Проте це не могло бути на колії, хоча й чулося з того боку: до залізниці було добрих дві милі, а звук долинав щонайбільше ярдів за триста. І тоді хлопець зрозумів: хоч би хто там був і хоч би що означав той дзенькіт, долітав він десь ізвідти, де вирубка з камедним деревом, місце його зустрічі з Буном. Досі хлопець ішов по-мисливському — повільно й тихо, приглядаючись до землі й до дерев. А тепер, тримаючи незаряджену рушницю прикладом уперед і трохи вниз, щоб не зачіпати нею густих заростей, він рушив на ті все гучніші удари металу об метал, розмірені, несамовиті й запеклі, і вийшов на узлісся, на давню вирубку, де просто перед ним стояло самотнє камедне дерево. На гіллі кишма кишіло білок,—
йому спершу навіть здалося, що то саме дерево ожило. З півсотні їх, може, гасало й стрибало з гілки на гілку, перетворивши ціле дерево на зелений вир шаленого листя, а час від часу по одній, по двоє-трое вони кидалися стовбуром униз, але з півдороги раптом завертали й бігли назад угору, наче їх засмоктувала невідпорна сила шаленого білячого крутіжу. А потім хлопець побачив Буна, як той, схиливши голову й спершись спиною об дерево, сидів і оскаженіло щось гамселив. Те, чим він молотив, була цівка поламаної рушниці, а те, по чому молотив,— замок від неї. Навколо валялося півдесятка інших уламків рушниці, а він, нахиливши багряне й пошерхле, як волоський горіх, обличчя, заливаючись потом, охоплений божевільною нестямою, усе гатив цівкою об замок. Він навіть не підвів голови глянути, хто це підійшов. Не перестаючи молотити, він тільки крикнув до хлопця, хрипко й задихано: — Геть звідси! Не займай їх! Ані одної! Це мої!
ДЕЛЬТА ВОСЕНИ
Скоро вже й Дельта. Це відчуття було йому знайоме. Воно оживало щороку в останній тиждень листопада, і так уже понад п'ятдесят років — останній пагорб, і за ним у долині, наче море біля підніжжя скель, стелиться широка наносна рівнина, танучи вдалині під млявим листопадовим дощем, як тануло б і море.
Раніше вони приїздили у фургонах: рушниці, постіль, собаки, харчі, віскі, гостре, збудливе передчуття полювання — молоді тоді, вони могли цілу ніч і цілий день їхати під тим холодним дощем, таборитися під дощем, спати, загорнувшись у мокрі укривала, спозаранку вставати і йти на влови. Тоді й ведмеді водилися, і можна було забивати оленицю з оленям, так само, як і оленя-самця, а надвечір повправлятися у мисливському хисті, стріляючи з пістолета диких індиків, причому птицю всю, окрім грудинки, віддавали на харч собакам. Але ті часи минули. Тепер вони їздять у машинах, з кожним роком швидше й швидше, бо дороги стають усе кращі, а їхати доводиться все далі й далі,— ліси, де ще водиться дичина, рік у рік убувають, як убуває його життя, і тепер він лишився останній з тих, котрі колись могли день і ніч їхати у фургонах, не переймаючись дорожньою шарпаниною, а з мулів аж парувало під дощем та ляпавицею,— і їздив те-
пер у товаристві синів і навіть онуків колишніх своїх однолітків. Вони називали його "дядько Айк", а він нікому не признавався, скільки йому зосталося до восьми десятків, бо й сам незгірше за них знав, що не в його віці вибиратися в такі подорожі, хоч би й машиною.
