Наш загін розтягнувся в довгу лінію, що наче величезна, жахлива змія, звивалася стежкою між деревами.
Розділ LXXIX
У лісових хащах
Бували миті, коли наші провідники починали сумніватися, чи правильно ми йдемо, і тоді всі зупинялися і чекали, поки вони рушать далі. Кілька разів Гікмен і Везерфорд збивалися зі шляху, не знаючи, куди їхати. Вони не орієнтувалися у пітьмі і були геть збентежені.
Удень в лісі завжди можна з'ясувати напрямок по корі дерев. Цей прийом добре відомий лісовим мисливцям. Але зараз було надто темно. Втім, Гікмен стверджував, що навіть уночі здатен безпомилково визначити, де південь і де північ, і я помітив, що він обмацує стовбури дерев. Мисливець переходив від одного дерева до іншого, наче прагнув підтвердити свої спостереження, та через якийсь час стиха звернувся до свого товариша, і в його голосі вчувалося збентеження і здивування:
– Що за чудасія, Джиме? Відтоді як ми з тобою були тут востаннє, дерева геть змінилися. На них немає кори, таке враження, наче вони начисто обдерті.
– Еге ж, вони і справді дивні, але я гадав, що це мені здалося.
– Та ж ні! З ними і справді щось не так. Я пам'ятаю ці ялини – зараз вони сухі сухісінькі. Дай но я подивлюся на їх голки.
Гікмен підняв руку і зірвав одну з довгих гілок, що нависали над нами.
– Он воно що! – вигукнув він, обламуючи голки. – Тепер я розумію – це все клятий хробак. Дерева загинули. Що тепер робити? Тепер я можу знайти ставок не краще за будь якого з цих молокососів.
Це зізнання дуже неприємно вразило нас. Ми потерпали від спраги, а тепер виявилося, що зникла надія вгамувати її.
– Чекайте! – за мить промовив Гікмен, копнувши свою конячку каблуком у ребра. – Ще не все втрачено. Якщо вже я не можу довести вас до ставка, нас приведе туди моя розумна скотинка… Агов, стара, – звернувся він до своєї кобили, – знайди но нам воду! Уперед!
Стиснувши колінами боки своєї "скотинки", Гікмен пустив поводи, і ми знову рушили вперед, мало сподіваючись на інстинкт мовчазної істоти.
Однак невдовзі всі зрозуміли, що коняка відчула воду. Гікмен уже оголосив про це, а він знав це так само добре, ніби вона була його собакою, що натрапила на слід оленя. Вона витягнула морду і час від часу нюхала повітря. При цьому кобила йшла прямо, наче переслідувала певну мету.
У нас уже з'явилася надія, та раптом Гікмен зупинив свою коняку. Я під'їхав до нього дізнатися, в чому річ. Він мовчав, очевидно глибоко замислившись.
– Чому ви зупинилися? – поцікавився я.
– Нам треба тут зачекати.
– Навіщо? – в один голос запитали добровольці, які під'їхали до нас.
– Їхати вперед цим шляхом небезпечно. Можливо, ці лиховоди біля колодязя. Тут немає іншої води, а їм також пити закортіло. Якщо вони почують, що ми під'їхали, то знову махнуть у кущі, і шукай вітру в полі! Ви стійте тут, а ми з Джимом прокрадемося вперед і розвідаємо, що і як. Я тепер знаю, де ставок: до нього зовсім близько.
Якщо індіанців там немає, ми одразу ж повернемося, і тоді можете вирушати на водопій.
Усі погодилися з цим мудрим планом. Мисливці спішилися і обережно пішли вперед.
Я висловив бажання піти разом з Гікменом і його товаришем. Вони не заперечували – моє лихо давало мені беззаперечне право очолити похід. Я залишив коня під наглядом і приєднався до мисливців.
