Не було проти нього ніякої змови. Марсель не винен. — Я додаю трохи холодно: — Ось навіщо всі ці інтриги, як ти сказав.
Западає тривала мовчанка.
— Ти розгнівався, Емманюелю?
Я знизую плечима, залишаю його й повертаюся до Пейссу та Мейссоньє. Треба ж з кімнатою щось зробити. Вони славні хлопці! Не тільки погоджуються "забратися геть", а з радістю приймають мою пропозицію. "Подумати тільки, які вони бідолашні, оці двоє!" — розчулився Пейссу, забувши, що одного з них щойно назвав дурнем.
Вони були зворушені ще більше наступного дня, коли я вінчав Каті й Тома в світлиці будиночка. Всі посідали так само, як сиділи під час Фюльберової меси: я став спиною до вікон, стіл правив мені за престол, а з того боку стола обличчям до мене двома рядами сиділи товариші. Ощадлива Мену поставила на стіл дві товсті свічки, хоч погода ясна й сонячне проміння щедро вливається в два великі вікна. В усіх сяють обличчя, навіть у чоловіків. Мену заливається слізьми, пізніше я розповім чому. Але зовсім інші сльози у М'єтти. Вона плаче мовчки, дрібні сльози котяться по її розчервонілих щоках. Еге ж, бідна М'єтта. Я також бачу деяку несправедливість у цих урочистостях на честь дівчини, яка не всім нам належатиме.
Цього вечора Евеліна, яка не перестає кашляти, примушує Тома звільнити місце за столом праворуч од мене. Він мовчки пересувається на один стілець, Каті сідає праворуч від нього. Тепер нас за столом дванадцятеро, інші сидять на своїх місцях, лише Момо чомусь опинився на останньому стільці, на якому досі сиділа Мену, вона ж вмостилася ліворуч від Колена. В такий спосіб Момо зайняв стратегічно вигідне місце. Коли настане зима, він сидітиме спиною до вогню. А головне, йому добре видно Каті, сусідку зліва, й М'єтту, яка сидить з того боку столу.
І він, жуючи, зиркає то на одну, то на другу. На Каті дивиться з якимсь радісним подивом, наче султан, який побачив у своєму гаремі нове обличчя. А М'єттою він просто милується.
У всякому разі, Каті, здається, не почувається незручно, що біля неї сидить Момо. Вона не гребує шанобливим ставленням до неї. Скорше ми здаємося їй надто стриманими. Вона обслуговує Момо. В його поглядах водночас дитяча невинність і цинізм розпусника. До речі, тепер, коли його купає М'єтта, від Момо більше не відгонить неприємним запахом. Коли не зважати на те, що Момо кладе собі в рот великі кусні й потім запихає їх пальцями, він досить примітний. До того ж Каті енергійно втручається: вона забирає в нього тарілку, дрібнесенько кришить шинку, нарізає хліб маленькими шматочками й кладе все те перед ним. Він зачаровано дозволяє їй це зробити. Коли Каті скінчила, Момо, витягши вперед довгу мавпячу руку, двічі чи тричі плеще її по плечу й каже: "Слана, слана" ("Славна, славна"). Мену жодного разу не втрутилася в цю сцену.
Я справді побоювався Мену, коли віз до Мальвіля Евеліну й Каті. Але поставилася вона до всього дуже помірковано. "Мій бідолашний Емманюелю, знову ти ведеш нам двох дівуль і двох коней". Інакше кажучи: знову ведеш нам зайві роти. Однак Мену менше боїться голоду тепер, коли в Рюнах зійшла пшениця. А головне, вона в захопленні від весілля в Мальвілі. Мену завжди полюбляла весілля. Коли в Мальжаку хтось одружувався, навіть мало їй знайомий, вона залишала роботу на фермі "Сім буків" і мчала на велосипеді до церкви. "Ця стара шкапа, — , казав дядько, — знову пішла поплакати". Він не помилявся. Мену ставала перед папертю вона не заходила ніколи до церкви через свою сварку із священиком, який відмовився причащати Момо, — й, тільки-но з являлися молодий і молода, починала заливатися слізьми. Подібна поведінка такої поміркованої жінки завжди мене дивувала.
