Це тільки показує, як я мало за все те дбаю. Мені потрібна тільки ти, дівчинко, отож я й заграю так, щоб виграти тебе.
— Ти збожеволів, Еламе, — сказала вона, ухиляючись від обіймів.
— Назви мене ще раз так, — у розкоші пробурмотів він. — Це бринить любіше, ніж дзенькіт мільйонів.
Але вона не слухала.
— Це ж божевілля! Ти сам не знаєш, що робиш!
— Ще й як знаю, — запевнив він її. — Я прагну до того, що для мене найдорожче в житті. Бо один твій мізинчик вартий більше…
— Та вернись же до розуму хоч на хвилину!
— А я ще зроду не був розумніший. Я знаю, чого мені треба, і я домагаюсь його. Мені треба тебе і треба простору. Я не хочу більше збивати ноги на бруку й липнути вухом до телефону. Я хочу мати хатку на фермі в якнайутішнішому куточку на світі. Я хочу поратись на тій фермі, доїти корови, чистити коні, рубати дрова, орати землю, усе таке. І ще я хочу, щоб у тій хатці жила зі мною ти. А все інше мені остобісіло, я змучився від нього геть! І я знаю, що я найщасливіша в світі людина. Бо я маю те, чого ні за які гроші не можна купити. Я маю тебе, а тебе я не міг купити ні за тридцять мільйонів, ні за три тисячі мільйонів, ані за тридцять центів.
Стукіт у двері урвав його. Діді покликали до телефону, і вона залишила його милуватись на Венеру та на всі витончені оздоби її кімнати.
— Це містер Гіган, — сказала вона, повернувшись. — Він чекає коло телефону — каже, щось дуже важливе.
Буйний День похитав головою й усміхнувся.
— Перекажи йому, будь ласка, щоб він повісив трубку. Я з конторою поквитався і не хочу нічого ні про що й чути.
За хвилину вона знов повернулась.
— Він відмовляється. Просив переказати, що тебе дожидають у конторі Анвін і Гаррісон. Містер Гіган каже, що Грімшоу й Годжкінсові скрутно, їм загрожує чи не банкрутство і що треба чимось запобігти.
Звістка була грізна. Обидва — і Анвін, і Гаррісон — були представники великих банкірських домів. Буйний День знав, що коли банк Грімшоу й Годжкінса не вдержиться, — це спричинить цілу низку банкрутств і наробить великого переполоху. Проте він тільки всміхнувся, похитав головою і, вдаючи сухий діловий тон, яким звертався до Діді в конторі, сказав:
— Міс Мейсон, будь ласка, перекажіть містерові Гігану, що тут нічого не вдієш, і нехай він повісить трубку.
— Та не можна ж так! — благально мовила вона.
— Побачимо, можна чи ні, — похмуро відповів Буйний День.
— Еламе!
— Скажи так ще раз! — вигукнув він. — Скажи ще раз, і нехай хоч десять Грімшоу й Годжкінсів летить за вітром!
Він зловив її за руку й притяг до себе.
— Нехай Гіган стоїть там біля телефону, доки йому надокучить. Такого дня, як сьогодні, ми не можемо гаяти на нього й секунди. Він уміє любити тільки книжки та всякі речі, а я маю справжню живу жінку, що любить мене, хоч і брикається весь час.
РОЗДІЛ XXIII
— Аджеж я знаю дещо про ту війну, яку ти провадив, — напосідала Діді. — Коли ти тепер усе покинеш — уся твоя робота, все дочиста зійде нанівець. Ти не можеш цього зробити, не маєш права.
Та Буйний День не поступався. Він хитав головою й усміхався, дратуючи її.
