– Я уважно глянув на неї. – А чи справді це єдина альтернатива? Невже не можна піти з життя в якийсь інший спосіб, відмінний від узвичаєного на цій планеті випадкового й вимушеного вмирання?
– Стривай, подумаю, – сказала Леслі. – Ти хочеш поділитися зі мною задумом? По-перше, маєш знати, що, поки ти зі мною, я зовсім не почуваю себе нещасною від думки про наглу смерть.
Я сказав:
– Зачекай з висновками й послухай. Те, що я скажу, сподобається тобі через твою звичку всьому давати лад. Авжеж, замість того щоб помирати несподівано, в певний час, люди могли б свідомо вирішувати: "Годі! Ми завершили всі справи, для яких прийшли сюди. Вже немає гірських верхів, на які б не піднімалися, не лишилось нічого незвіданого з того, що хотіли звідати, ми прожили гарне життя". Й аж тоді, коли вони все ще в чудовому самопочутті, чому б їм, по двоє, по троє, не сісти під деревом чи під зорями й піднятися над своїми тілами, щоб уже ніколи не повертатись?
– Як у книжках, що ми читаємо, – промовила Леслі. – Прекрасна ідея! Але ми не... ми не робимо цього, бо не знаємо як.
– Леслі! – вигукнув я, ладен поділитися своїми планами. – Я знаю, як це зробити!
Вона попросила:
– Тільки не зараз, будь ласка. Нам ще треба звести будинок, не забути про котів та єнотів, про молоко в холодильнику, яке може скиснути, про листи, на які треба відповісти. Ми щойно почали все заново.
– Добре. Не зараз. Але, коли читав розповіді про пережите на крок від смерті, мене вразила їхня схожість із прочитаним у книжках про астральні подорожі! Вмирання – це вихід із тіла, коли до нього більше не вертаються! А полишити своє тіло можна навчитися!
– Зачекай-но, – зупинила мене Леслі. – Ти пропонуєш обрати приємний час, коли сідатиме сонце, покинути наші тіла й уже не повертатися до них?
– Так: колись.
Вона недовірливо примружилася:
– Ти серйозно?
– На сто відсотків. Саме так! Невже це не краще, ніж випадково загинути під колесами тролейбуса? Невже це не краще, ніж розлучитися, якщо день або два, проведені разом, це все одно, що одне чи два століття?
– Та частина, де ти говориш про "разом", мені подобається, – сказала Леслі. – Бо я також серйозно ставлюся до цього: якщо ти помреш, мені не схочеться жити тут самій.
– Знаю, – сказав я. – Отож нам треба навчитися лишати своє тіло, як це роблять адепти спіритуалізму та вовки.
– Чому вовки?
– Про це я колись прочитав у книжці. Працівники зоопарку спіймали в пастку вовка й вовчицю. То була спеціальна пастка, яка зовсім не завдала їм болю. Впійманих зачинили в великій клітці у кузові вантажівки і підвезли до зоопарку. Коли прибули й заглянули до клітки, виявилося, що вовки... мертві. Ні хвороб, ні поранень, нічого. Вовки не хотіли розлучатися, вони не хотіли жити в клітці. По своїй волі відмовились од життя й померли разом. Медична експертиза нічого не дала. Вовки просто пішли з життя.
– Це правда?
– То була книжка про вовків. Не художня. Бувши ними, я вчинив би те саме... А ти? Хіба це не найбільш цивілізований, найбільш розумний спосіб піти з цієї планети? Якщо земля, простір і час – це сон, то чому б радісними і щасливими не прокинутися деінде, замість того щоб ридати, не маючи найменшого бажання покидати це місце?
– Ти справді думаєш, що ми на це здатні? – запитала вона. Не дуже допомогла її любов до порядку.
Не встигло обговорення вичерпатися, як я вже знову лежав у ліжку, обклавшись добрим десятком книжок з полиць. "Вивчення й освоєння астрального пересування в просторі", "Мандрівки поза тілом", "Остання пригода", "Практичний путівник для астрального пересування в просторі", "Розум за межами тіла". Під їхньою вагою в матраці утворився кратер.
