Та чи приїде? Боже, хоч би він уже досить одужав і зміг вибратися сюди!.. Я аж тремчу вся. Чи це так кінь тремтить з утоми? Ні, це в мене нервовий дрож. Ніколи зі мною такого не було. Чи я боюся? Мабуть, що так. Дивна річ — боюся коханого чоловіка, єдиного, кого я справді покохала. Атож, те, що я почувала до дона Мігеля, було не кохання. Просто дівочі химери. І добре, що я їх позбулася. Добре, що він виявився боягузом. Це враз розвіяло мої романтичні мрії, відкрило мені очі на те, що ніякий він не герой. Я маю дякувати долі за це розчарування. Тепер я ненавиджу його, бо він, як я чула, став... Пресвята Діво, невже таки правда, що він став... розбійником?! І все ж я б не побоялась зустрітися з ним, навіть і в оцьому безлюдному місці... Боже ж ти мій, боятися того, кого кохаєш, про кого знаєш, що він добрий, благородний,— і водночас не мати ніякого страху перед ненависною тобі людиною, жорстокою і безжальною! Як це дивно, незбагненно!.. А втім, що ж дивного? Я ж тремчу не зі страху перед небезпекою. Єдине, що мене страшить,— • це бути нелюбою йому. Ось звідки цей мій дрож, ось чому— я ще жодної ночі не спала спокійно, від того самого дня, як він визволив мене від п'яних дикунів... Я ніколи не казала про це йому і не знаю, як він сприйме моє освідчення. Але мушу сказати і таки скажу. Просто не можу зносити далі цю непевність. А якщо мої надії не справдяться — хай уже краще [270] розпач... нехай навіть смерть!.. Чш!.. Здається, тупотять копита! Хтось їде сюди! Він? Так, онде між деревами майнула мексиканська вишивка. Він любить носити наше вбрання. Та й не дивно — воно ж так йому личить!.. Пресвята Діво, а на мені серапе й сомбреро! Він може подумати, що це чоловік. Геть цю облуду! Нехай побачить мене жінкою, такою, яка я є...
Перетворення відбувається швидше, ніж у пантомімі. Скинуто серапе — і очам відкривається постать, на яку могла б позаздрити сама Геба(65) ; летить на траву сомбреро — і ми бачимо чарівну голівку, гідну різця Канови (66).
Чудова картина постає серед широкої зеленої галявини, наче оправлена в раму з колючих рослин, волохаті віти яких — мов руки, простягнуті на захист того витвору.
Бездоганної будови кінь, що ніби завмер, звівшись на задні ноги, роздимаючи ніздрі й сягаючи землі довгим пишним хвостом, і прекрасна вершниця, чия зовнішність і постава сповнені величі та шляхетності, являють собою немовби єдину мальовничу статую.
Напрочуд гарна поза вершниці. Вона напівсидить у сідлі, напівстоїть у стременах, тож добре видно кожний вигин її тіла, а злегка напружені руки й ноги лише додають йому виразності.
Всупереч тому, що вона тільки-но казала, на обличчі її не помітно страху. Не тремтять губи, анітрохи не поблідли щоки. Навпаки, вся вона випромінює кохання і впевненість, мов горда орлиця, що чекав на свого орла.
Може, хтось назве цю картину перебільшеною. Тим часом вона цілком узята з життя і змальована за живими спогадами, бо я мав не одну нагоду закарбувати її в пам'яті.
Аж раптом увесь вигляд молодої мексиканки блискавично змінюється: вона впізнав вершника, що сягнистим скоком виїжджав на галявину. її ввело в оману золоте шитво. Цей вершник у мексиканському вбранні — не Моріс Джеральд, а Мітель Діас!
Радість у її погляді миттю згасав. Вона мляво опускається в сідло, і тепер її поза сповнена байдужості, за
(65) Геба — у грецькій міфології богиня вічної юності.
(66) Канова, Антоніо — славнозвісний італійський скульптор кінця XVIII — початку XIX ст.
