І міркувала: "Він мені вірить. Які чудові ці слова! З усіх людей, що могли б вірити мені, одного я знайшла аж тут. Вірить мені більше, ніж собі". Несподіване каяття розірвало її спокій, і вона голосно сказала:
— Капітане, ми забуваємо, як ми зустрілися, ми забуваємо, що зараз тут ведеться. Не треба. Я не хочу сказати цим, що ви помиляєтесь, вірячи мені, та мушу вам признатися де в чому. Мушу сказати вам, якг я сьогодні добулася сюди. Йоргенсон...
Він з силою перебив її.
— Йоргенсон. Хто такий Йоргенсон? Ви прийшли до мене, бо не могли не прийти.
У неї забило дух.
— Але я мушу вам сказати. У моєму приїзді є щось таке, чого й сама не можу зрозуміти.
— Ви нічого не можете мені сказати, чого б я не знав,— ніби захищаючись, сказав він.— Нічого не кажіть. Сидіть спокійно. Часу ще досить до завтра. До завтра. Ніч скоро скінчиться, і ні до чого в світі мені нема діла, окрім вас. Дайте ж мені ваш спокій.
Вона досі не чула таких слів з його уст, тому відчула до нього надзвичайно ніжну жалість. Чому їй не скоритись його настроєві, коли він так хоче цього. Ці ж хвилини, мабуть, ніколи знову не повернуться. Вона бачила, як він поворухнувся в темряві, мов не наважувався сісти поряд. Та враз одкинув ногою жар і сів просто на землі, біля її ніг. Вона не злякалась-, відчувши, що він поклав свою голову їй на коліна. М-с Треверс не злякалась, але це глибоко її зворушило. Нащо мучити його питаннями про визволення й полон, про насильство й інтриги, про життя й смерть? Він був не в силі говорити про все це, і їй здавалось, що й вона не хоче говорити, що через це велике співчуття зовсім не зможе говорити. Єдине, що могла зробити: покласти руку йому на голову і мовчки, тихими рухами відповідати на його слабке тремтіння. Чи то було зітхання, чи ридання? Вона аж скам'яніла від надмірного зворушення та глибокої ніжності до нього.
Приблизно в той самий час, на другому боці лагуни, Йоргенсон звів очі і, глянувши на зорі, сказав собі, що ніч уже скоро мине. Він хотів, щоб розвиднилось, бо сподівався, що Лінгард уже що-небудь зробив. Вогнища в огорожі Тенги знову запалали. Томова могутність була безмежна, справді безмежна. Він був невразливий.
Старі очі Йоргенсона дивились на відблиски й тіні на воді, і він помітив пливучу тінь, що скидалась на людину в малому човні.
— Ей ти, чоловіче! — гукнув він.— Чого тобі треба? Інші очі теж помітили цю тінь. Тихий шепіт пішов палубою "Емми".
— Якщо ти зразу не заговориш, я стрілятиму! — люто крикнув Йоргенсон.
— Не треба, білий володарю,— заперечила пливуча тінь, поважно розтягуючи слова.— Мене послано з дружніми словами вождя. Я прийшов од Тенги.
— Нещодавно сюди на борт прилетіла куля, теж од Тенги,— сказав Йоргенсон.
— Це трапилося випадково,— протестував голос з лагуни.— Хіба ж Тенга воює з тобою? Ні, ні. О, білий! Тенга бажає говорити. Послав мене просить тебе приїхати на берег.
Після цих слів серце Йоргенсона трохи стислось. Це запрошення свідчило, що Лінгард ще й пальцем не поворухнув. Чи Том заснув, чи зовсім збожеволів?
— Розмова буде про мир,— заявила настирлива тінь, підпливаючи ближче до шхуни.
— Не мені говорити з великими проводирями,— обережно заперечив Йоргенсон.
— Тенга твій друг,— напосідав нічний посланець.— Біля його вогню сидять твої друзі — раджа Гассім та леді Іммада; вони посилають тобі привіт і сподіваються побачити тебе до сходу сонця.
