Четвертого вересня увечері Моррель звелів, щоб донька повернула йому ключа від кабінету.
Жюлі здригнулася, бо та вимога здалася їй лиховісною. Навіщо забирав батько ключа, який завжди був у неї і якого в дитинстві забирали у неї тільки для того, щоб покарати?
Вона допитливо глянула на пана Морреля.
– Чим я завинила, тату, – сказала вона, – що ви оце забираєте в мене цього ключа?
– Нічим, дитино моя, – відказав бідолашний Моррель, у якого те простодушне запитання викликало сльози. – Нічим, просто він мені потрібен.
Жюлі вдала, ніби шукає ключа.
– Мабуть, я покинула його у себе в кімнаті, – сказала вона.
Вона вийшла з кімнати, та замість того, щоб іти до себе, вона побігла порадитися з Емманюелем.
– Не віддавайте ключа, – сказав він їй, – і завтра вранці не залишайте батька самого, як буде змога.
Вона намагалася розпитати Емманюеля, та він нічого не знав або нічого не хотів казати.
Цілу ніч із четвертого на п'яте вересня прислухалася пані Моррель до порухів чоловіка за стіною. До третьої години ранку вона чула, як він схвильовано ходить туди й сюди кімнатою.
Аж о третій над ранок він упав на ліжко.
Мати і донька пробули ніч укупі. Ще з вечора очікували вони Максимільяна.
О восьмій ранку пан Моррель зайшов до їхньої кімнати. Він був спокійний, та сліди безсонної ночі закарбувалися на його блідому, змарнілому обличчі.
Вони не зважилися запитати його, чи добре він спав.
Моррель був лагідніший і ніжніший із дружиною і донькою, ніж звичайно; він не міг надивитися на Жюлі й довго цілував її.
Жюлі згадала, що їй радив Емманюель, і хотіла було провести батька, та він лагідно перепинив її й мовив:
– Будь із матір'ю.
Жюлі почала наполягати на своєму.
– Я вимагаю цього! – сказав Моррель.
Уперше казав Моррель доньці: "Я вимагаю", та сказав це він голосом, що був наповнений такою батьківською ніжністю, що Жюлі не зважилася і з місця рушити.
Вона лишилася стояти мовчки і непорушно. Незабаром двері знову відчинилися, чиїсь руки обняли її й чиїсь вуста припали до її чола.
Вона звела очі й зойкнула на радощах.
– Максимільяне! Братику! – вигукнула вона.
На той вигук прибігла пані Моррель і кинулася в синові обійми.
– Матінко! – сказав Максимільян, переводячи погляд з матері на сестру. – Що сталося? Ваш лист налякав мене, і я поспішив приїхати.
– Жюлі, – сказала пані Моррель, – скажи батькові, що приїхав Максимільян.
Жюлі вибігла з кімнати, та на першій сходинці зустріла чоловіка з листом у руці.
– Ви панна Жюлі Моррель? – з прикрим італійським акцентом запитав посланець.
– Так, добродію, це я, – пробурмотіла Жюлі. – Але що вам від мене потрібно? Я вас не знаю.
– Прочитайте цього листа, – сказав італієць, подавши їй записку.
Жюлі вагалася.
– Ідеться про порятунок вашого батька, – сказав посланець.
Жюлі вихопила у нього з рук листа. Хутко відкривши його, вона прочитала: "Негайно ідіть до Меянських алей, увійдіть у дім номер п'ятнадцять, попросіть у доглядача ключі від кімнати на п'ятому поверсі, увійдіть до цієї кімнати, візьміть на коминку червоного шовкового капшука і віднесіть його вашому батькові.
Необхідно, щоб він отримав його до одинадцятої годин ранку.
Ви обіцяли слухатися мене, тож нагадую вам про вашу обіцянку.
Синдбад-Мореплавець".
Дівчина радісно скрикнула, звела очі й почала шукати чоловіка, що приніс їй записку, щоб розпитати його, та він зник.