[271]
якою прихована зневіра, а з уст її злітає зітхання — та ні, не зітхання, а болісний стогін.
Але й тепер на її обличчі нема й тіні страху — тільки розчарування і холодна зневага.
Койот озивається перший:
— О, сеньйорито! Хто б міг сподіватися зустріти вашу милість в такому глухому закутку! Тішите своєю вродою ці колючі чагарі?
— А вам що до того, доне Мігелю Діасе?
— Нерозумне запитання, сеньйорито! Ви ж знаєте, що мені до того. Вам добре відомо, як шалено я вас кохаю. Дурний тільки був, що освідчився в цьому й віддався вам у рабство. Оце ж бо й розхолодило вас так скоро.
— Ви помиляєтеся, сеньйоре. Я ніколи не казала, що кохаю вас. Я захоплювалась вами як верхівцем і так вам і сказала, та це не давало вам права витлумачувати ті мої слова по-своєму. Я мала на думці тільки вашу вправність, а не вас самого. Та й минуло вже три роки. Я була тоді просто дівчам, того віку, коли такі речі збуджують нашу уяву, коли ми ще не досить розумні й більше цінуємо зовнішній блиск, а не душу людини. Тепер я доросла жінка, і мої погляди зовсім змінилися... так, як і мало бути.
— Чорт забирай, чому ж ви сіяли в мені облудні надії? Пригадуєте, того дня, коли таврували худобу,— я тоді переміг найлютішого бика й приборкав най-дикішого коня з табунів вашого батька, коня, до якого жоден вакеро не наважувався навіть підійти... Так от, того дня ви всміхалися до мене, і в очах ваших світилось не просто захоплення, ні. Не заперечуйте, доньє Ісідоро! Я чоловік досвідчений і з виразу обличчя міг угадати ваші тодішні почуття. Тепер вони змінились, а чому? Тому що ви скорили мене своїми чарами, а точніше — тому що я здуру сказав вам про це, і ви, як і кожна жінка, дізнавшись про свою перемогу, збайдужіли до мене. Саме так, сеньйорито, саме так.
— Ні, не так, доне Мігелю Діасе. Я ніколи ні словом, ні поглядом не говорила вам про кохання і думала про вас лише як про досконалого верхівця, справжнього кабальєро. Ви тоді здавалися мені таким, а може, таким і були. Та ким ви стали тепер? Ви знаєте, що кажуть про вас і тут, і в нас на Ріо-Гранде?
— Я не принижуся до того, щоб відповідати на обмови, хоч би звідки вони йшли — від фальшивих [272] друзів чи від брехливих ворогів. До того ж я приїхав сюди не давати пояснення, а вимагати їх.
— Від кого?
— Від вас, прекрасна доньє Ісідоро.
— Надто ви самовпевнені, доне Мігелю Діасе! Подумайте, сеньйоре, з ким ви розмовляєте. Не забувайте, що я...
— ...Дочка одного з найгордовитіших плантаторів у Тамауліпасі і небога такого ж самого плантатора в Техасі. Я про це не забуваю. Не забуваю й про те, що колись і я мав гасієнду, а тепер ловлю диких коней. Чорт забирай, то й що? Ви не з тих жінок, що зневажають чоловіка, нижчого становищем. У ваших очах бідний мустангер може важити не менше, ніж власник сотні табунів. Натура у вас широка, і я маю певний доказ цього!
— Який доказ? — швидко спитала молода мексиканка, вперше виявляючи занепокоєння.— Що то за доказ широкої натури, яку ви так чемно мені приписуєте?
— Оцей миленький лист, що в мене в руці. Його написала донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос такому ж, як і я, торговцеві кіньми. Гадаю, нема потреби показувати його ближче. Ви ж, певне, й так його впізнали?
Донья Ісідора впізнала свій лист — це видно було з того, як вона нервово сіпнулась у сідлі й метнула гнівний погляд на Діаса.
— Сеньйоре, як він потрапив до вас? — запитала вона, не приховуючи обурення.