— Брехня,— одрізав Йоргенсон. Тінь посланця стурбовано мовчала, хоч він, звичайно, і не сподівався, щоб йому цілком повірили. Він хотів тільки, щоб Йоргенсон збагнув, нарешті, що Гассім та Іммада почесні гості для Тенги. Йому здалось, що Йоргенсон ще нічого не знає про їхній полон. І він напосідав.
— Мої слова — то щира правда, туане. Вадзький раджа з сестрою тепер у мого ватажка. Вони сиділи біля вогнища, праворуч од Тенги, коли я вирушав. Чи прийдеш ти на берег привітати друзів?
Йоргенсон глибоко замислився. Він хотів вигадати якнайбільше часу, щоб Лінгард встиг щось зробити, бо він не мав найменшого бажання звірятися на дружбу Тенги.
— Ні! — мовив він.— Я не поїду на той берег. Ми, білі, маємо свої звичаї, до того ж я тут капітан. І мій володар раджа Лаут — такий же білий, як і я. Тенга, великий проводир, нехай запросить раджу Лаута до себе поговорити.
— Раджа Лаут уже зробив свій вибір. Він живе у Белараба з білими людьми, що поховались там, немов зайці. Чому б тобі не йти туди, де все так просто і одверто, щоб по-приятельськи поговорити з тими, в кого серця болять од сумнівів. Раджа Гассім, леді Іммада, Даман, проводир морських людей, не знають, кому вірити, крім тебе, туане, доглядача страшенного багатства.
Дипломат з човника трохи помовчав, щоб надати особливої ваги цьому останньому аргументові.
— Ти ж не маєш засобів, щоб захистити їх. Ми знаємо, скільки в тебе озброєних людей.
— У мене хоробрі вояки,— безтурботно зауважив Йоргенсон, спираючись ліктями на бильце і вдивляючись у пливучу темну тінь, звідки йшов голос хитрого агента Тенги.— Кожен мій вояк вартий десятьох ваших.
—* Так, присягаюсь аллахом. Навіть варті двадцятьох. У тебе справді досить їх, щоб битися, але недосить, щоб ^перемогти.
— Один аллах дає перемогу,— зненацька вигукнув Джаффір, що стояв поруч Йоргенсона і чув усю розмозу.
— Звичайно, так,— почулась відповідь двозначним тоном.— Ну як, приїдеш ти на берег, білий, щоб бути там за проводиря проводирів?
— Я був за проводиря колись,— з великою гідністю відповів Йоргенсон,— тепер я хочу тільки миру. Але не хочу йти на берег до людей зі стуманілим розумом. Нехай раджа Гассім зі своєю сестрою повернеться на борт цієї шхуни і розповість мені про свого нового приятеля Тенгу.
Серце Йоргенсона дедалі більше стискувалось; саме повітря ніби потяжчало, віщуючи лихо, що мало статися в цю ніч.
— Ні, це неможливо,— промовив той же голос.— Але, туане, сам Тенга ладен приїхати на корабель поговорить з тобою. Він справді дуже скоро може бути тут.
— З п'ятдесятьма човнами, набитими лютою юрбою з Берега Притулку,— саркастично кинув Джаффір, перехилившись через бильця. Лише зловісне "можливо" долинуло з чорної води.
Йоргенсон мовчав, ніби ждучи натхнення, і враз заговорив своїм загробним голосом:
— Перекажи Тензі, що коли він привезе сюди раджу Гассіма та Іммаду, я вітатиму його ось тут разом з його людьми, скільки б їх не було. Бо вони мені не страшні... А тепер їдь.
Запала мовчанка. Посланець, очевидно, од'їхав. Тут Йоргенсон звернувся до Джаффіра.
— Смерть серед друзів — свято,— процитував він монотонно.
— Так, присягаюся аллахом,— ствердив Джаффір похмуро і завзято.
VI
Тридцять шість годин після того Картер з Лінгардом був у каюті брига і в перерві між розмовою він майже відчував гнітючий спокій неживих мілин, що обгортали бриг довкола.