Вона заходилася перечитувати листа і побачила приписку. Прочитала: "Необхідно, щоб ви виконали це доручення особисто і самі; якщо ви прийдете з кимось або якщо хтось прийде замість вас, доглядач скаже, що він не розуміє, про що мова".
Та приписка відразу ж немовби вилляла на неї відро холодної води. Чи не загрожує їй лихо якесь? Чи не чигає на неї пастка? Вона була така цнотлива, що не знала, якої небезпеки може зазнати дівчина її віку; та не треба знати небезпеки, щоб її боятися: навпаки, саме недовідома небезпека викликає найдужчий страх.
Жюлі вагалася й урешті вирішила порадитися.
І з якоїсь незрозумілої спонуки пішла шукати допомоги не до матінки з братом, а до Емманюеля.
Вона спустилася вниз, розповіла йому, що сталося того дня, коли до її батька прийшов посланець банкової компанії "Томсон і Френч", розповіла йому про сцену на сходах, про ту обіцянку, що дала йому, і показала листа.
– Ви повинні піти туди, – відказав Емманюель.
– Піти? – прошепотіла Жюлі.
– Так, я вас проведу.
– Таж ви читали, що я маю бути сама?
– Ви й будете самі, – відказав Емманюель, – я зачекаю вас на розі Музейної вулиці; якщо ж ви затримаєтеся надовго, я піду слідом за вами, і нехай начувається той, на кого ви мені поскаржитеся!
– То ви гадаєте, Емманюелю, – нерішуче сказала дівчина, – що я повинна послухатися цього запрошення?
– Авжеж. Адже посланець сказав вам, що йдеться про порятунок вашого батька?
– Порятунок, але від чого, Емманюелю? Що йому загрожує? – запитала Жюлі.
Емманюель вагався, але бажання зміцнити рішучість Жюлі взяло гору.
– Сьогодні п'яте вересня, – сказав він.
– Так.
– Сьогодні об одинадцятій годині ваш батько має заплатити біля трьохсот тисяч франків.
– Так, ми це знаємо.
– А в касі у нього нема і п'ятнадцяти тисяч, – сказав Емманюель.
– І що ж тепер?
– Якщо сьогодні об одинадцятій годині ваш батько не знайде нікого, хто прийде йому на допомогу, то опівдні він повинен оголосити себе банкрутом.
– То ходімо, ходімо хутчій! – схвильовано вигукнула Жюлі, тягнучи за собою Емманюеля.
Тим часом пані Моррель усе розповіла синові.
Максимільян знав, що внаслідок лих, які одне за одним спіткали його батька, у способі життя його родини сталися значні зміни, та не знав, що справи дійшли до такого відчайдушного становища.
Несподіваний удар, здавалося, приголомшив його.
Потім він раптом вибіг із кімнати, побрався східцями, сподіваючись знайти батька в кабінеті, і почав стукати у двері.
Тієї хвилини відчинилися двері знизу, він обернувся і побачив батька. Замість того, щоб просто піднятися до кабінету, пан Моррель пішов спершу до своєї кімнати і лише тепер із неї виходив.
Пан Моррель, угледівши сина, скрикнув від подиву; він не знав про його приїзд. Він завмер на місці, притискаючи ліктем якийсь предмет, захований під сурдутом.
Максимільян швидко спустився східцями і кинувся на шию до батька, аж відступив, упираючись правою рукою в його груди.
– Батьку, – сказав він, пополотнівши мов стіна, – нащо у вас під сурдутом пістолі?
– Цього я й боявся... – прошепотів Моррель.
– Заради Бога, тату! – вигукнув Максимільян. – Що означає ця зброя?
– Максимільяне, – відказав Моррель, пильно дивлячись на сина, – ти чоловік і людина честі; ходімо до мене, я все тобі поясню.
І Моррель твердою ходою піднявся в кабінет; Максимільян, заточуючись, ішов за ним.
Моррель відімкнув двері, пропустив сина вперед і замкнув за ним двері; потім пройшов до вітальні, підійшов до письмового столу, поклав на край пістолі й показав синові на розгорнутий реєстр.