– Тут пишуть ніби цього можна навчитися. Ця наука нелегка й вимагатиме тривалих управ, але засвоїти їх можна. Питання полягає в тому, чи варто це робити.
Леслі спохмурніла.
– Зараз я б відповіла, що не варто. Однак, якщо ти завтра помреш, я страшенно шкодуватиму, що не стала навчатися.
– Вдаймось до компромісу. Давай навчимось виходити з тіла, а ту частину, в якій ідеться, як не повертатися, заощадимо на далеке майбутнє. Справа полягає в тому, щоб робити це з власного бажання й разом. Надто важким ці вправи не повинні бути.
Я помилявся. Вправи виявились-таки важкими. Проблема полягала в тому, щоб заснути без сну, не втрачаючи самовсвідомлення, почуття відокремленості від тіла. Легко уявити такий стан наяву. Зовсім непросте завдання – зберігати притомність, коли тебе тягне вниз важче від свинцю покривало сну.
Ніч у ніч ми перечитували книжки про астральні подорожі, обіцяли одне одному зустрітися над своїми заснулими тілами, просто обмінятись поглядами й пам'ятати все, коли прокинемось. Але нам не щастило. Минали тижні. Наші вправи ввійшли в звичку, й ми не кидали їх ще довго по тому, як прочитали книжки.
– Пам'ятай, що треба згадати... – говорили ми одне одному, перш ніж вимкнути світло.
Ми впадали в сон, запрограмовані зустрітися вгорі. Леслі рушала в Пенсільванію, я опинявсь на даху будинку в Пекіні. Або я з'являвся в калейдоскопі минулого, а вона відвідувала дев'ятнадцяте століття, виступала з концертами.
Ми виконували вправи вже п'ять місяців. Якось я прокинувся серед ночі. Була десь третя година ночі...
Я спробував одірвати голову від подушки, змінити положення тіла, коли раптом зрозумів, що не зможу цього зробити, бо подушка лишилася внизу, на ліжку, а я висів у повітрі на три фути вище.
Я цілком прокинувсь і все-таки піднявся в повітря. Вся кімната від стіни до стіни повнилася сірувато-сріблястим світлом. Місяць, сказав би я, але не було ніякого місяця. Ось тут стіни, стереопрогравач, ліжко, з її боку акуратно складені книжки, змого боку – звалені купою. А ось наші сплячі тіла!
Наче блакитний вогонь у темряві ночі, мене охопило глибоке заціпеніння. Тоді я вибухнув радістю. Це ж моє тіло там, унизу; оті дивні обриси – це ж я. Очі заплющені. Міцний сон! Звичайно, це не зовсім я... бо я був тим, хто споглядав згори.
Усі думки, які спалахували цієї першої ночі, не можна не виділити підкресленнями й знаками оклику.
Пощастило! Це так просто! Це... свобода! УРА!..
В книжках писали правду. Тільки подумав про рух – й ось я вже рухаюся, ширяючи в повітрі, наче санчата на льоду. В мене не те що зовсім не було тіла – безтілесним я теж не був. Відчуття тіла залишилося – щось туманне, непевне, тіло привида. Як сталося, що після тривалих, наполегливих управ усе виявилося настільки легким? Абсолютна свідомість. У порівнянні з цим гострим, наче бритва, усвідомленням, життя те, що ми називаємо свідомістю в буденному житті, – це лунатизм!
Я повернувсь у повітрі й розглянувся. Майже непомітна ниточка сяючого світла тяглася від мене до мого сплячого тіла. Це і є та струна, про яку ми читали. Срібна струна, якою живий дух прив'язаний до свого тіла. Як пишуть у книжках, варто перерізати цю струну, й тебе вже ніщо не втримує.
У цю хвилю з-за моєї спини, поблискуючи, промайнула аура з розмитими обрисами, сповільнила свій політ, зависла над Леслі й розчинилась у її тілі. За секунду Леслі ворухнулася, повернулась на інший бік. Її рука торкнулася мого плеча. Було таке відчуття, наче хтось штовхає мене в спину. Від цього дотику я раптово прокинувся.