Ми тихо ступали по землі, товсто устеленій м'якою хвоєю, що заглушала шум кроків. Згодом вступили у рідколісся, що дало змогу досить швидко просуватися. За десять хвилин ми були вже далеко від наших друзів. Ми намагалися не збитися з правильного шляху, та раптом таки здалося, що збилися. І саме в цю мить, на мій подив, крізь густе листя ми побачили, як удалині мерехтить вогонь. То було полум'я багаття.
Гікмен одразу розпізнав, що це багаття розвели індіанці на привалі. Спершу ми поривалися розвернутися і покликати товаришів на допомогу. Але, трохи поміркувавши, вирішили підійти якомога ближче, щоб упевнитися, чи справді то табір ворога.
Тепер ми вже не йшли, а кралися поповзом, намагаючись триматися в тіні. На галявині палав вогонь. Мисливці пам'ятали, що тут мав бути ставок. І справді, ми побачили блискучу водну гладінь. Ми підійшли дуже близько, тож тепер добре бачили всю галявину. Коні були прив'язані до дерев, а навколо багаття лежали люди. Вони не ворушилися – вбивці міцно спали.
Біля вогню в сідлі сидів чоловік. Мабуть, він не спав, хоча голова схилилася на коліна. Вогонь осявав його бронзове обличчя. Можна було б розрізнити його риси і колір обличчя, якби їх не приховали фарба і пір'я. Це обличчя здавалося малиново червоним, три великих чорних страусових пера звисали з голови біля скронь, так що їх кінці майже торкалися його щік. Це символічне пір'я пронизало мою душу гострим болем: я знав, що це був головний убір Оцеоли. Я придивився пильніше. Кілька груп розташувалися позаду, весь відкритий простір був заповнений лежачими тілами.
Мою увагу привернула ще одна група з трьох або чотирьох осіб. Я дивився на неї зі страхом і хвилюванням. На неї падала тінь від дерев, і я не міг роздивитись облич; білі сукні свідчили, що це були жінки. Дві сиділи трохи осторонь від інших. Одна поклала голову на коліна іншій.
Сильне хвилювання охопило мене – я вже не сумнівався, що то були моя сестра і Віола.
Розділ LXXX
Сигнальні постріли
Картину, що постала переді мною, годі навіть описати пером. Неможливо передати стан, який мене охопив. Хіба спробувати опинитися на моєму місці. За моєю спиною лежали вбиті й скалічені мати і дядько, мій рідний будинок перетворився на попіл. Перед моїми очима була сестра, вирвана з материнських обіймів, безжально викрадена дикими розбійниками, можливо, збезчещена їхнім облудним вождем! Я теж його бачив – цього брехливого, віроломного убивцю! Мене пройняла несамовита лють.
Я дивився на того, кому прагнув помститися, і з кожною хвилиною жага відплати сильнішала – більше я не міг її стримувати. Здавалося, на моїх руках надималися м'язи, кров струмувала жилами, як потік рідкого полум'я. Я майже забув, де перебуваю. Я думав лише про одне – помсту! Ворог був переді мною! Він не знав про мою присутність і, здається, спав. Він був майже поряд, на відстані пострілу моєї рушниці, варто тільки простягнути руку.
Я звів рушницю, цілячись у ділянку під страусовим пір'ям – там були очі. Мій палець був уже на гачку…
Ще хвилина – і ця людина, яка для мене колись була героєм, лежатиме в траві мертва. Та мені завадили товариші. Гікмен хутко схопився широкою долонею за ніпель, а Везерфорд – за дуло. Я не міг вистрілити.
Спершу я скипів, але згодом зрозумів, що вони мають рацію. Старий мисливець, нахилившись до мого вуха, прошепотів:
– Рано, Джордже, рано! Заради власного ж життя, не здіймай тривоги. Який сенс, якщо ти вб'єш його? Ці мерзотники втечуть і потягнуть жінок з собою, а ми ризикуємо втратити свої скальпи. Краще тихо повернемося по товаришів і оточимо індіанців з усіх боків… Чи не так, Джиме?
