Він завжди знав, що треба робити, що говорити, до кого звернутися по допомогу... але не цього разу. Коли я повідомив йому про те, що сталося, він якийсь час мовчав, потім прошепотів у слухавку: "Білле, це жахливо".
Не прийнявши душ, я натягнув штани, схопив на ходу сорочку й поспішив в офіс. Спіймавши таксі, я прибув на роботу першим, але за двадцять хвилин зібралися вже всі, скуйовджені, з охопленими горем обличчями.
У будь-якій критичній ситуації важливим стає те, що ми робимо в перші кілька годин. Ми швидко склали заяву для преси англійською та російською мовами. Його супроводжував рукописний документ Сергія на сорока аркушах, у якому він докладно описував, як з нього знущалися, як відмовляли в медичній допомозі, змушуючи мучитися й поневірятися в неволі. Ми розіслали заяву, молячись за те, щоб не зустріти байдужості й цього разу.
І цього разу люди почули нас.
Більшість великих газет взялися за власні розслідування — російській владі посипалися дзвінки з проханнями прокоментувати трагедію. Пресслужбою у Слідчому комітеті при МВС керувала Ірина Дудукіна — повнощока блондинка років за сорок. Невдовзі після перших запитів вона озвучила версію МВС — Сергій помер не від панкреонекрозу й токсичного шоку, як раніше повідомила Наталії Миколаївні адміністрація слідчого ізолятора, а від гострої серцевої недостатності (без ознак насильницької смерті).
Посмертні фотографії кистей Сергія Магнітського, які було зроблено наступного дня після його загибелі 17 листопада 2009 року. Глибокі рани від наручників та садна на руках свідчать про відчайдушну сутичку за життя (З архіву родини Магнітських)
Дудукіна не обмежилася цим і трохи пізніше того ж дня повідомила, що "у кримінальній справі не було жодної скарги від Сергія Магнітського на стан здоров'я" і що смерть Сергія "для слідчого — це просто шок".
Це було відвертою брехнею. Не лише тому, що в матеріалах справи лежали численні скарги, а й тому, що там були відмови в медичному обстеженні за підписом слідчого Сільченка й інших посадових осіб.
Дудукіна брехала й про час і місце смерті Сергія. За її заявою Сергій помер о 21:50 у відділенні лікарні "Матроської тиші", поки лікарі нібито намагалися його реанімувати. Цю версію повністю спростовували свідчення цивільного лікаря, який виявив тіло на підлозі одиночної камери й зафіксував, що Сергій помер о 21 годині.
Я не був раніше знайомий з мамою та дружиною Сергія, бо спілкувався або безпосередньо iз Сергієм, або після його арешту з адвокатом. Але з цього дня ми назавжди стали нерозривно пов'язані.
Мій перший дзвінок його мамі був 17 листопада. Вадим перекладав. Я хотів не тільки висловити глибоке співчуття, а й сказати їй, що відчуваю свою відповідальність за те, що сталося з її сином, і що вона не самотня. Ця розмова й сьогодні залишається однією з найважчих у моєму житті. Наталію Миколаївну годі було втішити. Сергій був її єдиним сином, сенсом її життя. Щоразу, коли вона намагалася говорити, її голос зривався до сліз. Я не хотів завдавати їй нового болю, намагався тільки донести, що відтепер дбатиму про неї та про сім'ю Сергія. А головне — я хотів сказати, що не заспокоюся, поки люди, причетні до тортур і смерті Сергія, не постануть перед законом, і зроблю для цього все, що в моїх силах.
На жаль, я не міг приїхати до Москви, щоб допомогти на місці, тому тягар похорону Сергія ліг на його родину. Дізнавшись про смерть, вони відразу ж попросили, щоб розтин було зроблено в присутності незалежного експерта-патологоанатома, на що отримали відмову прокурора, який заявив, що "всі експерти однаково незалежні".
Через два дні Наталія Миколаївна попросила видати тіло сина, щоб сім'я змогла організувати незалежний розтин, на що теж отримала відмову — мовляв, "підстав не довіряти результатам проведеного державним експертом розтину немає". Того ж дня вона приїхала в морг № 11, де їй повідомили, що тіло Сергія слід негайно поховати, інакше воно почне розкладатися через проблеми з холодильниками в морзі. Тоді Наталія Миколаївна запитала, чи можуть видати тіло сім'ї, щоб відспівати Сергія по-людськи у відкритій труні, і знову категорична відмова: "Тіло видадуть лише для негайного поховання".
Сім'ї Сергія довелося організувати похорон наступного дня. Наталія Миколаївна з удовою та тіткою Сергія привезли в морг темний костюм, білу випрасувану сорочку й синю смугасту краватку. Вони сподівалися побути з ним наодинці, без сторонніх, востаннє. Службовець моргу неохоче погодився. Вони пішли вниз сходами й потім коридором у підвальне приміщення. Там було темно, нестерпно тхнуло формаліном, а повітря було просякнуте смертю. Через п'ятнадцять хвилин їм викотили на візку тіло Сергія й сказали: "Можете попрощатися".
Тіло було по плечі вкрите білим простирадлом. Наталія Миколаївна принесла із собою свічку, яку хотіла вкласти Сергію в руки за православною традицією. Відгорнувши простирадло, вона жахнулася, побачивши темні плями від синців на його кісточках і глибокі рани на зап'ястях. Самовладання залишило всіх трьох, і вони розплакалися.
