Я підняв ляду з люка, і тіло в парусиновому завої ногами наперед упало в море, а чавунний тягар, прив’язаний до нього, потяг його вниз. Воно зникло.
— Прощай, Люцифере, гордий духу! — прошепотіла Мод тихо-тихо, і її слова потонули в свисті вітру. Я бачив, як ворушаться її уста, і швидше відгадав, ніж почув, що вона сказала.
Коли, чіпляючись за планшир, ми пробирались назад на ют, я ненароком глянув на море з завітряного боку. Ту мить "Привид" саме підкинуло на високій хвилі, і я дуже виразно побачив миль за дві-три від нас невеличкого пароплавика. Він то з’являвся на хребті хвилі, то провалювався знову, прямуючи просто на нас. Пофарбований він був на чорне. Мені пригадалися розповіді мисливців про їхні браконьєрські виправи, і я здогадався, що перед нами дозірне судно митниці Сполучених Штатів. Я показав на нього Мод і чимшвидше потяг її на ют, де не так заливало водою. Залишивши Мод там, я кинувся вниз до сигнальної шафи, але згадав, що, опоряджуючи "Привид" забув подбати про сигнальні фали.
— А нам і не треба подавати сигнал біди,— сказала Мод.— Досить їм побачити нас, і вони зрозуміють.
— Ми врятовані,—сказав я спокійно і урочисто, а потім, стримуючи хвилю буйної радості, додав:― Сам не знаю, чи радіти мені, чи ні....
Я глянув на неї. Наші очі вже не боялися зустрітись. Ми потяглись одне до одного, і я сам не зчувся, як обняв Мод та пригорнув до себе.
— Чи я повинен?..— спитав я.
І вона відповіла:
— Та зовсім і не повинен... Але так приємно було б почути!..
Її уста зустрілися з моїми, і за якимсь химерним збігом мені пригадалася сцена в кают-компанії "Привида", коли вона, поклавши мені пальці на уста, промовила: "Тс-с..."
— Дружинонько, ти жіночко моя! — промовив я ніжно, гладячи вільною рукою їй плече, як роблять усі закохані, хоч і не вчаться того ні в якій школі.
— Мужу мій! — сказала Мод. Якусь мить вона дивилась на мене, потім її тремтячі повіки опустилися, і вона, щасливо зітхнувши, пригорнулася до моїх грудей.
Я глянув на пароплав. Він був уже близько. З нього спускали шлюпку.
— Ще поцілунок, моя кохана! — прошепотів я.― Ще один поцілунок, поки вони не підійшли...
— І не врятували нас від самих себе,— докінчила вона, всміхаючись так чарівно й лукаво, як ще ніколи,— бо то було лукавство кохання.