Везерфорд, аби не сполохати ворога, лишень ствердно кивнув.
– Ходімо! – продовжував Гікмен пошепки. – Не можна гаяти ані хвилини. Назад якнайшвидше! Поповзом, нижче… І тихіше! Заради бога, тихіше!
Майже розпластавшись на землі, старий поліз, як алігатор, і скоро зник з очей. Ми з Везерфордом повзли за ним і звелися на ноги тільки тоді, коли вже були далеко від багаття. Тут ми зупинилися і прислухались. Ми боялися, що в таборі почують нас і попрокидаються, але позаду не пролунало жодного звуку. Ми тільки чули, як хропуть уві сні дикуни і як коні жують траву, подеколи вдаряючи копитом об тверду землю.
Задоволені, що вдалося піти непоміченими, ми поверталися назад уже знайомим, шляхом. Тепер ми майже бігли, але раптом зупинилися як укопані. До нас долинув рушничний постріл.
І, що найдивніше, він пролунав не з індіанського табору, а з протилежного боку, звідти, де залишилися наші товариші. А більше нас здивувало, що звук пролунав занадто гучно, як для відстані, яка мала відділяти нас від друзів. Можливо, їм уже несила було чекати, і вони вирушили назустріч нам? Але в жодного з них не було потреби стріляти. Якщо ж така потреба виникла, то цей постріл був дуже нерозсудливим учинком, навіть небезпечним: він міг підняти на ноги весь індіанський табір.
У кого ж вони стріляли? Можливо, хтось випадково розрядив рушницю? Так, мабуть, саме так і було…
Не встигли ми обмінятися цими міркуваннями, як пролунав другий постріл, у тому ж напрямку, що і перший. Очевидно, постріли було зроблено з різних рушниць, адже проміжок між ними був такий короткий, що навіть дуже вправний стрілець не встиг би вдруге зарядити свою зброю. Мої товариші були спантеличені не менше за мене. Ці два постріли можна було пояснити тільки тим, що кілька індіанців, які відбилися від своєї зграї, намагались подати про себе звістку своєму табору. Однак часу на роздуми не було. Заворушився весь табір. Здійняли тривогу. Почулися людські голоси, іржання і тупіт коней. Ми миттю кинулися до наших друзів.
Раптом удалині ми побачили двох вершників. Вони віддалялися, прослизаючи між деревами, наче привиди. Не було сумнівів, що саме вони і стріляли. Хто ж вони – індіанці чи білі?
Попри ризик видати нас ворогам, старий Гікмен гукнув їх. Ми зупинилися і прислухались. Вершники не відповіли. Вони мовчки і швидко помчали в новому напрямку – ні до друзів, ні до ворогів.
У поведінці цих двох вершників було щось загадкове. Навіщо вони стріляли і тепер віддалялися від табору, хоча чудово знали його розташування через здійняту тривогу? Їхня поведінка дуже здивувала мене. Мені здалося, що Гікмен зрозумів, у чому річ, але виглядав він вельми здивованим і спантеличеним.
– А щоб їх чорти в болоті втопили! От падлюки, якщо це тільки вони! А я впевнений, що це вони… Я знаю їхні рушниці! Що ти скажеш на це, Джиме? Ти впізнав їх?
– Здається, я чув цей звук раніше, та не пам'ятаю, де – відповів молодший мисливець. – Стривай но, та ж це Нед Спенс!
– Саме так, а другий – Білл Вільямс. Що їм там, гадам, треба? Адже вони залишилися з усіма. А між тим я впевнений, що це вони здійняли стрілянину в лісі, аби зіпсувати нам весь задум… Авантюристи кляті! Вони в мене ще потанцюють! Хутчіш, хлопці! Нам треба швидко дістатися туди разом з усіма, бо ми не встигнемо.