XI 1975
Мері Кейт Гендрасен
17.XII 1975, 10.10
Час смерті скрізь орієнтовний, на підставі висновку медичної експертизи.
Чергування на Головній вулиці
Вільний від служби
Вільний
Двотижнева відпустка
Патрулювання
Вільний
— Атож, це ще нічого не доводить, — погодився Джонні, потираючи чоло біля скронь. — Але й не знімає з нього підозри.
— Коли вбили міс Рінгголд, він був на патрулюванні.
— Воно так, якщо тільки її справді вбито двадцять дев'ятого жовтня. Але це могло статись і двадцять восьмого чи двадцять сьомого. Та й що, як він був на службі? Хто запідозрить полісмена?
Беннермен пильно вивчав таблицю.
— А як з перервою? — спитав Джонні. — Оті майже три роки?
Беннермен пройшовся пальцем по картках.
— І в сімдесят третьому, і в сімдесят четвертому Френк був у місті й на службі. Ви ж бачили.
— Хтозна, може, тієї зими в нього не було спалахів збудження. Як відомо, таке трапляється.
— Як відомо, поки що нам нічого не відомо, — швидко відрубав Беннермен.
— Ну, а сімдесят другий? Кінець сімдесят другого і початок сімдесят третього? В картотеці немає графіків того періоду. Він що, був у відпустці?
— Ні, — сказав Беннермен. — Френк і ще один хлопець, Том Гаррісон, слухали курс сільськогосподарського права на спеціальному відділі Колорадського університету в Пуебло. Такий курс більш ніде в країні не читають. Він розрахований на два місяці. Отож Френк і Том були там з п'ятнадцятого жовтня й повернулися над саме Різдво. Френк спершу відмовлявся їхати, боявся залишити матір саму. Правду кажучи, я маю підозру, що то вона переконувала його не їхати. Але я наполіг. Він же хоче зробити кар'єру в нашому ділі, а такий курс у послужному списку — це неабищо. Пригадую, Френк ще підхопив там якийсь поганий вірус і, коли вони в грудні повернулися, вигляд мав жахливий. Схуд на двадцять фунтів. Казав, що в тих молочних краях ніхто не вміє так готувати, як його матуся... — Беннермен замовк. Як видно, щось у цій розповіді бентежило і його самого. — Десь на різдвяні свята він узяв відпустку за хворобою і тільки після того оклигав, — закінчив він, виправдуючись. — На службу повернувся не пізніш, як п'ятнадцятого січня. Можете перевірити за графіками.
— У цьому немає потреби. Так само як немає потреби казати вам, що ви зробите далі.
— Ваша правда, — зітхнув Беннермен, опускаючи очі. — Я ж казав, що ви добре метикуєте в нашому ділі. Мабуть, я тоді й не думав, що аж так добре. Чи не хотів думати. — Він зняв телефонну трубку й дістав із нижньої шухляди столу товстенний довідник у простій синій оправі. — Тут є телефон будь-якого шерифа в будь-якому окрузі Сполучених Штатів. — І, знайшовши потрібний номер, почав крутити диск.
Джонні зручніше вмостився на стільці.
— Алло. — мовив Беннермен. — Це контора шерифа в Пуебло?.. З вами говорить Джордж Беннермен, шериф округу Касл, західний Мен... Так-так, я ж кажу, штат Мен. А хто біля телефону?.. Так от, полісмене Тейлор, тут така ситуація. У нас сталася низка вбивств — зґвалтування із задушенням, шість випадків протягом останніх п'яти років. Ми маємо... — На мить він звів на Джонні безпорадний страдницький погляд, тоді знов утупив очі в телефонний апарат. — Ми маємо підозру на одного чоловіка, що був у Пуебло з п'ятнадцятого жовтня до... гм, десь до сімнадцятого грудня сімдесят другого року. То я хотів би знати, чи не зареєстровано у вас за цей період нерозкрите вбивство: жертва жіночої статі, будь-якого віку, зґвалтована й задушена. І ще одне. Якщо такий злочин мав місце і взято пробу сперми, я хотів би знати її групу... Що?.. Гаразд, дякую... Я чекатиму біля телефону. До побачення, полісмене Тейлор.
