивши про свою смерть. Урсула, пам'ятаючи про звичай усіх Буендіа вмирати не хворівши, вірила, що Амаранта справді дістала призвістку про свою смерть, однак побоювалася, коли б через усю цю метушню навколо листів та занепокоєння тим, щоб вони дійшли швидше, ошалілі відправники не поховали її доньку живцем. Тим-то, голосно сварячись, Урсула стала звільняти будинок від сторонніх людей і на четверту годину домоглася свого. На цей час Амаранта скінчила роздавати свої речі бідним і залишила собі на простій труні із струганих дощок тільки переміну білизни та вельветові туфлі без каблуків, усе це повинні були надягти на неї після смерті. Вона не забула поклопотатися про туфлі, пам'ятаючи, що коли вмер полковник Ауреліано Буендіа, довелося купувати йому нові черевики, бо в нього залишилися тільки пантофлі, які він носив у майстерні. Десь перед п'ятою годиною Ауреліано Другий прийшов до Меме, щоб провести її на концерт, і здивувався, що будинок прибрано, мов для похорону. Якщо хтось у той час і здавався живим, то це Амаранта: вона була спокійнісінька й навіть знайшла час позрізати собі мозолі. Ауреліано Другий і Меме жартома попрощалися з нею й пообіцяли влаштувати через тиждень бенкет з нагоди її воскресіння. О п'ятій годині, приваблений поголосом, що Амаранта Буендіа збирає листи для померлих, гіадре Антоніо Ісабель прийшов маслосвятити її й був змушений чекати понад чверть години, поки присмертна вийде з купальні. Коли ж вона явилася перед ним у сорочці з мадаполаму й з розпущеним по спині волоссям, старий священик подумав, що з нього посміялися, й відіслав служку зі святими дарами. Проте вирішив усе ж скористатися з нагоди й висповідати Амаранту, яка майже двадцять років ухилялася від сповіді; Амаранта заявила йому, що не потребує ніякої духовної допомоги, бо сумління у неї чисте. Фернанду це обурило. Не турбуючись про те, що її можуть почути, вона голосно спитала себе, який же це тяжкий гріх учинила Амаранта, що віддає перевагу блюзнірській смерті без покаяння над ганьбою зізнання? Тоді Амаранта лягла й примусила Урсулу привселюдно засвідчити її незайманість.
Хай ніхто не тішиться ілюзіями, — вигукнула вона, щоб почула Фернанда. — Амаранта Буендіа йде з цього світу такою, якою в нього й прийшла.
Більше вона вже не вставала. Відкинувшись, мов хвора, на подушки, вона заплела свої довгі коси й уклала їх над вухами — саме з такою зачіскою, як їй пояснила смерть, і мала вона лежати в труні. Потім Амаранта попросила Урсулу принести дзеркало і знову, після перерви майже в сорок років, побачила своє спотворене роками й стражданнями обличчя і здивувалася, що воно достоту таке, як вона собі й уявляла. За тишею в спальні Урсула зрозуміла, що донька скоро помре.
Попрощайся з Фернандою, — благально попросила вона. — Хвилина примирення дорожча цілого життя, прожитого в дружбі.
Та це вже й ні до чого, — відказала Амаранта.
Меме все ще думала про Амаранту, коли на імпровізованій сцені знову спалахнуло світло й почалося друге відділення програми. Посередині п'єси, яку вона виконувала, хтось шепнув їй на вухо про те, що сталося, і концерт урвали. Зайшовши до будинку, Ауреліано Другий був змушений проштовхуватися крізь натовп, перш ніж побачив тіло перестарілої незайманиці: вона лежала негарна, бліда, з чорною пов'язкою на руці, загорнута в розкішний покрівець. Труна стояла у вітальні біля скрині з поштою.
Після дев'яти ночей поминання Амаранти Урсула злягла і більше вже не вставала. Її взяла під своє опікування Санта Софія де ла П'єдад. Носила їй до спальні їжу та воду для вмивання й розповідала про все, що діялося в Макондо. Ауреліано Другий часто навідував Урсулу й дарував їй різну одежу, а вона складала її біля ліжка поряд із найнеобхіднішими для щоденного вжитку речами й незабаром наскладала біля себе цілу скриню. їй удалося завоювати любов маленької Амаранти Урсули, яка була в усьому схожа на неї, і вона навчила дівчинку читати. Ніхто навіть тепер не здогадувався про Урсулину сліпоту, хоча всі вже розуміли, що бачить стара погано, проте ясність її думок, уміння обходитися без сторонньої допомоги викликали припущення, що вона просто придушена тягарем своїх ста років. Вільний час і душевний спокій надавали їй змогу пильно стежити за життям будинку, тож вона перша помітила мовчазні муки Меме.
