Все пов'язано.
— Я цього й побоювався, — сказав Коля.
— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.
— Я нічого не винаходив.
— Ти викрав.
— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.
— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.
— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?
— Ні, ти зовсім з глузду з'їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.
— Так, твоя правда.
— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.
— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?
— Щоб мене замість тебе ліквідували?
Хвилин п'ять вони мовчали.
— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.
— Яка?
— Коли твій сусід вертається?
— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.
— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.
— І що? Я боюсь признатися.
— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?
— Він знайде і подумає на мене.
— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.
— А якщо…
— Ніяких "якщо"! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?
— Ні.
— Згода?
— Добре б… Але ти нікому не скажеш?
— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться… І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.
— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають…
— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать…
Та коли двері були вже відчинені, він раптом вернувся з вулиці й спитав пошепки:
— А по чому Аліса наш клас знайшла? Вона ж тебе зблизька не бачила.
— Я на лавці підписався, пам'ятаєш?
— Ідіот!
— Ідіот, але я ж тоді не думав, що так вийде…
— У майбутньому завжди треба думати. Ти призвіще написав?
— Тільки ім'я. І клас.
— Твоє щастя, що в класі три Колі, — здогадався Фіма. — Будемо вести слідство по хибному шляху. Завтра викладу тобі подробиці.
І Фіма зник.
Розділ ХІІІ
НАПОЛЕОН НА ЗАМОВЛЕННЯ
Пірати не обов'язково бігають по океанах і космосу з кинджалами, пістолетами, лазерльотами. Вони зустрічаються де завгодно. Буває, немовля тільки додибало до ясел, а вже пірат: поспішає відібрати в іншого малюка іграшку. Буває, пірат у житті ніяких законів не порушив, нікого не пограбував і не вбив, а насправді — там думку вкрав, там слово зарізав, там почуття задушив, і шкоди від цього більше, ніж від цілого брига з піратським прапором.
Правда, зараз це справи не стосується, бо Веселун У і Крис були найтиповішими представниками піратського племені, об'єднували в собі піратів звичайних і піратів прихованих. Якщо вдавалося, ставали грабіжниками, вбивцями і злодіями. Якщо їх притиснеш, перебивалися плітками, інтригами, обманом та наклепом.
Розповідають, що якось їх спіймали на туманній планеті Ретиспера й вирішили показати тамтешньому головному лікареві-психіатру. Можна їх вилікувати? Той їх обстежував три місяці, ночей не спав, сам схуд на вісім кілограмів і нарешті поставив діагноз: "Повна атрофія совісті". Що означає: нема в них нічого схожого на совість, незрозуміло їм навіть, що таке сором, каяття, і навіть жаль. Вони й один одного ніколи не жаліли.
Головного психіатра з планети Ретиспера спитали:
— А що тепер із ними робити? Як лікувати? Адже немає невиліковних хвороб.
І лікар відповів:
— На нашій планеті уже впоралися з усіма хворобами. Але з цим дуже рідкісним захворюванням упоратися неможливо. Випадок безнадійний. Будемо думати, шукати шляхи, ліки…
Та, поки йшли ці переговори, пірати оглушили охорону, мало не вбили лікаря-психіатра і втекли. Отож питання, як лікувати людей із повною втратою совісті, залишилося відкритим.
І ось такі люди випадково опинилися в Москві.
Може, навіть на краще, що вони були по зав'язку заклопотані пошуками міелофона і не мали часу на інші каверзи та капості. Хоч і побіжно вони встигли їх накоїти достатньо.
Можна б розповісти детально про те, як пірати, побачивши Алісу, слідом за нею проникли в наш час, як вони її загубили на вулиці, знову знайшли уже в лікарні, як вони намагалися проникнути в лікарню, щоб примусити Алісу виказати Колю.
Можна розповісти про те, як вони стежили за лікарнею, примушували тонкого й майже невидимого вадапаського вужа підслухувати розмови лікарів та сестер, як вони готували викрадення Аліси з допомогою лже-Аліка, на якого обернувся Крис. Можна розказати й про те, як вони знову втратили Алісу й знову її шукали, дедалі звужуючи і звужуючи коло.
Можна розповісти й про інше — як вони цей тиждень жили в Москві, як розшукали забитий будинок, із якого виїхали всі мешканці, бо будинок мали скоро знести, як улаштували в ньому лігвище. Можна розповісти, як вони добули собі одяг, загіпнотизувавши касирку в універмазі, і як крали продукти, — та чи варто гаяти час на цих негідників?
Для подальшої розповіді треба тільки сказати, як пірати влаштувалися на роботу.
Якось вони сиділи у сквері, натомившись від ходіння. Веселун У сказав:
— Грошей мало.
— Я тобі скільки завгодно зроблю, — пообіцяв Крис. — Будуть як справжні.
— Твої гроші небезпечні: на п'ять кроків одійдеш — вони розтануть.
— Кого-небудь пограбуємо.
— Ні, — заперечив Веселун У, — це ж небезпечно. Я дуже примітний. Мене швидко піймають. От ти обернешся на кого хочеш і втечеш, а я попадусь.
— Не турбуйся, і тебе врятую, — мовив Крис.
— Так я тобі й повірив! — сказав Веселун У. — Якщо доведеться непереливки, ти мене відразу продаси.