— То байдуже. Головне — що він у мене, бо я давно хотів мати такий доказ. Не тому, що ви знехтували мною,— це я й так добре знаю,— а тому, що закохалися в іншого. Тут про це ясно говориться, ясніше й не скажеш. Ви хочете подивитись у його гарні очі? Тисяча чортів! То ви їх більше ніколи не побачите!
— Доне Мігелю Діасе, як це розуміти?
Голос молодої мексиканки ледь помітно затремтів, неначе вона чогось злякалася. Та й не дивно: обличчя Койотове в ту хвилину могло настрахати хоч кого.
Помітивши її переляк, він сказав:
— Ви недаремно боїтеся. Коли вже ви, люба моя, не дісталися мені, то не дістанетесь і нікому іншому. Я це твердо вирішив.
— Що вирішили? [273]
— Те, що я сказав. Ніхто інший не назве вас своєю, а Моріс-мустангер і поготів.
— Он як?
— Еге ж, отак. Пообіцяйте мені, що більш ніколи не побачитеся з ним, а ні — то ви не зрушите з цього місця!
— Ви, певно, жартуєте, доне Мігелю?
— Ні, доньє Ісідоро, я говорю цілком серйозно. Досить було тільки поглянути на мексиканця, щоб
зрозуміти: він таки не жартує. Хоча в душі Койот був боягузом, тієї миті в очах його світилась холодна, жорстока рішучість, а рука вже тяглася до мачете.
Попри всю свою відвагу, донья Ісідора не могла побороти збентеження. Вона розуміла, що їй загрожує небезпека й що дуже мало надії її відвернути. Від першої ж хвилини зустрічі вона передчувала якусь загрозу, але тоді ще сподівалася, що поява Моріса-мус-тангера урве ту прикру розмову й поверне її на інше. Вона весь час сторожко дослухалася, чи не почує тупоту копит, і раз у раз нишком позирала крізь зарості туди, звідки він мав долинути.
Тепер їй не було на що сподіватися. Побачивши свого листа, вона зрозуміла: Моріс Джеральд не отримав його.
Надія, що досі жевріла в душі Ісідори, згасла, і в неї майнула думка про втечу. Але й це загрожувало небезпекою. Звісно, неважко повернути коня й помчати геть, проте її може наздогнати куля. Револьвер у Койота так само напохваті, як і мачете.
Молода мексиканка цілком усвідомлювала небезпеку свого становища. Будь-яка інша жінка на її місці впала б у розпач. Та не така була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Вона й узнаки не дала, що стривожена Койотовою погрозою.
— Дурниці! — вигукнула вона, майстерно вдаючи, ніби не повірила жодному його слову.— Ви жартуєте зі мною, сеньйоре! Хочете настрахати мене. Ха-ха-ха! А чого б мені вас боятися? Верхи я їжджу не гірше за вас і ласо кидаю так само вправно й далеко, як і ви. Ось подивіться, як добре я ним орудую!
Усміхаючись, донья Ісідора зняла з сідельної луки ласо і, мов на доказ своїх слів, почала крутити ним над головою.
Насправді вона мала зовсім інший намір, але Діас [274] того не зміркував. Здивований її поведінкою, він мовчки сидів у сідлі й дивився на неї.
І тільки тоді, коли зашморг обвинув його лікті, він усе збагнув, але було вже пізно. В наступну мить мотузка міцно припнула його руки до тулуба, і він уже не міг дістати ні до револьвера, ні до мачете.
Койот не встиг навіть спробувати звільнитися від зашморгу, бо, перш ніж сягнув рукою до мотузки, вона затяглась на його тілі, а тоді його сіпнуло так, що вибило. з сідла й, оглушеного, непритомного, кинуло на землю.
— Отак, доне Мігелю Діасе! — вигукнула та, що так круто змінила ситуацію і тепер сиділа на коні впівоберта до переможеного супротивника, а від луки її сідла до нього тяглося туго напнуте ласо.— Не погрожуйте мені більше! І не пробуйте пручатись.