Момо також зачарувала Евеліна, але вона не приділяє йому ніякої уваги. Її очі не відриваються від мене. Хоч коли б я повернув до неї голову, вона завжди дивиться на мене, й навіть тоді, коли я не обертаюсь до неї, відчуваю на собі її погляд. У мене таке враження, що вона обпалює своїм поглядом моє обличчя. А коли я кладу виделку й опускаю руку на стіл, одразу ж її маленька рученька підсувається під мою.
По обіді, коли я підводжуся й починаю походжати великою залою, щоб розім'ятися, до мене підступає Каті.
— Я хочу поговорити з тобою.
— Слухай-но, — запитую я, — ти не ніяковієш більше переді мною?
— Сам бачиш, — усміхається Каті.
За винятком очей, які в неї не такі по-тваринному лагідні, вона дуже схожа на сестру. Йдучи під вінець, Каті скинула з себе галасливе лахміття й одягла просту сукню синього кольору з білим комірцем. У ній вона дуже гарна. Обличчя врочисте й щасливе. Я хотів би бачити її тільки щасливою.
— Я завжди здаюсь тобі холодним? — запитую я, обіймаючи рукою її шию й цілуючи в щоку.
— Ну-ну! — вигукує Пейссу. — Остерігайся Тома!
Друзі сміються. Каті теж цілує мене, неквапно вивільняється з моїх обіймів. А я, зі свого боку, задоволений. Те, що я ніколи не спатиму з Каті, надасть нашим стосункам природної невимушеності.
— Передусім, — каже вона, — дякую за кімнату.
— Ти мала б дякувати тим, хто дав її тобі.
— А я вже подякувала, — мовить Каті просто. — Дякую и тобі, Емманюелю, за турботу. Особливо дякую за те, що прийняв мене до Мальвіля. Зрештою, — раптом ніяковіє вона, — дякую за все.
Я бачу, що вона натякає на нашу з Тома суперечку, про яку, мабуть, той розповів їй, і всміхаюся.
— Хочу тобі сказати, — веде вона далі, стишивши голос, — що цієї ночі, певне, в Евеліни буде напад астми. Вже два дні вона кашляє.
— Що треба робити, коли починається напад?
— Нічого особливого. Ти приходиш до неї й заспокоюєш її; якщо маєш одеколон, то змочуєш їй чоло й груди.
Мені впадає в око це "ти". Бачу з обличчя Каті, що їй залишилось сказати найважче. Вирішую їй допомогти.
— І ти хочеш, щоб я був коло неї цієї ночі?
— Еге ж, — мовить вона з полегкістю. — Розумієш, моя бабуся розгубиться, почне метушитися, цокотітиме безперестанку й робитиме не те, що треба.
Точна характеристика Фальвіни. Я схвально киваю головою.
— Отже, — веде далі Каті, — якщо в Евеліни буде напад, бабуся може покликати тебе?
Я заперечливо хитаю головою.
— Вона не зможе. Вночі двері головної башти замикаються зсередини.
— А не можна на одну ніч?..
Я кажу суворим тоном:
— Зовсім ні. Правила безпеки не дозволяють винятків.
Вона розчаровано дивиться на мене.
— Є один вихід із становища, — кажу я. — Я покладу спати Евеліну в своїй кімнаті на канапі, яку звільнив Тома.
— Ти це зробиш?! — радісно вигукує вона.
— Чому б ні?
— Тільки попереджаю тебе, — каже Каті. — Якщо поселиш її в своїй кімнаті, вона вже не захоче піти звідти.
Я всміхаюсь.
— Не журись. Колись та забереться...
Каті також усміхається. Бачу, що їй полегшало.
