до н.е. й визнавав обидві сторони рівними. Кордони були знову відкриті для торгівлі, а ханьці погодилися надсилати хунну щорічну данину у вигляді шовку, тканин, збіжжя та продуктів харчування. Цей список цікавий тим, що підкреслює важливість продовольства з аграрних районів півдня як необхідного доповнення до раціону харчування кочовиків. Слово хецінь означає "мир через родинні зв'язки", і важливим елементом цього договору було встановлення шлюбних союзів між правлячими домами двох держав. На думку китайців, це мало неабиякі плюси. Якби Маодунь узяв за дружину старшу доньку імператора, їхній нащадок чоловічої статі, син Маодуня, був би онуком імператора, що робило б його імператорським підлеглим, і, отже, хунну ставали б підданими ханьців. У відповідь хунну запропонували, щоб Маодунь одружився з вдовою імператрицею, що перевернуло б ситуацію у зворотній бік. Іншою китайською хитрістю була спроба корумпувати верхівку хунну щедрими подарунками, вважаючи, що це порушить місцеві системи патронажу й у такий спосіб послабить правляче плем'я. Те, що ханьці погодилися на умови хеціню, було, принаймні частково, усвідомленням того, що у військовому плані вони поступалися хунну, які, розширивши територію своєї влади на сусідів-кочовиків, значно збільшили чисельність своєї бойової сили.
На практиці політика умиротворення працювала погано. Хунну вимагали додаткової данини й не припиняли здійснювати набіги на землі ханьців, тоді як єдиною відповіддю ханьців було посилення прикордонних гарнізонів. Ханьці нічого не виграли, але дотримувалися цієї політики ще протягом 60 років.
Прихід до влади імператора У в 140 р. до н.е. ознаменував початок переходу до більш агресивного політичного курсу. Причину змін коротко висловив досвідчений прикордонний чиновник: "Коли ханьці укладають мирну угоду з хунну, зазвичай через кілька років хунну порушують договір. Було б краще відхилити їхні пропозиції, послати військо й вдарити по них". Це питання широко обговорювалося у 135 і 134 рр. до н.е., а у 133 р. до н.е. замість політики умиротворення була прийнята нова військова доктрина. Під час першої великої кампанії, що відбулася у 129 р. до н.е., армія ханьців заглибилася на територію хунну аж до релігійного центру кочовиків у Ленчені. Наступного року хунну здійснили вторгнення у відповідь. Таке протистояння тривало протягом кількох років, притім ханьці все частіше досягали успіху. Станом на 119 р. до н.е. перші стратегічні цілі імператора У були досягнуті. Були захоплені нові території, на яких оселилася велика кількість китайців, північний кордон був зміцнений і захищений, а данина більше не сплачувалася. До того ж ханьці показали, що тепер вони спроможні перемагати хунну на полі битви. Настав час для нової стратегії: знищення хунну як діючої політичної сили.
Станом на 110 р. до н.е., після кількох успішних кампаній, китайці примусили хунну залишити регіон між річкою Хуанхе та пустелею Гобі, і ті відступили у північні степи й ліси. На щойно завойованих землях ханьці створили 14 нових прикордонних командирств і тепер відряджали експедиції на захід, вглиб Таримського басейну. Комерційне значення цих західних походів ми розглянемо пізніше.
Щоб і далі утримувати свою владу, хунну потребували безперервного потоку товарів, особливо продуктів харчування, які досі надходили через торгівлю і данину від китайців на півдні й від оазних громад Таримського басейну на заході. Після 133 р. до н.е. потік із півдня було повністю припинено, що зробило хунну ще більш залежними від заходу. Зайнявши таримську територію, ханьці відрізали й ці шляхи постачання, що ізолювало кочовиків і змусило їх знову покладатися на власні ресурси. Соціальна система престижних дарувань, на яку спиралася військова еліта, не змогла витримати цього, що мало наслідком розпад до того централізованої конфедерації хунну. У 51 р. до н.е. вождь хунну визнав зверхність імперії Хань. Хунну нарешті стали васалами китайської держави.
В укладеному Сима Цянем сучасному китайському історичному збірнику "Ши-цзі" наводяться подробиці соціальної організації і культури кочовиків – цікаві думки, що виникли під час тривалого протистояння між ханьцями і хунну. Опис історика є наслідком уважного спостереження за життям кочовиків:
Їхня худоба ̶ це переважно коні, корови, вівці; також вони тримають рідкісних тварин, таких як верблюдів, віслюків, мулів, ослюків[48] та інших коневих… Вони пересуваються залежно від того, де є вода та пасовища й не мають обнесених стінами міст чи постійних помешкань; вони ніяк не обробляють землю, хоча кожен має земельну ділянку.
(Ши-цзі 10.2879, переклад Б. Вотсон)
Дітей змалку вчили стріляти з лука та їздити верхи. Наймолодші діти їздили верхи на вівцях і стріляли птахів та мишей. "Отже, ставши дорослими, вони досить сильні, щоб зігнути лук, і всі можуть служити в кінноті. У бою вони наступають, коли все йде добре, і швидко відступають, якщо на них тиснуть". "Вони не вважають втечу чимось ганебним; вони дбають лише про вигоду та нічого не знають про хороші манери й доброчесність". Вони залишають собі всю здобич, яку здатні забрати із собою, а захоплені вороги стають їхніми рабами. "Тому в битві кожен дбає про свою власну користь".