Зі сльозами на очах вони поцілували покійного в лоб і торкнулися поранених рук. Віддавши працівникові моргу одяг Сергія, жінки пішли.
20 листопада 2009 року коричневу дерев'яну труну винесли з моргу № 11 і поклали в катафалк. Сім'я йшла за машиною до Преображенського цвинтаря на північному сході Москви. Друзі Сергія перенесли труну з катафалка на візок, і процесія потяглася до місця поховання. Багато хто ніс похоронні вінки й великі букети квітів. Труну поставили поряд з підготовленою для поховання могилою, віко зняли й притулили до основи труни. Сергій, одягнений у свій костюм, був по груди накритий накрохмаленим бавовняним покривалом.
Мама Сергія, Наталія Миколаївна Магнітська, тужить над тілом сина під час похорону на московському цвинтарі 20 листопада 2009 року (© Reuters/Mikhail Voskresensky)
Відкриті ділянки тіла були покриті товстим шаром косметики, які нанесли працівники моргу. Але навіть попри це, на зап'ястях і кісточках пальців добре виднілися сліди насильства. Сергій здавався умиротвореним, і саме таким його і мали поховати.
Рідні та близькі по черзі прощалися з ним, кладучи до ніг червоні троянди. Мати Наталія Миколаївна та вдова Наталія, не стримуючи сліз, розклали в узголів'ї білі троянди. Коли всі попрощалися із Сергієм, труну закрили й опустили в могилу.
Відразу після смерті Сергія Магнітського в усіх правоохоронних інстанціях почали замітати сліди. 18 листопада представник Слідчого комітету Російської Федерації міста Москви оголосив: "Слідство не має підстав для порушення кримінальної справи за фактом смерті Сергія Магнітського в СІЗО".
23 листопада, через три дні після похорону, Генеральна прокуратура повідомила, що під час перевірки, яку провела прокуратура міста Москви, "порушень... з боку адміністрації [слідчих ізоляторів] не виявлено. Магнітський помер від гострої серцево-судинної недостатності".
Нарешті, 24 листопада начальник "Матроської тиші" затвердив офіційний висновок, у якому йшлося:
"Порушення законності не допущено. Подальшу перевірку припинити, матеріали перевірки списати до відділу режиму [СІЗО "Матроська тиша"]".
Але непомітно списати справу Сергія в архів не вдалося. Кожен арештант має свій спосіб справлятися з негараздами ув'язнення. Спосіб Сергія полягав у докладному письмовому фіксуванні всього, що з ним відбувається. За 358 днів ув'язнення він разом з адвокатами подав 450 скарг і клопотань, які у найдрібніших подробицях описували, хто, як і коли зневажав його права. Ці свідчення зробили скоєний проти Магнітського злочин найдокументованішим порушенням прав людини в Росії за останні тридцять п'ять років.
Першого ж тижня після загибелі Сергія я повністю придушив емоції та намагався зробити якнайбільше, щоб добитися хоч якоїсь справедливості в Росії. Однак безперервний потік відмов вибивав із колії.
Прийшовши додому ввечері 25 листопада, я сів за стіл повечеряти з Оленою. Обхопив голову руками й заплющив очі, сподіваючись, що дружина м'яко торкнеться моїх плечей і, як раніше, підбадьорить мене. Але всю її увага поглинув смартфон.
Я підняв голову й побачив, що вона щось напружено читає.
— Щось трапилося?
Вона підняла руку вгору, щоб я зачекав, дочитала до кінця й сказала:
— Медведєв щойно розпорядився розслідувати обставини смерті Сергія!
— Що?
— Президент Медведєв збирається розпочати розслідування!
— Серйозно?
— Так. Тут йдеться, що голова ради з прав людини повідомив йому обставини справи, і він доручив генеральному прокурору та міністру юстиції провести перевірку.
Цієї миті задзвонив мій телефон. То був Володимир.
— Білле, ви чули новини, що Медведєв...
— Так, ми з Оленою якраз їх читаємо. Що ви думаєте з цього приводу?
— Знаєте, Білле, я ніколи не вірив жодному слову цих людей, але, з іншого боку, якщо це так, то що в цьому може бути поганого?
— Думаю, нічого, — погодився я.
Ніщо не поверне Сергія, але ця новина давала надію хоча б на те, що фундамент брехні дасть тріщину. А раптом це шанс — нехай і крихітний, — що російське керівництво не піде знову за "катинським принципом" і не брехатиме про вбивство Сергія.
Через два тижні, 11 грудня, прессекретар Медведєва повідомив, що за підсумками службової перевірки смерті Сергія звільнено двадцять керівників федеральної системи виконання покарань. Почувши про це, я почав уявляти, як катів Сергія заарештовують по домівках і кидають у ті ж камери, де мучився Сергій.
Того ж дня до мене з похмурим виглядом підійшов Вадим, стискаючи в руці якісь листки.
— Що це? — запитав я, кивнувши на папери.
— Імена звільнених чиновників. Дев'ятнадцять не мають жодного стосунку до справи Сергія. Дехто взагалі працював за тисячі кілометрів від Москви — у Владивостоці та Новосибірську.
— А є в цьому списку хтось причетний?
— Усього один. Але це цілковита дурня. Просто пилюка в очі.
Кульмінацією відмовок та показових звільнень стала реакція влади на звіт незалежної наглядової комісії з прав людини у місцях ув'язнення, опублікований 27 грудня.