Він поклав трубку.
— Зараз він перевірить мою особу, а тоді перегляне реєстраційну книгу і подзвонить нам. Може, чашку... та ні, ви ж не п'єте кави.
— Ні, — сказав Джонні. — Вдовольнюся водою.
Він підійшов до великого скляного охолоджувача й націдив у паперовий стаканчик води. Надворі завивала й бурхала хурделиця.
За його спиною озвався знічений голос Беннермена:
— Е, та чого там. Ви правду сказали. Я б справді хотів мати такого сина. Коли моя дружина родила Катріну, довелося зробити кесарів розтин. Після того їй більш не можна було родити, лікар сказав, що це вб'є її. Тоді вона лягла на операцію, і їй перев'язали труби, а я — я зробив собі вазектомію. Для певності.
Джонні відійшов до вікна і, тримаючи в руці паперовий стаканчик, стояв і дивився в темряву. Дивитися там не було на що, крім снігу, але і обернутись він не міг, бо тоді Беннермен зламався б остаточно, — щоб відчути це, Джонні міг і не бути екстрасенсом.
— Френків батько працював на залізниці й загинув, коли хлопцеві було щось із п'ять років. Був п'яний, залив очі так, що й світу білого не бачив, і поліз зчеплювати платформи. Ну, його й розчавило буферами. Відтоді Френк лишився єдиним чоловіком у домі. Роско каже, що в школі у нього була якась дівчина, але місіс Додд дуже скоро це поламала.
"Вона б та не поламала, — подумав Джонні. — Жінка, яка могла таке робити... калічити тією прищіпкою рідного сина... така жінка ні перед чим не спиниться. Певно, не менша психопатка, ніж він".
— У шістнадцять років він прийшов до мене й спитав, чи не можна йому служити в поліції на півставки. Сказав, що змалку тільки про це й мріяв. Мені він одразу припав до душі. І я взяв його робити всяку дрібну роботу в конторі, а платив з власної кишені. Платив, як ви розумієте, скільки міг, але він ніколи на те не нарікав. Такий хлопчина, що й задарма ладен був працювати. За місяць до закінчення школи він подав заяву з проханням перевести його на повну ставку, але ми на той час не мали вакансій. Тоді він найнявся на бензоколонку Донні Хеггара, а вечорами їздив на лекції з поліційної справи до університету в Горем. Здається, місіс Додд і тут намагалась йому завадити, бо не хотіла лишатися сама, але цього разу Френк поставив на своєму... І я його підтримав. Ми взяли його на службу в липні сімдесят першого, і відтоді він тут... І ось тепер ви мені таке кажете, а я як подумаю, що Катріна була там учора вранці й пройшла майже поруч того... хто б він не був... то це для мене такий жах, щось ніби кровозмішення. Френк часто бував у нашому домі, їв з нами за одним столом, разів зо два ми навіть залишали на нього малу Каті... а ви мені кажете...
Джонні обернувся до нього. Беннермен зняв окуляри й знов утирав очі.
— Якщо ви й справді здатні все те прозирати, мені вас жаль. Бог створив вас якимсь виродком, наче оте теля з двома головами, що я колись бачив на ярмарку.
Ви вже даруйте. Я розумію, що сказав казна-що.
— У Біблії говориться, що бог любить усі свої створіння однаково, — промовив Джонні. Голос його злегка тремтів.
— Та вже ж, — кивнув Беннермен і потер перенісся, де червоніли сліди від окулярів. — Тільки в чудний спосіб він це виявляє, правда ж?