Надзвичайна увага приділялася підтримці кровних родичів, тому, коли "батько, син чи брат помирає, вони беруть [вдову] за свою". Отже, "клан предків завжди зберігається". Еліту ховали за детально розробленим ритуалом: "Вони використовують внутрішні й зовнішні труни, золото та срібло, одяг і шуби з хутра, але не насипають земляних курганів, не садять дерев і не носять траурного вбрання. Коли помирає правитель, його слуг і наложниць приносять у жертву в кількості, яка може досягати десятків або навіть сотень людей" (Ши-цзі 110.2892, переклад Б. Вотсон). Історику вдалося скласти збалансований опис кочового народу, відносно вільний від критичних оцінок. Для своїх читачів він подає зручний стереотип кочовиків як "інших": несхожих на нас у багатьох сенсах, але людей, з якими нам треба мати справу. Спочатку ми намагалися ставитися до них, кочовиків, принаймні формально, як до рівних, але коли через 60 років ця політика зазнала невдачі, не залишилося нічого іншого, окрім як вважати їх загрозою, що має бути знищена.
Ханьські походи на Західні землі
Коридор Ганьсу ̶ вузьку смугу землі між горами Ціляньшань і пустелею Гобі, яка забезпечувала сполучення між Китаєм і Таримським басейном ̶ ханьські війська захопили у 121 р. до н.е. Це був вирішальний крок у кампанії ханьців, спрямований на те, щоб відрізати хунну від ресурсів заходу.
Наступу передували розвідка й дипломатія. Невдовзі після приходу до влади імператор У, що правив від 140 до 87 рр. до н.е., відправив свого посланця Чжан Цяня на захід з метою переконати юечжі, що мешкали у Ферганській долині, приєднатися до китайців у боротьбі проти хунну, які кількома роками раніше вигнали юечжі з їхньої батьківщини на східному краю Таримського басейну. Місія Чжана дещо запізнилася через те, що він потрапив у полон до хунну й був ув'язнений на 10 років. Коли він врешті-решт дістався до юечжі, то виявив, що вони не бажають брати участь у конфлікті. Однак він скористався подорожжю, щоб відвідати численні народи Центральної Азії (с. 257). Повернувшись до Китаю приблизно у 126 р. до н.е., він привіз з собою багато нової інформації не лише про Парфію і крайній захід, але й про оазні міста Таримського басейну, розташовані вздовж караванних шляхів, які оминали північну й південну окраїни пустелі Такла-Макан. Цей регіон дуже цікавив китайців, і доповідь Чжана, можливо, стала поштовхом до анексії коридору Ганьсу та міста Дуньхуан, яке контролювало західну частину коридору, і звідки можна було отримати прямий доступ до північного й південного шляхів, що оминали пустелю.
Коли армія ханьців заходила на чужу територію, вони намагалися налагодити мирні стосунки з місцевим населенням, але через певні проміжки вони також розміщали невеликі військові гарнізони для контролю за рухом людей і захисту мандрівників. У деяких із цих місць були знайдені архівні документи, зазвичай написані на бамбуку або дереві, які збереглися завдяки посушливим умовам пустелі. Деякі із цих зібрань є значними за обсягом. У Сюаньцюані, неподалік від Дуньхуана, 35 000 документів, приблизно 2000 з яких датуються між 111 р. до н.е. і 107 р. н.е., було викинуто на сміття. Сюаньцюань був невеликою поштовою станцією, де чиновники, що виконували державні доручення, мали змогу поміняти коней. Багато документів, знайдених на місцевому смітнику, відображають повсякденну діяльність станції: від перевірки паспортів проїжджаючих до вивішування оголошень про нові імператорські укази. Там були навіть записи про витрати на харчування офіційних гостей. Документи надають безцінну інформацію не лише про повсякденне життя, але й про інтенсивний дипломатичний та комерційний трафік (с. 288-290).
7.8 Розширення імперії Хань вздовж коридору Ганьсу на захід до Дуньхуана й Аньсі у 8 р. н.е. означало, що ханьці тепер могли контролювати західні торгові шляхи, що йшли навколо Таримської улоговини. Весь цей регіон незабаром стане протекторатом імперії Хань.
Політична ситуація в Таримському басейні була складною, оскільки кожне з невеликих оазних поселень діяло як незалежне князівство й могло вільно вести переговори з хунну або ханьцями, а іноді з обома. Так, місто Лоулань на північному шляху намагалося підтримувати добрі стосунки з обома сторонами відтоді, як ханьці вперше з'явилися в регіоні у 108 р. до н.е., але у 77 р. до н.е. правитель Лоуланю дав зрозуміти, що тепер він підтримує хунну. У відповідь ханьці вбили його та здійснили воєнний переворот. Після цього в Ендере була побудована нова столиця, яка стала базою китайської адміністрації на п'ять століть. Інтерес хунну до північної частини Таримського басейну був стратегічним, оскільки він забезпечував пряме сполучення з кочовим народом усунь у Джунгарії. Закріпившись у Лоулані, ханьці мали змогу краще взаємодіяти з усунь і через підкуп переконати їх не надавати підтримку хунну.