Евеліна, яка після приїзду до Мальвіля ночувала з Фальвіною та Жаке на третьому поверсі будиночка, дуже зраділа, довідавшись, що поселяється в моїй кімнаті. Однак вона тішилась недовго. Як тільки лягла на канапу і М'єтта, що допомагала мені постелити їй, вийшла з кімнати, почався напад. Евеліна задихалася, піт заливав їй чоло. Я ніколи не бачив людини, яка хворіє на астму, й те, що тепер бачу, жахливе. Евеліна дивиться на мене розгублено. Беру її на руки й несу на своє ліжко. Слухаючи, як вона силкується дихнути вільніше, я починаю боятися, що вона зараз задихнеться. Каганець світить тьмяно, але ніч ясна, і я виразно бачу її зморщене обличчя. Швиденько широко розчиняю вікно й, узявши з шафи останню пляшечку одеколону, зволожую ним рукавичку й тру їй чоло та груди.
Евеліна більше не дивиться на мене. Вона не здатна розмовляти, очі її втупилися в порожнечу перед нею, голова відкинулася назад, по щоках ллється піт, вона кашляє й захлинається. Волосся, безперестану падаючи на лоба, заважає їй, і я зв'язую його мотузком, знайденим у шухляді письмового стола.
Оце й усе, чим я можу допомогти їй: одеколон і мотузочок. У мене нема медичного словника, я не маю ніяких знань з медицини й боюся, що дядьків енциклопедичний словник Ларусса в десяти томах нічим мені не допоможе. З великим напруженням, бо каганець ледь блимає, я все ж читаю статтю про астму. Знаходжу в ній тільки назви ліків, яких уже ніде не дістанеш: беладонна, атропін, новокаїн. Очевидно, я не знайду тут і порад про лікування домашніми засобами. Однак саме це мені потрібне.
Я дивлюсь на Евеліну й думаю про наші злидні, наше безсилля, а також про те, що було б, коли б стався новий напад апендициту в мене.
Я сідаю біля Евеліни. Вона кидає на мене такий сповнений смутку погляд, що в мене аж горло стискає. Розмовляю з нею, кажу, що це незабаром скінчиться. Згодом помічаю, що їй важче видихати повітря, ніж удихати. Не знаю чому, мені все уявлялося навпаки. Якщо я розумію правильно, вона задихається подвійно: бо поволі видихає зіпсоване повітря й нешвидко вдихає свіже. До того ж іще цей кашель. Він сухий і зовсім не очищає дихальних органів.
Побачивши, як важко її худі груди опускаються й піднімаються, я хочу допомогти їй дихати механічними засобами. Ні, не кластиму її горілиць, а допомагатиму в такому положенні, в якому вона перебуває, бо так їй легше кашляти й при потребі спльовувати. Я сідаю на ліжку, спираюсь на його спинку й, піднявши Евеліну собі на руки, садовлю її між свої ноги спиною до себе. Тоді кладу руки Евеліні на передпліччя й супроводжую її видихання подвійним рухом. Штовхаю її плечі вперед і водночас натискаю на грудну клітку. Для вдихання роблю все навпаки — відводжу плечі назад і тягну її тулуб до себе, аж доки Евелінина спина не торкнеться моїх грудей.
Я не знаю, чи все це дає якусь користь. Не відаю також, чи лікар не сміявся б з мене. Та все ж мушу подати Евеліні якусь допомогу, принаймні моральну, бо перегодя вона каже мені знесиленим, ледь чутним голосом: "Спасибі, Емманюелю".
Я далі допомагаю їй. Вона цілком підкорилася моїм рукам, але згодом помічаю, що я втомився. Починаю дрімати.
Очевидно, десь опівночі — мій годинник лежить на письмовому столі, а я втратив будь-яке відчуття часу — в Евеліни починається затяжний кашель, і вона невиразним голосом просить подати їй носовичка. Чую, як вона довго спльовує, відхаркуючись. Цей затяжний кашель з повторюється в неї ще кілька разів, і щоразу вона відхаркується. Відтак Евеліна, геть виснажена, падає мені на груди.
Коли я знову розплющую очі, то бачу, що вже настав день, сонце заливає кімнату, а я незручно лежу впоперек ліжка; Евеліна спить у моїх обіймах.