12
Хвилин через двадцять задзвонив телефон, і Беннермен схопив трубку. Озвався кількома словами, а потім довго слухав. І ніби старів на очах. Нарешті поклав трубку і якийсь час мовчки дивився на Джонні.
— Дванадцятого листопада сімдесят другого року, — сказав він. — Студентка. Їі знайшли за містом біля шосе. Енн Саймонс. Зґвалтована й задушена. Двадцять три роки. Проби сперми не брали. І все-таки це не доказ, Джонні.
— Не думаю, що вам особисто потрібні ще якісь докази, — мовив Джонні. — Викладіть йому те, що ви маєте, і він зізнається.
— А що, як ні?
Джонні пригадалось оте привиддя на естраді в парку. Навально вдарило в свідомість, мов шалений смертоносний бумеранг. Тріск роздертої тканини. І біль, солодкий біль, що враз нагадував про муку від прищіпки, біль, який підтверджував усе.
— Примусьте його спустити штани, — сказав Джонні.
Беннермен здивовано глипнув на нього.
13
У вестибюлі все ще ниділи репортери. Певно, навіть якби вони й не сподівалися на скору розв'язку чи бодай якийсь несподіваний поворот, то однаково нікуди б не поділися. Всі дороги з міста були завалені снігом.
Беннермен і Джонні мусили вибиратися надвір крізь вікно службової комори.
— Ви певні, що дієте належним чином? — насилу і спитав Джонні, бо вітер видирав з губ слова й відносив їх геть. Знову боліли ноги.
— Ні, — щиро признався Беннермен. — Але вважаю, вам слід при цьому бути. Хай він подивиться вам у вічі, Джонні. Ходімо. Тут недалеко, всього два квартали.
Вони рушили вперед — дві темні постаті в каптурах і чоботах серед снігової заметілі. Під курткою шерифа був пістолет. Наручники він пристебнув до пояса. Не пройшли вони й півкварталу по глибокому снігу, як Джонні закульгав на обидві ноги, хоча й мужньо мовчав.
Та Беннермен це помітив. Вони спинилися в затишку | під дверима місцевого відділення "Вестерн авто".
— Що з вами, друже?
— Та нічого, — відказав Джонні.
Тепер починала боліти й голова.
— Де там нічого. Ви ступаєте так, наче у вас ноги переламані.
— Коли я вийшов з коми, довелось їх оперувати. М'язи атрофувалися. Почали танути, як сказав доктор Браун. І зв'язки геть одібрало. То все, що могли, підлатали синтетикою.
— Як отому за шість мільйонів, еге?
Джонні подумав про акуратний стосик лікарняних рахунків у верхній шухляді буфета в батьковій вітальні.
— Щось схоже на те. І коли я надто довго на ногах, вони ніби клякнуть. Ото й тільки.
— Хочете, повернемось?
Ще б пак. Повернутися додому й викинути з голови всю цю бісову мороку. А ще краще було й не приїздити. Не мій це клопіт, його. От хай би й сушив собі мізки, замість варнякати про теля з двома головами.
— Ні, все гаразд, — сказав Джонні.
Вони відійшли від дверей, і вітер підхопив їх, намагаючись покотити назад безлюдною вулицею. На превелику силу вони продиралися вперед крізь притінене снігом сяйво потужних вуличних ліхтарів, які начебто теж хилились од вітру. Потім звернули у бічну вуличку, і через п'ять будинків від рогу Беннермен зупинився перед типово новоанглійською чистенькою двоповерховою коробкою. Як і інші будинки навколо, вона була темна й наглухо зачинена.
— Тут, — мовив Беннермен якимсь дивним безбарвним голосом.
Вони подолали наметені перед ґанком кучугури й піднялися східцями.
14
Місіс Генрієтта Додд була жінка величезна, справжня гора плоті. Джонні ще ніколи не бачив людини, що з першого ж погляду здавалася такою брезклою і недужною.