— Ніщо не зійде нанівець, Діді, ніщо. Ти не розумієшся на діловій грі. Уся вона тільки на папері. Хіба ти сама не бачиш? Де те золото, що я його викопав на Клондайку? Воно ж усе в золотих монетах, у золотих годинниках, в обручках. Хоч би що сталося зі мною, ці монети, годинники та обручки залишаться. Даймо, що я помер. На золоті це не відіб'ється ані крихти. Отак самісінько й з моїм банкрутством. Усе моє багатство — на папері. Я маю паперів на тисячі акрів землі. Ну то й що? Спали ці папери, а разом з ними й мене. Але ж земля залишиться! Як і досі, роситимуть її дощі, насіння в ній проростатиме, дерева на ній ростимуть, будинки стоятимуть, трамваї бігатимуть. Усі справи відбуваються тільки на папері. Втратив би я папери чи втратив життя — однаково. Від цього не пересунеться жодна піщинка на цій землі, не зів'яне жодна травинка при дорозі. Ніщо не пропаде. Жодна паля в доках, жодний гвинт на трамвайних коліях, жодна унція пари на перевозі. Трамваї ходитимуть однаково, чи я тримаю папери, чи хто інший. В Окленді вже почався приплив. Народ знов їде сюди. Ми вже продаємо ділянки під будівлі. Цього припливу тепер ніщо не спинить. Хай хоч що трапиться зо мною чи з паперами — триста тисяч люду проте тут мешкатиме, і будуть трамваї, щоб їх возити, і будинки, щоб їм жити, і добра вода їм пити, і електрика, і все буде.
Крізь відчинене вікно почувся хуркіт мотора. То приїхав своїм автомобілем Гіган і поставив його поруч із Гарнішевою червоною машиною. З ним приїхали й Анвін та Гаррісон. Поруч із шофером сидів Джонс.
— Гіган хай зайде, — сказав Буйний День, — а тих — не треба. Нехай пождуть у машині.
— Що, він п'яний? — спитав пошепки Гіган у Діді під дверима. Вона похитала головою й завела його до кімнати.
— Доброго здоров'я, Ларрі! — весело зустрів його Буйний День. — Сідайте, спочивайте. Ви неначе хвилюєтесь?
— Хвилююсь, — відрубав маленький ірландець. — Грім-шоу та Годжкінсові загрожує банкрутство, коли негайно якось не запобігти. Чому ви не приїхали в контору? Що ви думаєте зробити для них?
— Та нічого, — ліниво промовив Буйний День. — Нехай банкрутують, про мене…
— Але ж…
— Я ніколи з ними не мав ніяких справ. Я їм нічого не винен. До того ж я й сам збираюся збанкрутувати. Слухайте, Ларрі, ви ж мене знаєте. Як я що поклав собі зробити, то вже зроблю. Отож я вирішив ось що. Мені остобісіла вся ця тяганина, Ларрі, і я вирішив утекти від неї якнайскоріше. А банкрутство — найкоротший шлях.
Гіган вирячив очі на свого шефа, потім перевів повний жаху погляд на Діді. Вона співчутливо кивнула головою.
— Отож нехай вони собі банкрутують, Ларрі, — казав далі Буйний День. — Ви краще подбайте про себе та про наших спільників. Слухайте, я вам зараз скажу, що треба зробити. Це не тяжка річ, адже скрута вже минулась. І нікому не буде кривди. Хто стояв за мене, той не втратить ні цента. Усю затриману платню виплатити негайно. Ті гроші, що я взяв у акціонерів Міського водогону, Трамвайного тресту і переправи, треба їм повернути. І ви сам і теж ніякої шкоди не зазнаєте. Всі компанії, що їхні акції ви маєте, встоять…
— Ви зсунулися з глузду, Гарнішу! — крикнув приголомшений юрист. — Це ж маячня якась безглузда. Що з вами сталося? Чи ви дурману якогось наїлися, чи що?
— А наївся, — усміхнувся Буйний День. — Оце тепер його видихаю. Мені остогидло жити в місті й гратися в справи. Я втікаю на село, на сонце, на зелену травицю. І Діді ось їде зі мною. Ви маєте нагоду перший мене привітати.
— Привітати! Дідька лисого! — Гіган аж плюнув. — Не сподівайтесь, щоб я сприяв таким дурощам.