— Ходи-но сюди, — якось сказала вона дівчині. — А тепер, коли ми з тобою самі, признайся бідній бабі, що з тобою.
Меме, збентежено посміхнувшись, ухилилася від розмови. Урсула не наполягала, але після того, як Меме перестала заходити до неї, її підозра посилилася. Урсула знала, що дівчина встає тепер раніше, ніж звичайно, й ні хвилини не всидить спокійно, доки не настане час, коли можна піти з дому, що цілісіньку ніч вона перевертається з боку на бік на своєму ліжку в сусідній кімнаті і що їй не дає спати метелик, який літає по кімнаті. Одного разу Урсула чула, як Меме сказала, що йде до батька, й подивувалася з недогадливості Фернанди, котра нічого не запідозрила, хоча невдовзі по тому прийшов Ауреліано Другий і спитав, де донька. У Меме з'явилися якісь секретні справи, невідкладні зобов'язання, таємні турботи — це було цілком очевидно іще задовго до того вечора, коли Фернанда підняла на ноги весь дім, побачивши, як Меме цілувалася з якимось чоловіком у кіно.
Поринувши в свої переживання, Меме вирішила, що її виказала Урсула. Насправді ж вона сама себе викрила. Вже давно залишала вона за собою цілу низку слідів, які могли збудити підозру навіть у сліпого, і якщо Фернанді було потрібно стільки часу, щоб виявити їх, то тільки тому, що її увагу відвертали таємні стосунки з невидимими цілителями. А втім, і Фернанда врешті-решт спостерегла, що донька то надовго замовкне, то враз здригнеться, то настрій у неї різко зміниться. Вона встановила за Меме прихований, але невсипущий нагляд, проте, як і раніше, дозволяла дочці гуляти з подругами, допомагала вдягатися на суботні свята й жодного разу не задала нескромного запитання, яке могло б насторожити дівчину. У Фернанди вже назбиралося чимало доказів, що Меме робить зовсім не те, про що каже, і все ж мати не висловила своїх підозр, дожидаючи вирішального доказу. Якось увечері Меме повідомила, що йде з батьком у кіно. Трохи згодом Фернанда почула від садиби Петри Котес бахкання святкових ракет та звуки акордеона Ауреліано Другого, що його було годі сплутати з якимось іншим акордеоном. Тоді вона вдяглася, пішла в кіно й побачила в напівмороці передніх рядів партера свою доньку. Вражена тим, що її підозри підтвердилися, Фернанда не встигла роздивитися чоловіка, який цілував Меме, але розчула серед посвистів та оглушливих вибухів сміху його схвильований голос. "Кохана моя", — почула вона й відразу, не мовивши ані слова, виволокла Меме із зали, з ганьбою протягла її за руку по велелюдній вулиці Турків і зачинила на ключ у спальні.
Назавтра, о шостій годині дня, до Фернанди з'явився відвідувач, і вона впізнала його голос. Був він молодий і сумний, його темні журні очі не вразили б так Фернанду, якби їй довелося раніше зустрічати циган; забачивши мрійний вираз цього обличчя, будь-яка інша, не така безсердечна жінка зрозуміла б Меме. На гостеві був зношений полотняний костюм і туфлі, покриті розтрісканою корою з кількох шарів цинкових білил, що свідчило про відчайдушні спроби надати взуттю пристойного вигляду, в руці він тримав капелюха, купленого минулої суботи. Йому було страшно, як ніколи в житті ще не було і не буде страшно, але тримався він з гідністю, не втрачаючи самовладання, і це врятувало його від приниження; в ньому проглядало якесь вроджене благородство — в усьому, крім рук, брудних, із шаруватими від тяжкої роботи нігтями. А проте Фернанді було досить тільки побачити цього молодика, як вона відразу зрозуміла, що це робітник з бананової компанії, і побачила, що вдягнутий він у єдиний свій недільний костюм. Вона не дала йому й слова мовити. Не дозволила навіть зайти в двері, які через хвилину змушена була зачинити, бо весь будинок миттю наповнився жовтими метеликами.
— Забирайтеся геть, — кинула Фернанда. — І нічого лізти до порядних людей.
Звали його Маурісіо Бабілонья. Він народився й виріс у Макондо і працював учнем механіка в майстернях бананової компанії. Меме познайомилася з ним випадково, коли пішла з Патрицією Браун по автомобіль, щоб їхати на плантації. Шофер був хворий, вести машину доручили Маурісіо Бабілоньї, і Меме нарешті вдалося вдовольнити своє бажання — сісти поряд із водієм, щоб роздивитися всю систему керування.