— Я ніколи й не сподівався побачити когось із вас живим,— вів далі Картер своїм поважним тоном, але весе з меншою пихою, немовби за ці дні, проведені серед мілин, він став розсудливіш дивитись на ввесь світ і на своє буття.
— Звичайно,— мовив Лінгард.
Раптова неуважність цієї людини, що завжди діяла у запалі своєї пристрасті, здавалась Картеру зовсім страшною.
Коли, виправдуючись, Картер доповів, чому зробив так на Березі Притулку, то ще не розумів, що значила ця нова таємничість. Бо був ще дуже молодий і, мабуть, ждав, що той його похвалить.
— Хіба сподобалось би вам, капітане, якби, повернувшись сюди, ви побачили замість кораблів два обгорілих кістяки?
Він пождав і з спочуттям одвів очі від цього непорушного погляду, від виснаженого обличчя з запалими щоками, від невгамовної й дужої постаті, позбавленої свого колишнього вогню. Картер прошепотів: — Він не чує,— і голосніше, не міняючи стриманого тону, сказав:
— Учора ранком я був тут, коли почули ми удар. Він здався нам далеким гуркотом. Я вискочив з кабіни, а Шоу загорлав: "Це землетрус! Це землетрус!" Щоб мене повісили, коли він тут же не торохнувся й не полетів сторч головою. Я мусив залишитися, щоб підвести його і, коли вийшов на палубу, побачив, що велика чорна хмара знялась над лісом. Довго висіла вона там. Дехто із наших присягались, що бачили червоне полум'я над горизонтом. Та цьому не можна вірити. Я зразу догадався, що на березі щось вибухнуло. Спершу подумав, що вже ніколи більше не побачу вас, і зразу ж вирішив розвідати всю правду, що ви таїли від мене. Ні, сер, не думайте, я не хотів вас кинути, хотів знайти вас чи живим, чи мертвим.
Оповідаючи, він глянув на Лінгарда і тут побачив, як пожвавішало це стомлене обличчя. Помітив, що навіть губи заворушились, та не промовили ні слова, і Картер знову одвернувся.
— Може, було б краще, якби тоді ви все розповіли мені, та ви лишили мене самого. Я моряк. Треба було доглянути двох кораблів. І ось вони обидва готові рушити, чи битись, чи тікати, як собі хочете.— Він ждав, затамувавши дух, і Лінгард із зусиллям мовив:
— Все добре зроблено!
— І я ваш,— поривчасто промовив Картер, швидко одвівши очі вбік од Лінгарда, що спробував всміхнутися до нього. Картер не знав, що йому робити далі, чи залишатися в каюті, чи кинути самого цього чудного капітана. Нарешті нерішуче кинув:
— Може, ви трохи полежали б, сер? Я сам подбаю за все, що треба. Ви, здається, таки стомились, сер.
Він глянув на Лінгарда, що стояв по другий бік столу, спершись на нього руками і нахилившись уперед, ніби він пильно дивився на нього. Картера охопив розпач. І ог він з полегшенням побачив, що Лінгард злегка хитнув головою.
— Ні, містер Картер, я, мабуть, піду на палубу,— мовив капітан найкращого брига "Блискавка", обводячи очима всю каюту. Картер зразу одступив убік, але проминув ще якийсь час, доки Лінгард рушив.
Сонце вже зайшло і цього вечора не лишило після себе жодного ясного сліду на небі, чистому як кришталь, на воді, гладенькій і рівній. Усі кольори наче позникали. Од чорного берега здіймалась на заході легка, як запах, тінь. Таке мовчання висіло всюди, що можна було подумати, ніби час спинився. Темні й подібні до цяцьок на ясній воді мовчазного вечора, бриг і шхуна стояли заякорені серед головної протоки, повернувши прови в одному на^ прямкові. Лінгард, схиливши голову на груди і згорнувши руки, ходив по кормі. Картер, старанний і безсловесний, як тінь, ходив слідом за ним.