— Мусите сприяти, бо інакше катастрофа буде далеко тяжча, і тоді справді чимало людей зазнає біди. У вас у самого щось із мільйон чи навіть більше. Якщо ви мене послухаєтесь, то й вам нічого не станеться. А я хочу втратити все, все до цента. Я сам цього бажаю, і цікавий я побачити, хто це може не пустити мене до того, чого я забажав. Утямили, Гігане? Кажіть, утямили?
— Що ви йому заподіяли? — визвірився Гіган на Діді.
— Стривайте, Ларрі. — Уперше Гарнішів голос задзвенів гостро і на обличчі йому з'явився давній жорсткий вираз. — Міс Мейсон моя наречена. Можете розмовляти з нею про що завгодно, але тону додержуйтесь, будь ласка, не такого, а то щоб ви часом не потрапили звідси просто до лікарні. І це теж буде катастрофа, хоча й трошки інакша. Крім того, міс Мейсон нічим тут не винна. Усе це моя вигадка. Вона сама каже, що я з глузду зсунувся.
Гіган тільки головою похитав у мовчазному розпачі й знов утупився в Буйного Дня.
— Звісно, призначать конкурсне управління, — казав далі той. — Але це не надовго, і клопоту не завдасть.
Ви тільки негайно заходжуйтесь і подбайте за всіх своїх — повиплачуйте затриману платню нашим службовцям, задовольніть усіх кредиторів, усі фірми, зв'язані з нами. Продайте землю отим людям із Нью-Джерсі, що прицінювались. Вони візьмуть зо дві тисячі акрів і заплатять зразу, як ви їм трохи скинете з ціни. Той кінець, що під Фермаунтом, кращий, там деякі ділянки підуть по тисячі доларів за акр. Це вас трохи вирятує. А за ті п'ятсот акрів, що далі, добре, як і по двісті доларів дадуть.
Діді, що майже не дослухалась до тієї розмови, враз, ніби на щось зважившись, ступила до них. Обличчя в неї було бліде, але таке рішуче, що Гарніш, глянувши на неї, згадав той день, коли вона вперше сіла на Боба.
— Стривайте, — промовила вона, — я маю дещо сказати. Еламе, коли ти зробиш цю дурницю, я не піду за тебе. Я відмовляюся.
Гіган, попри всю свою скруху, кинув на неї швидкий вдячний погляд.
— А я проте спробую… — почав був Буйний День.
— Стривай! — спинила його вона. — А коли ти так не зробиш, я піду за тебе.
— Ну що ж, розважмо все як слід. — Буйний День говорив умисне повільно, розмірковано, мовби дражнився. — Як я зрозумів, ти за мене вийдеш заміж, коли я не покину справ? Так? Коли я, як і досі, з головою вгрузну в роботу й жлуктитиму мартіні — тоді ти вийдеш за мене?
За кожним питанням він змовкав, чекаючи відповіді, і Діді ствердно кивала головою.
— І ти зразу візьмеш шлюб зо мною?
— Так.
— Зараз? Сьогодні?
— Так.
Він хвильку подумав.
— Ні, жіночко, я цього не зроблю. Нічого не вийде, ти сама знаєш. Мені потрібна ти. Я хочу мати цілу тебе, а для цього я мушу тобі віддати й цілого себе. Але від мене мало що залишиться, коли я не покину грати в справи. Ні, Діді, як ми обоє житимемо вкупі на фермі, то я знатиму певно, що ти моя — і що я твій. За тебе я й тепер певен. Можеш собі казати "піду за тебе" чи "не піду" скільки завгодно, а моєю дружиною ти однаково будеш. А ви, Ларрі, тепер краще їдьте собі. Я незабаром повернуся до себе в готель. У конторі я більше й на поріг не стану, тому принесіть усі папери на підпис, усе що треба, до мене. І телефонувати мені можете коли завгодно. Це банкрутство неминуче — втямили? Я все кидаю, і край.
Він підвівся, даючи наздогад Гіганові, що час уже йому йти. Той, зовсім приголомшений, також підвівся, але не рушався з місця, тільки озирався розгублено довкола.
— Божевілля, чисте божевілля! — бурмотів він.
— Та не журіться, Ларрі! — сказав Буйний День, поклавши йому руки на плечі.