Реєстр давав достеменну картину становища справ.
За півгодини Моррель мав заплатити двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків.
У касі було лише п'ятнадцять тисяч двісті п'ятдесят сім франків.
– Читай! – звелів Моррель.
Максимільян прочитав і приголомшено завмер.
Батько і слова не казав – що ж міг він додати до невблаганного вироку чисел?
– І ви, батьку, зробили все можливе, – озвався нарешті Максимільян, – щоб відвернути крах?
– Усе, – відказав Моррель.
– Ви не чекаєте жодних надходжень?
– Жодних.
– Усі засоби вичерпані?
– Усі.
– І за півгодини, – похмуро провадив Максимільян, – наше ім'я буде вкрите ганьбою!
– Кров змиє безчестя, – відказав Моррель.
– Правда ваша, батьку, я вас розумію.
Він простягнув руку до пістолів.
– Один для вас, другий для мене, – сказав він. – Дякую.
Моррель перепинив його.
– А мати?.. А сестра?.. Хто буде їх глядіти?
Максимільян здригнувся.
– Батьку! – вигукнув він. – Невже ви хочете, щоб я жив?
– Так, хочу, – відказав Моррель, – тому що це твій обов'язок. Максимільяне, у тебе твердий і сильний характер, ти чоловік неабиякого розуму; я не змушую тебе, не наказую тобі, тільки кажу: "Обдумай становище, буцім ти стороння людина, і вирішуй сам".
Максимільян замислився; потім в очах його сяйнула шляхетна рішучість, та при цьому він поволі й зі смутком зняв із себе погони.
– Добре, – сказав він, подаючи руку Моррелеві, – ідіть з Богом, батьку. Я буду жити.
Моррель хотів упасти синові до ніг, та Максимільян обняв його, і два шляхетні серця стали битися разом.
– Ти ж знаєш, що я не винен?
Максимільян усміхнувся.
– Я знаю, батьку, що ви – найчесніша людина.
– Добре, тоді ми все сказали один одному, іди тепер до матері й сестри.
– Батьку, – сказав юнак, опустившись навколішки, – благословіть мене.
Моррель узяв сина обома руками за голову, поцілував його і сказав:
– Благословляю тебе моїм іменем та іменем трьох поколінь бездоганних людей, тож слухай, що промовляють вони до тебе моїми вустами: доля може повернути те, що сплюндрувало лихо. Побачивши, якою смертю я загинув, найчерствіші люди пожаліють тебе; може, тобі дадуть відстрочення, у якому відмовили б мені, то зроби все, щоб знову не пролунало ганебне слово, візьмися до діла, працюй, борися мужньо і палко, живіть якомога скромніше, щоб день крізь день маєток тих, кому я винен, ріс і примножувався під твоєю орудою. Пам'ятай, який буде чудовий день, великий, урочий день, коли честь моя буде відновлена, коли в цьому ж таки кабінеті ти зможеш сказати: "Батько мій помер, тому що не в змозі був учинити те, що сьогодні зробив я, та він помер спокійно, бо знав, що я це зроблю".
– Ох, батьку, – вигукнув Максимільян, – якби ж ви могли з нами лишитися!
– Якщо я залишуся, усе буде інакше. Якщо я залишуся, співчуття обернеться недовірою, жалість – переслідуваннями, якщо я залишуся, я буду людиною, що порушила своє слово, не виконала своїх зобов'язань, одне слово, буду просто неоплатним боржником. Якщо ж я помру, Максимільяне, подумай про це, тіло моє буде тілом нещасної, зате чесної людини. Я живий, і найліпші друзі будуть уникати мого дому, мертвий, і весь Марсель зі слізьми проводитиме мене до останнього притулку. Я живий, і ти соромишся мого імені, я мертвий, і ти гордо зводиш голову і кажеш: "Я син того, хто вбив себе, тому що вперше в житті мусив порушити своє слово".
Максимільян гірко застогнав, та, либонь, скорився долі.