І справді, тепер щоразу першої безсонної ночі в таборі, закутаний у шорсткі укривала, виболілий усім тілом, коли кров йому лиш ледь-ледь зігрівалася від тієї єдиної чарочки розбавленого віскі, яку він собі ще дозволяв, старий запевняв себе подумки, що це вже він тут востаннє. Але витримував і цю подорож — стріляв він майже так само влучно, як і колись, дичини забивав ледве чи менше давнішого, а скількох оленів мав на своєму віку, вже не міг і злічити,— а тоді пекуча жарота довгого наступного літа наче додавала йому свіжої снаги. Потім знову надходив листопад і знову він сидів у машині разом з двома синами своїх давніх товаришів, яких навчив розрізняти оленя й оленицю не тільки по слідах, а й по відгомону бігу,— сидів і дивився вперед, у півколо, виписуване склоочисником, і бачив, як земля раптом падає ниць, розпластується і тане вдалині під дощем, як тануло б і море. Він казав тоді:
— Ну, хлопці, ось ми й знов приїхали.
Цим разом, однак, він не встиг нічоіго сказати. Водій без попередження рвучко загальмував машину, аж її трохи занесло на слизькому від дощу шосе, і обидва пасажири, силою інерції кинуті вперед, схопилися за розподільчий щиток.
— Ти що в чорта, Разе! — вигукнув той, що був посередині.— Не міг бодай сигналу спершу дати? Ви не забилися, дядьку Айку?
— Ні,— відказав старті.— Що сталося?
Водій не відповів. Усе ще нахилений уперед, старий хутко глянув попри сусіда на обличчя свого родича, що сидів за кермом. Той був наймолодший із них трьох, з орлиним профілем, лице мав похмуре й трохи суворе, як і його батько, хоч усе-таки трохи інакше, лагідніше; насупившись, він дивився крізь вітрове скло, по якому струменів дощ і раз у раз миготіли двоє близнят-склоочисии-ків.
— Я не збирався цієї осені їхати,— раптом промовив він гострим тоном.
— Ти казав це в Джефферсоні ще того тижня,— зауважив старий.— Потім ти передумав. А тепер знов передумав? Не дуже в пору...
— Та ні, Раз доїде,— втрутився той, що посередині, його ім'я було Лігейт. Він ні на кого не дивився і говорив, наче сам до себе.— Якби це він їхав по олёня, то була б інша річ. Але в нього тут олениця. Звісно, дядько Айк літній чоловік, і йому до олениці байдуже, тобто до двоногої олениці —я маю на увазі, коли вона стоїть. Та ще й досить світлошкіра вона, ця олениця. Та сама, за якою він цілі ночі вганяв торік восени, коли казав, що полює на єнотів. І ввесь цей січень — здається мені, що то була та сама олениця, дядьку Айку. Але, звісно, дядько Айк літній чоловік і йому до цього байдуже.
І далі ні на кого не дивлячись, Лігейт пирхнув сміхом, але не зовсім глузливим.
— Що? — спитав старий.— Це ти про що?
Однак на Лігейта він і не глянув, бо дивив.ся невідступно на лице Керазерса Едмондса. Очі його за окулярами були по-старечому затуманені, але ще досить гострі: цівку рушниці і те, що бігло перед нею, він бачив так само добре, як і будь-хто з них. Тепер він пригадав: торік, на останньому відтинку дороги до табору, коли переправлялися моторкою, в них упав за борт ящик з харчами, і другого дня Раз поїхав до найближчого містечка поновити припаси. Там він заночував, і повернувся якийсь сам не свій. Щоранку до світ сонця він ішов з рушницею в ліс, як і решта йшли, але старий, придивившись, помітив, що він зовсім не полює.
— Гаразд,— сказав старий.— Підвези мене й Біла куди-небудь, щоб ми мали дах над головою і могли почекати ваговоза, а сам вертайся.
— Чого там, я їду,— гострим тоном кинув Раз.— Не турбуйтесь. Бо це ж усе одно востаннє.
— Востаннє що — полювання на оленя чи на оленицю? — запитав Лігейт.
Цим разом старий не звернув уваги на його слова, в усякому разі не озвався. Він невідступно дивився па молодикове запекле й задумане обличчя.
— Чого б це востаннє? — запитав він.