— Як і ти мене, — відповів Крис. — Поглянь, що це?
До скверу під'їхав великий фургон із написом "Кінознімальна". Фургон загальмував, із нього вискочили молоді люди, котрі витягли прожектори й потягли кабелі. Під'їхали інші машини.
Прожектори, незважаючи на яскравий сонячний день, ушнипилися променями у вікна старовинного особняка, що виходив у сквер. Приїхав автобус, повен драгунів та гусарів у ківерах.
Спритний чоловік у величезних окулярах закричав у мегафон:
— Де Наполеон? Де Наполеон, я питаю!
— У буфеті лишився, — сказала горда красуня в сукні до землі. — Напевно, на автобус запізнився.
— Ну що ти будеш робити! — вигукнув чоловік у окулярах. — Як ви накажете мені знімати без Наполеона?
— Їде, їде! — заволали довколишні.
Під'їхало таксі. З нього вийшов Наполеон. Правда, пірати, від неосвіченості й тому, що народилися на іншій планеті, гадали, що наполеон — це посада.
— Іване Семеновичу! — вигукнув чоловік у великих окулярах. — Ти мене без ножа ріжеш.
Крис насторожився. Він був колекціонером. Колекціонував тортури.
— Ніколи, — відповів Наполеон, зірвав трикутний капелюх і сів на барабан. — У мене мігрень.
— Не може бути! Ти ж уже приїхав! — Чоловік в окулярах був обурений, розгублений, але не втрачав надії.
— А я не приїхав, — сказав Наполеон. — Я тільки попередив тебе й поїхав у поліклініку.
Із цими словами Наполеон сів у таксі. Його суворий профіль у віконці таксі був невблаганний.
— Все, — сказав чоловік в окулярах, дивлячись услід машині. — День пропав! — Він здійняв руки до неба й промовив: — Півцарства за Наполеона!
— Не турбуйтеся, Ниткін, — заспокоїла дама в довгій сукні. — Не переживайте. Він не вартий вашого мізинця.
І тоді з кущів вийшов Наполеон, який нічим не відрізнявся од того, що поїхав.
— Скільки коштують ваші півцарства? — спитав він у Ниткіна голосом Івана Семеновича.
— Що таке? Що таке? — здивувався Ниткін. — Як можна? Ти ж щойно поїхав! Це що, жарт, чи що? Якщо жарт, то кепського тону.
— Я другий Наполеон, — сказав Крис. — Несіть півцарства.
Він сів на барабан, бо думав, що це заняття всіх наполеонів, а довкола зібралася кіногрупа, й ніхто нічого не міг збагнути.
Цієї миті з кущів виплив Веселун У.
— Можу засвідчити, — озвався він. — Мій помічник може скопіювати кого завгодно. В нього талант.
— Не вірю! — закричав Ниткін. — Не вірю! Доведи, що ти не Іван Семенович, котрий поїхав, кинувши нас напризволяще.
— Одну хвилинку, — попрохав Крис.
Він провів перед обличчям долонею й перетворився в самого режисера Ниткіна.
— Переконливо, — похвалив режисер. — Яке перевтілення! Де ж я бачив це неприємне обличчя?
— Це ви, Ниткін, — підказала дама в довгій сукні янгольським голосом.
Решта захихикала. Режисер суворо мовив:
— Усі по місцях, починаємо зйомку!
— Ні, — заперечив Веселун У, — спочатку про гроші. Як платити будете?
— За ставкою, — відповів режисер. — Як за масовку.
— А це багато? — спитав Крис.
— Ну, як вам сказати…
— Тоді платіть мені стільки, скільки одержував ваш колишній Наполеон.
— Але це неможливо… Він заслужений артист…
— Ах, неможливо? — перепитав Крис.
— Стривайте! Платимо. Я вам свою платню віддаватиму. Мистецтво важливіше.
— І мені, — зажадав Веселун У.
— А вам за що? — здивувався режисер.
— Мій помічник один не працює.
— Це правда? — спитав режисер.
— Він жартує, — відповів Крис. — Я без нього чудово працюю. А він знайде собі іншу роботу. У вас буде для нього інша робота?
— Що ж… — Режисер подивився на Веселуна: — Як у вас із силою?
— Я сильний, — скромно сказав Веселун У. — Однією лівою вкладаю трьох склісів.
Режисер не знав, звичайно, хто такі скліси, але кивнув. Режисер повинен усе знати.
— Будете ставити декорації.
— І одержувати, як Наполеон, — мовив Веселун.
— Ні в якому разі! — обурився Крис. — Він недостойний.
— Он як! — спалахнув Веселун. — Тоді я йду. І якщо сам знайду, не сподівайся, що поділюся.
— Товариші артисти, — спробував примирити Ниткін, — ми все владнаємо. Не турбуйтесь!
Відтоді пірати працювали в кіногрупі. Крис замінював по черзі всіх акторів, які занедужали, а іноді йому просто показували фотокартку, і він удавав, кого треба. Режисер Ниткін віддавав йому всю платню, а сам позичав гроші в асистентів. Але пірати снідали й вечеряли в ресторані, пили коньяк, їздили на таксі, їм вічно не вистачало грошей, і вони крали із знімального майданчика цінні прилади.