Я розплющив очі й не побачив нічого: суцільна темрява, як опівночі або й ще темніше... так темно, що не важить – розплющені очі чи ні. Серце бухало в грудях. Я простяг руку до нічної лампи.
– Вукі! – покликав я. – Люба, ти спиш?
– М-м-м... Вже ні. Щось трапилося?
Я вигукнув якомога тихіше:
– Нічого поганого! Пощастило! Нам пощастило!..
– Нам?!.
– Ми покинули тіла!
– О Річарде, справді? Я не пам'ятаю...
– Не пам'ятаєш? На чому закінчився твій сон?
Леслі змахнула золоте волосся з очей і замріяно всміхнулася.
– Я літала.. Гарний сон. Я літала над луками...
– Отже все правильно! Ночі, коли ми залишаємо свої тіла, відкладаються в пам'яті як сни про польоти!
– Як ти можеш знати, що я покидала тіло?
– Бо я бачив тебе!
Тут вона цілком прокинулась. Я розповів їй про все, що трапилося, про все, що я бачив.
– Але слово "бачити" зовсім не пасує, коли йдеться про вихід з тіла, Вукі. Це не стільки бачення, скільки знання. Детальне знання більш чітке, ніж бачення. – Я вимкнув світло. – В кімнаті було так само темно, як зараз, але я бачив усе. Стереопрогравач, полиці, ліжко, тебе й себе... – Мене вразило, як у темряві можна розповідати про здатність "бачити".
Леслі ввімкнула свою лампу, сіла в ліжку й збрижила лоба:
– Я не пам'ятаю!
– Ти підлетіла до мене, наче НЛО кольору троянди й стокротки, зупинилася в повітрі й розчинилась у своєму тілі. А потім повернулася, торкнулась мене, й – гоп! я прокинувся. Якби ти мене не торкнулась, я б теж нічого не запам'ятав.
Минув ще місяць, перш ніж це трапилося знову, але тепер усе відбувалось майже навпаки. Леслі чекала й не спала аж до ранку, щоб розповісти мені.
– Так само, як у тебе, Вукі! Я почувалася хмаринкою в небі, невагомою, мов дух. І щасливою! Я озирнулася на ліжко. Там спали ми, а ще – Ембер. Люба маленька Ембер згорнулася калачиком у мене на плечі, так само як вона любила спати! Я покликала: "Ембер!" – і кицька розплющила очі та подивилася на мене так, наче ми ніколи не розлучались. Потім звелася на лапи й рушила в мій бік. Оце й усе. Я прокинулась у ліжку.
– Відчувала, що тобі слід лишатись у кімнаті?
– Ні, ні! Я могла податися будь-куди у всесвіті, куди захочу, і побачитись із ким завгодно. Здавалось, у мене чарівно невагоме тіло...
Кімната наелектризувалася напруженою тишею.
– Нам пощастило! – вигукнула Леслі, так само збуджена, як я минулого разу. – Нам пощастило!
– Ще місяць, – сказав я, – і, можливо, ми зможемо все повторити!
Це трапилося наступної ночі.
Цього разу, прокинувшись над ліжком, я виявився в повітрі. Мою увагу відразу привернула промениста хмарка, яка переливалася сріблом і золотом за якихось два фути від мене. Справжня жива любов.
О Боже! – подумав я. Та Леслі, яку я бачив своїми очима наяву, не була навіть найменшою часткою тої, ким вона була насправді! Вона – тіло в тілі, життя в житті, вона розкривається, розкривається, розкривається... чи пізнаю я її колись повністю?
Ми не потребували слів: я вже знав, що вона хотіла мені повідомити.
– Ти спав, а я була тут і прохала тебе приєднатися: "Річі, приходь, будь ласка..." І ось ти прийшов...
– Привіт, люба, привіт, привіт!
Я потягся до неї, й, коли наші сяйва торкнулись одне одного, з'явилось відчуття, ніби ми тримаємося за руки, але набагато міцніше, ніж звичайно, ніжно й радщо.
– Вгору! – подумки запропонував я їй.