— А якщо Гітлер гору візьме? Чи то Сміт, Джонс, Рузвельт, Вілкі, чи як там він зватиметься в цій країні?
— У нас він не розгуляється,— сказав Лігейт.— Хоч би він звався й самим Джорджем Вашінгтоном.
— Не розгуляється? — спитав Едмондс.— А чим ви його стримаєте? Співаючи в барах опівночі "Боже, бо-ронь Америку"? Чи понаколовши до вилог паперових прапорців?
— А, так он що тебе хвилює,— сказав старий — Я ще не помічав, щоб цій країні бракувало захисників, коли вона їх потребувала. Та ти й сам двадцять років тому належав до них, хоч тоді ще не виріс як слід. Ця країна трошки дужча, ніж будь-який її ворог,— чи то один чоловік чи гурт їх, усередині країни чи ззовні. Я гадаю, коли прийде час і вам набридне галасувати,— одним з вас, що нам капець, якщо ми не вступимо у війну, а іншим — що нам капець, якщо ми вступимо,— то ми собі любісінько впораємо того австріяцького шулера, хоч би й як він себе називав. Мій батько і ще дехто, кращі люди, ніж оті, що ти їх згадав, вони спробували раз розірвати країну навпіл, і нічого в них не вийшло.
— Ну й що ми маємо? — сказав Едмондс.— Половина народу без роботи, а половина фабрик страйкує. З тих, що живуть на допомогу для безробітних, половина не хоче працювати, а половина не може, хоч би й хотіла. Забагато бавовни, зерна й свиней, але замало, щоб вистачило людям їсти й одягатися. Куди не глянь, усюди тебе повчають, що не можна вирощувати бавовника,— байдуже, хочеш ти чи ні, а щодо армійських лав, то навіть така приманка, як Селлі Ренд 1 з наличками сержанта не допомогла б їх заповнити. І масла нема, і гармат не дуже...
— Маємо оленячий табір, якщо коли-небудь доїдемо до нього,— устряв Лігейт.— Уже не кажучи про олениць.
— Якраз до речі й про них сказати,— мовив старий.— 1 про оленят також. Єдина в світі бійка, що її бог хоч трохи благословляє, це коли б'ються, захищаючи олениць та оленят. Тож якщо дійдеться тепер до бійки, не завадило б це пам'ятати.
— Невже, проживши такий вік...— скільки вже понад сім десятків?..— ви й досі не переконалися, що чого-чого, а жінок та дітей завжди вдосталь? — запитав Едмондс.
— Може, якраз тому я й думаю тепер, що до табору нам ще десять миль дороги річкою,— мовив старий.— То вже їдьмо.
Поїхали. Едмондс — як не попередив він їх обох, коли раптово загальмував, так само й тепер — перевів своїм звичаєм машину на повну швидкість. Старому відлягло від серця. Еін у шістдесят котрийсь уже раз дивився на цю листопадову землю, що з року в рік змінювалася в нього
'Селлі Ренд (1904—1979) — американська естрадна артистка, коронним номером якої були танці напівголяка.
на очах. Спершу тут були самі лише давні містечка над річкою і в підгір'ї} потім плантатори з тих містечок,— послуговуючись силою рабів, а згодом найманих робітників,— почали відвойовувати від непрохідних плавнів і ха-щів кипарису, камедного дерева, падубу, дуба, ясена невеличкі ділянки під бавовник, які з бігом часу перетворилися на поля і цілі плантації. Оленячі й ведмежі стежки стали путівцями, а згодом шосе, вздовж тих шляхів виросли нові міста над річками Таллагачі й Санфлауер, які після злиття називалися вже Язу, Річкою Небіжчиків Чокто,—■ густі, в повільні й чорні були ці потоки, що не знали сонця і майже не мали течії, а раз на рік зупинялися зовсім, повертали у зворотному напрямку, виходили з берегів і затопляли родючі землі, щоб потім увійти в береги й лишити ці землі ще родючішими.
Тепер майже все це вже зникло.